А вранці Седень і скаже: "Спізнилися – виру платіть: два на десять кун!"
На правий деснянський берег вже наповзали сутінки, коли коропський повоз із тринадцяти саней на чолі з Любимом почав на нього підніматися, щоб рушити вгору узвозом, аж раптом ворота городка розчинилися і звідти їм назустріч посунув такий самий, тільки порожній. Їздові брали коней за бразди і вели униз, зо всіх сил притримуючи, щоб ті не понесли.
– А щоб тебе лісом три дні водило! – невідомо на кого вилаявся Любим. Він знав, що на горі, а тим більше на стінах городка, ще видно; це тільки тут, за вкритим лісом крутим схилом смеркається: якби не чужий повоз, що плентався униз, вони б устигли до того, як сторожа закриє ворота.
Та недарма ж старотці довірили везти урок саме Любимові. Поряд із саньми усю неблизьку дорогу до Ратичева у поводі підтюпцем біг його улюблений вороний Грак. Любим, не гаючи часу, вхопив клунка з двома сороками чорних кун, скочив у сідло, гукнув своїм, щоб не чекали, тяглися, по можливості, вгору, а сам узвозом подався до воріт. Хоч Рикуш перед самою зимою і перекував йому Грака, та зима не літо, дорога узвозом крута, сніг полозами саней виковзаний до льоду: коли поспішиш, то полетиш з конем у яр і кісток не збереш.
На ходу вітаючись з вороніжцями, Любим устиг-таки до воріт: міст через рів ще не підняли.
– Хто такий?! – грізно, басом запитали в нього з башти над воротами.
– Повилазило б тобі, Гудимо! – анітрохи не злякавшись того басу, заволав Любим. – Роззуй очі, це я, Любим з Коропа! Меду тобі везу!
Стулки воріт уже відчинялися, а десятник Гудима, почувши про мед, одразу ж притишив голос:
– Пащо гарлаєш? Не глухий...
– Дивися ж, моїх пропусти, вкрай здорожились[474].
Щойно ворота прочинилися на якихось два аршини, як Любим ускочив до городка і подався до тивунового терема. Мітельник[475] Побігайло з двома ратичами пер до скотниці важкі міхи з м'якою рухляддю, ще кілька воїв возилися з медовими діжами. Любим устиг помітити в дверях терему, що зачинялися, знайому спину Седня, нітрохи тому не здивувався, навіть зрадів і нашвидкоруч припнувши Грака до конов'язі, сміливо рушив прямо за ним.
Піднявся сходами на високий ґанок, прочинив важкі, з дуба роблені, вхідні двері і потрапив у просторі темні сіни. Далеко не вперше доводилося йому тут бувати, а тому притримав, щоб не грюкнули, за собою вхідні, рушив у темряві прямо і кілька разів лапнув рукою по протилежній стіні, доки не натрапив на ще одні двері. Потягнувши їх на себе, побачив велику, освітлену вже, стравницю. Челядка поралася біля столу, ставлячи наїдки, Седень же сунув собі далі – ошую, за ще одними дверима, були його покої.
– Гой єси, волостелине наш! – по-молодечому бадьоро й весело вигукнув Любим і щойно Седень почав обертатися на привітання, як очільник повозу тут же вклонився йому в пояс.
– Хто пустив?! – гримнув на всю стравницю тивун і перелякана челядка умить вискочила в сіни.
– Не вели карати, волостелине, – і вухом не повів Любим, розпрямляючи спину, – Короп тобі вклоняється оцими кунами! Урок привезли!
Він по-штукарському спритно витягнув з клунка один сорок, труснув його в повітрі – у світлі кількох скіпок, що добре розганяли в стравниці перші сутінки, темне хутро відбірних чорних кун заіскрилося переливами, а Любим ще раз, так само низько, вклонився тивунові.
– Приперлися поночі! – гриміло в стравниці.
– Не карай нас, волостелине...
– Заутра прийдете, – трохи пом'як Седень, бо подобалося, що Любим завжди називав його волостелином, тим самим піднімаючи тивуна серед княжих людей на один щабель вище; до того ж і клунок в Любимових руках ще не виглядав порожнім.
– І вдруге кланяється тобі Короп! – в Любимовій десниці майнув ще один сорок на додачу до попереднього, що іскрився, лежачи вже на половицях, а сам він втретє поклонився тивунові в пояс.
Задоволений Седень, помовчавши для годиться, нарешті з поблажливістю в голосі прорік:
– Мздою[476] задобрити хочеш старого... Тепер старших шанувати забувають, та ти не такий. Хотів я виру накласти на верв коропську за те, що спізнились. Прощаю.
– Повоз, волостелине, вже під вікнами. Що робити будемо?
– Натомився я, намерзся. Заутра.
– Волостелине, не гнівайся: верв наша шле тобі корчагу меду – тридесять літ чекав твоїх вуст.
– Невже тридесять? – підняв брову Седень. – Не брешеш?
– Не зійти мені з оцього місця! Липовий, з чабрецем і м'ятою.
Седень, котрий понад усе любив старий витриманий мед, навіть усміхнувся:
– Знаєш, чим задобрити мене, бісова личино! Ходімо...
З Любимового язика ледь не зірвалося: "Стану боярином, волостелине, – він у тебе не вибуватиме!", але вчасно схаменувшись, прикусив язика. Ляпнути – багато розуму не треба, а от стати в тивунових очах талалаєм, то все одно, що плюнути. Скаже з посмішкою, повною зневаги: "Ведмідь ще по лісу ходить, а ти вже скору з нього продаєш!"
Вже добре смеркло. Повоз тільки втягувався у ворота, перші ж сани саме зупинилися перед ґанком. Ратичі знали своє діло: раз повоз заходить в городок – має бути світло і вільний від сторожі десяток вже йшов з палаючими смолоскипами. Щойно перед теремом додалося саней, як спритний Любим махнув їздовим рукою і ті підхопили з них два чималі й важкі, вочевидь, клунки та з поклоном постали з ними перед тивуном.
– Що це? – повернувся до Любима Седень.
– А се вже від мене, волостелине: сідловина молодого зубра і десяток стерляді, – знову гнув спину Любим.
– Челяді, – махнув рукою тивун, показуючи, куди нести дари. – Де Побігайло?
– Тута я.
– Приймай урок.
– Дик... темна.., – несміло заперечив ємець.
– Не мели дурного, приймеш! Десна на днях може піти – хай вертаються!
Ратичі, що стояли зі смолоскипами, здивовано перезирнулися: відколи це їхній тивун про людей взявся думати?
– Осьмаче, – гукнув до десятника Седень, – несіть ще вогню!
Коропці почали здавати урок.
Коли княгиня Ольга намислила ставити на шляху полюддя свої погости – становища, де повоз княжих людей міг би при потребі перечекати зимову негоду, обігрітися та відпочити, з її княжої волі було зведено хіба що дві сотні таких городків, як Ратичів. Та потім, як все більше міцнішала її влада і росло число городищ та весей, що платили Києву данину, мережа тих погостів дедалі зростала, охоплювала нові землі; полюддя, зупинившись на якомусь одному погості, тут же ділилося натроє, начетверо і розходилося вшир та вглиб тих земель, де в погостах їх уже чекали зібрані з туземців устави й уроки.
Дарма, що в Ратичеві під рукою Седня було лише півсотні воїв. Сам городок міг прийняти вдесятеро більше людей, дві сотні саней і стільки ж верхових коней. Тут полюддя в просторій дубовій скотниці залишало більшу частину зібраної з радимичів данини, не рахуючи звезеної з чотирьох місцевих вервей-гнізд. Що ті тринадесять коропських саней? Вони губилися на просторому дворі княжого погосту.
Чи не до півночі жорновський сотник Жила передавав Побігайлові скору. Одноокий ємець злився, що йому з якогось дива доводиться поночі, хай і в березозолі, не в лютому, та все ж не в липні, приймати коропський урок, тоді, як тивун зі своїми десятниками та з Любимом в добре натопленому теремі вже стільки часу трапезують: "Бач, сидять собі, мнясо жеруть, рибу, меди кружляють, а я тута..." – і сам лякався власної думки про Седня, свого доброзичливця, що призначив колись його мітельником, попри вибите на ловах тивуновою ж стрілою око. Гнав від себе ту коромолу і тільки зліше присікався за звичкою до Жили: то в бобрі до п'яти четвертей піввершка не вистачає, то вивірчина скора як слід не вичинена. Голодний і злий не менше, ніж Побігайло, сотник лише скрипів зубами та вмовляв ємця не бути таким уже прискіпливим: "І ми не з пустими руками! Наверстаємо."
Усьому приходить кінець. Знайшлося тепле місце і для коропців. Сиділи разом з вільними від сторожі ратичами, жлуктили[477] квас, їли припасену з дому пряжену веприну і були вельми задоволені животом своїм. Дарма, що по весні, чи літом ці ж самі ратичі з тивунової волі можуть за якусь провину кинути тебе в поруб, коли взагалі не забити до смерті. Зате нині на рівних сидять з тобою за столом, їдять і п'ють те ж саме, що й ти, простий мерт, і хтось чужий, якби отак подивився, нізащо б не сказав, що тут хтось вивищився над кимось, навіть і сам мітельник.
– Як няма риби, ліпше лининки, дак няма й мняса, ліпше свининки! – піднявши вгору вимазаного в смалець пальця, з повним ротом повчав Побігайло Жилу: – Налий мені кваску!
І ще думали коропці, що треба таки на великодньому віче обрати старійшиною Любима: бач, із самим тивуном мед п'є! Коли б не він, довелось би зараз куняти в санях на деснянськім льоду. А тут – з ратичами квасимо! Ні, Любим, він не те, що отець його, Видута: цей за рід горою стане.
А тим часом Любим, вдаючи, що уважно слухає десятника Осьмака, насправді, нашорошивши вуха, ловив серед гамору стравниці кожне слово Седня і Гудими. Ті стиха говорили щось про київського князя Ярополка, про варяга Свенельда і смерть середнього Святославича, Ольга, та втечу з Новугорода найменшого з братів-князів – Володимира. У голосі тивуна вчувалася тривога і вона швидко передалася й самому Любимові: що ж тепер буде?! Хоча, як помислити: де той Київ город? Де вони, ті князі, котрих ніхто з живих нині коропців і в очі не бачив, та й яке кому діло, що робиться ген-ген, аж за далеким Славутою-рікою?
Щойно розвиднілося, коропський повоз рушив назад. Поспішали, бо з Десною жартувати не можна: коли намислить рушити, то борзо опинишся зі своїми саньми десь під Макошиним капищем – не по своїй, звісно, волі. Дехто насилу лико в'язав після ночі, та русло нижче Ратичева пряме, тому в повозі хоч лягай і спи – кінь сам собі дасть раду. Деснянський правий берег уже майже скрізь позбувся снігу, де-не-де попід ним і вода темніла. Якщо видасться теплий день і в Десні прибуде води, вона зірве, підніме лід. Почнеться, звісно, знизу та ніхто не заручиться, що зможеш із саньми, коли вже й забережини відкриються, свого берега дістатися.
З самого ранку Сваргу почали затягувати хмари, вночі навіть підморозило та пізніше, хоча й було холодно та сиро, таки попустило і дарма, що Божича не було видно – проталини скоро почали темніти.
Любим, сидячи в головних санях, крутив на всі боки головою, вдивлявся і вслухався.