Хай контролюють мене, вимагають пояснень, але не пхають носа в мій город. Моя влада головного інженера неподільна. Це мій принцип праці. Принаймні так було роками.
— І що ж трапилось з цією персоною тепер? — глузливо усміхаючись, питала Ольга Павлівна.
— Я ставився до ріжних виробничих рекордсменів, на чолі з Микитою Ізотовим зневажливо. Це ж не система праці, а трюкатцтво, і свою думку відверто висловлював на всіх партійних засіданнях. На моїх виступах не робили прикростей, а добродушно усміхались — мені все прощалося. Виручав мій авторитет досвідченого фахівця, а також бездоганна праця копальні... І раптом стахановщина...
— Може тепер почую щось нове, — сказала Ольга Павлівна.
— Розпочалася стахановщина, — продовжував далі Юліян Адріянович. — Я бачив як наш актив заметушився. Рябов кілька разів телефонував до районового комітету партії, а потім ще й їздив туди. Одним словом, я збагнув, що стахановщина це не ізотовщина — за саму байдужість до стахановського руху переб'ють хребет. І ось на засіданні партійного бюро я прошу слова, палко промовляю, називаю стахановщину новою ерою побудови соціалізму і обіцяю йти назустріч кожному новаторові. Рябов і втаємничені ним деякі члени бюра були не лише збентежені, а й приголомшені. Вони сподівалися від мене кепкувань і категричного "ні". І якби я так повівся то, за благословенням районового комітету, мене б розп'яли, тобто виключили б з партії як ворога народу, а далі відомо, що трапилося б. Головне — початок.
— Тепер розумію, чому тобі забракло повітря, — зауважила Ольга Павлівна.
Вони опинились на тій галявині, де ще недавно розважалися шахтарі. Ольга Павлівна зацікавилась старим пнем й підвела до нього свого чоловіка. Вона пригадала, що колись тут ріс величезний дуб ширше метра в промірі.
— Таких дубів росло багато по балках Донбасу, — казав Юліян Адріянович, — але під час революції селяни вирубали, мовляв, однаково нічиє.
Усівшись зручно на пеньку, Ольга Павлівна спитала чоловіка:
— Які ж твої погляди на майбутнє, Юліяне? Якщо твої колеги хотіли зробити з тебе козла відпущення, то...
— То й зроблять, Ольго. Майбутнє я бачу з математичних підрахунків. Наша копальня тепер працює по-стахановському. Галасуємо, метушимося, підштовхуємо один одного і так даємо рекордову кількість вугілля. Але загальні висновки не втішні. В найближчому майбутньому нашу копальню не можна буде пізнати: пануватиме в ній хаос, як панує вже й тепер в більшості копалень. Я ще маю півтора року на те, щоб виправдуватися перед великими і малими секретарями партії, щоб давати їм обіцянки, заздалегідь знаючи, що я їх не виконаю. І скінчиться моя гірнича кар'єра десь на примусовій праці — в копальні концентраційного табору.
— Це все не математика, Юліяне, а марення, — подратовано мовила Ольга Павлівна. — На багатьох копальнях пляни не виконуються, але інженерів звідти не беруть. На те є спеціяльне сито.
— Маєш слушність, Ольго, — відповів Юліян Адріянович, — усіх поспіль не беруть.
— Я маю нагоду зайвий раз переконатися, що ти попхався до партії без потреби, допустивши непоправної помилки. Я впевнена, що ти справжнім комуністом не був і не будеш ним ніколи.
— Помиляєшся, Ольго! Я — справжній комуніст. Мене не вабила якась визначна посада чи матеріальні вигоди. Я хотів відчувати себе активним будівником нового, небаченого ще в світі соціалістичного суспільства.
— А я ще не втратила надію бачити тебе на тому шляху, що ти з нього зійшов перед світовою війною.
— Мене? — спитав здивований Юліня Адріянович.
— Хочеш побачити мене на шляху буржуазного націоналізму?
— Навіщо така пишномовність, — лагідно, з усміхом відповіла Ольга Павлівна. — Адже ми з тобою розуміємо, що під цим криється. Говорять про буржуазний націоналізм, а розуміють волю, незалежність українського народу.
— Влучне слово нашої доби "машкара" — символ нашої доби. Увесь світ перетворився на середньовічний театр. Ми з тобою сьогодні без масок, бо такими й світ побачили. То ж будьмо й далі відверті. Мені хотілося б нагадати одну думку, що її висловив наш колишній божок Микола Міхновський...
— Не криви душею, Юліяне, то не божок був, а проводир, український Спартак.
— Якби склалися відповідні обставини, то й головою держави, — додав Юліян Адріянович.
— I служив би свойому народові, — не завагалася відповісти Ольга Павлівна. — Пам'ятаєш, Юлі— яне, як він у нашій хаті за чаєм розповідав про ролю інтелігенції, що вона вже не зрадить, бо у неї кров і дух народу. Так казав Міхновський, і він помилився. Роля української інтелігенції, що на неї покладав надії, в минулій революції загальновідома. Наслідки ми бачимо. Здається, що від українства не залишиться й сліду. А щоб покінчити з національним питанням, наш геніальний хазяїн цілком знищив селянство і мову. І все в порядку. Отож, Ольго, раджу тобі...
— Не тратити сил і спускатись на дно? — саркастично питала Ольга Павлівна. — Я вірю, що й це лихо наш народ перетерпить. Особисто допомогти людям я не можу, але думками я з ними й співчуваю їм. І тобі раджу думати не абстрактно про якісь химери, а про долю свого народу і про свою власну.
Юліян Адріянович дивився на дружину й поблажливо усміхався.
— Ти ще й досі не втратила свого молодечого ідеалізму, — сказав він. — У тебе ще залишився студентський запал, а я вже постарів, на все дивлюся по-філософському спокійно. Найважливіше тепер у мене — це, щоб в разі небезпеки не датися живим у чужі руки.
— То ти думаєш, що далеко втік з такими намірами від гімназіальних років? Стрілятимеш енкаведистів, чи бомбою їх понищиш?
— Думай, Ольго, не про мене, а про себе. У тебе ще більше можливостей потрапити до рук працівників державної безпеки, ніж у мене. Адже твої приятелі й знайомі, котрими ти пишалась, уже сидять за гратами, а декого уже нема серед живих.
— Гаразд, Юліяне, — підвелася Ольга Павлівна на засиджені ноги. — Може й справді доведеться внедовзі міняти місце осідку, то хоч не шкодуватимемо, що бракувало нам щирости. Добудовуй свій соціялізм, а день твоїх уродин я таки упоряджу трохи для нас самих, а головне — на згадку нашим дітям. Викличемо Вячеслава з дружиною. На догоду часові обмежимося своєю родиною ñ тихо, скромненько, але відбудемо. Тепер давай руку й вставай.
Вона допомогла чоловікові підвестися.
Жваво розмовляючи, вони доїхали до селища. Нічого більшого від цієї прогулянки Ольга Павлівна не сподівалась, лише довідалася про причину чоловікової турботи. Звичайні виробничі неприємності. Ольга Павлівна навіть раділа, що змогла себе стримувати від гострих відповідей, їхні відносини не мусять погіршитись.
У селищі Ольга Павлівна зупинилася біля клюбу. їй назустріч вибігла Віра, нервово перебирала пальці й нетерпляче поглядала на кучера, що порпався біля наритників. Нарешті кучер виліз на козли й поволі від'їхав.
— Що з тобою, Віро? — стурбовано запитала Ольга Павлівна.
— Зі мною все гаразд, мамо, — намагалася опанувати себе Віра, — приблизно години дві тому наш Панас одержав якогось листа і нікому й нічого не сказавши, пішов на станцію. Я трохи пройшлася з ним, усе намовляла його, щоб на тебе зачекав, а він лише головою крутив й щось собі бурчав; ледве дізналася, що трапилось... коли б не забрали його дружину...
— Дві години тому, кажеш? — дивлячись на ручний годинник, спитала Ольга Павлівна.
— Не більше.
Вона метнулася до канцелярії клюбу й схопила телефонну трубку. Внедовзі вже поспішала на тачанці в напрямку залізничної станції.
Не гаючи часу, Ольга Павлівна зайшла в приміщення залізничної станції. У напівтемній залі, просякнутій гострим смородом дезинфекційної речовини, людей майже не було. За одним із столів низько схилився над тарілкою Панас Король. Ольга Павлівна підійшла й сіла біля нього. Зустрівшись з її поглядом, різьбар знітився, зіщулився, сподіваючись нападу.
— Може б і мені взяли щось з'їсти? — звернулася Ольга Павліна так лагідно, що Панас сміливіше підніс голову.
Панас хутко підвівся з місця й метнувся до буфету. Звідти приніс тарілку з купкою дрібненьких рибок-кільок, лиховісного вигляду вінеґрет, якісь коржички, та склянку з теплою каламутною рідиною.
— Ту нема нічого, — виправдувався Панас.
— Спасибі, Панасе, чим багаті...
Панас чекав, що Ольга Павлівна ось-ось почне його сварити, але вона всю увагу приділяла перекусці і лише після того, як упоралася з кількою та вінеґретом і взялася за чай, глянула Панасові в очі якось дивно чи то з докором, чи благально й запитала.
— Чи не здається вам, Панасе, що ви поквапилися з подорожуванням?
— Поки був у Підверб'янці, то не здавалось.
— Ото й добре. Давайте доп'ємо чай і поїдемо додому.
— Ні, я таки майну до Києва.
Панас витягнув з бокової кишені листа й подав Ользі Павлівні. Вона з першого погляду пізнала акуратну руку його матері. В листах до сина не було місця сумним новинам. її листи втішали, підбадьорювали, заспокоювали. Вони приносили Панасові стільки радости, що він, прочитавши, не знаходив собі місця і давав їх Ользі Павлівні, щоб і вона прочитала.
Та цього разу вістка була сумна: Панасова дружина, студентка останнього курсу київського університету, лінгвістка, небезпечно захворіла й потрапила до лікарні... Передачу для неї приймають... Незабаром відбудеться консиліюм для визначення способу лікування. Дай, Боже, щоб вона повернулася додому...
Усе зрозуміло. Відвертіше написати не можна.
Ольга Павлівна віддала Панасові листа й запропонувала пройтися.
Вони вийшли на чепурний майданчик, де росло кілька старих акацій і дві молоді пірамідальні тополі й посідали на порізаному ножами ослоні.
— Тепер скажіть мені, Панасе, чому ви квапитесь? — Адже допомогти дружині ви не зможете.
— Чи я знаю, Ольго Павлівно? — широко розвівши руки, відповів Панас. — Якесь передчуття мене підштовхує.
— Не передчуття, а інстинкт, — поправила його Ольга Павлівна. — Такий самий інстинкт, що змушує нетлю летіти на вогонь свічки. Звичайно, вона обпалює собі крила і гине. Те саме буде й з вами. Я б вам радила, Панасе, повернутися зі мною до Підверб'янки. Ми б гуртом, у своєму товаристві, обговорили ваше становище і вирішили куди саме вам їхати, можливо, не на захід, а на схід до Каспію.
Панас хотів щось відповісти, але завадив залізничний стрілець.