Плакала Оксана, виряджаючи чоловіка, та обіцяв за місяць-другий повернутися. До пологів устигне.
Аж дух захопило Іванові, як нісся він у лаві козацькій довгими вулицями Луцька. Зачувши тупіт, ховалися міщани за високі тини, та угледівши, що то козаки, висовувалися, ще й малих дітей на руки брали, дівчата й молодиці зачаровано водили очима по обличчях молодечих, вбранню барвистому, шаблях і списах блискучих… Натрапили саме на ярмарок — за містом на широкій толоці. Умить оточили козаки вози купецькі, ряди торговельні, рундуки ремісничі, худобу й коней, що їх привели на продаж.
— Нікого не займати. Вози з крамом італійським, єдвабом угорським, сукном нідерландським заберемо. Коні най теж будуть наші. Заколоти на обід свиней скільки треба. Горілки настачить отой пейсатий шинкар, — так вирішив отаман, і полетіли в повітря шапки козацькі на знак згоди.
Тим часом козаки поїхали на головний майдан луцький, до ратуші шпичастої, де мав засідати сеймик волинський.
У вікнах ратуші стирчали голови шляхти, що вже прочула про козаків. Напоготові мали пістолі. Та опустилися їхні руки, коли побачили, скільки козацтва виїздить на майдан, оточує ратушу.
— Виходьте з ратуші. Ми розпускаємо сеймик! — гукнув до них Наливайко.
— Розумні голови знайшлися серед вас, що не почали стрілянини, — казав далі Северин, коли шляхтичі по одному виходили на вулицю. — А за те, що на думці мали, — кладіть зброю на купу. І зараз же забирайтеся геть до своїх маєтків. І щоб не збиралися тут більше, не писали скарг ясновельможному крулеві на козаків і посполитих. Геть з очей наших! А як зберетеся по нашому від'їзді, вдруге живими не пустимо.
Поділивши між собою родову, в срібних і золотих оправах, з гербами, зброю, добре попоївши і забравши ярмаркову здобич, козаки рушили на Білу Русь. Їхали лісами густими, путівцями понад болотами, Івану ставало задушно від цього нескінченного лісу, рябіло в очах від тонких, кволих берізок, від непролазної гущавини вільхової.
Вночі було холодно, вогко, не рятувала козацька свита, не гріло розкладене на ніч багаття.
Нарешті показалося містечко, і хтось із бувалих козаків назвав його Бобруйськом.
Там, у Бобруйську, їм стрілася юрба міщан. Посередині голосила молодиця і навіть не обернулася на тупіт козацьких коней, на хмару куряви.
— Рятуйте, людзі добрия! Дятинку схапілі уночі…
— Гета ксьондза бобруйського рука, чую! Панове козаки, визволяйте дитину нерозумную, вихрестить її клятий єзуїт на бісового ляха, — казав літній чоловік, уклонившись Наливайкові.
— Показуй його домівку. Коня старому! І молодицю хтось нехай посадить до себе в сідло.
Просторе ксьондзове обійстя було замкнене. Гавкали люті пси за парканом. На постріл виповзла челядина і сказала, що його святість в костьолі.
Сірий костьол на голому місці похмуро підносив шпилі в небо, височів над банями церкви православної, що причаїлася за покрівлями і садами.
Списами загупали в двері. З костьолу не озивалися.
— Там він, там! Боже праведний, дятинку, мабуть, хрестить…— сказав старий, перехрестився, і всі козаки перехрестилися за ним.
— Колоду! — скомандував Наливайко.
Козаки шаснули по подвір'ях і скоро вже несли підходящу деревину.
— Оточити костьол! Щоб не вискочив, бува, через задні двері.
Молодий ще ксьондз божився, що не знає ніякої дитини. Служка від переляку не міг і слова вимовити.
Та дитинча озвалося саме. Заагукало десь, молодиця кинулась на його голосок, знайшла за органом.
Ксьондз стояв пополотнілий, прямий, щось там хрипів безкровними вустами. Служка впав козакам у ноги.
— Охрестили вже по-своєму, іроди? — спитав у служки Наливайко.
— Так, пшепрашам пана. То не я, то он, — тицьнув пальцем на ксьондза.
— Повісити обох! Тут, перед костьолом.
— Пане, мосьпане…— плакав служка, а ксьондз дивився на козаків і на свого помічника з неприхованою ненавистю.
— Ти і твій ксьондз вчинили два злочини. Вкрали дитину та вихрестили її без згоди батьківської. За це вам одна кара.
— То не мі кралі, пане. Хлоп вночі крал, — благав служка.
— За вашим наказом. З вашого примусу. Вам і одвіт тримати перед Господом. Гей, хлопці, давайте мотузка…
Повернувся додому Тесля аж під Різдво. Оксана й Іванова мати вже чукикали на руках малого Петруся — викапаного Івана, як приказували сусіди. Малий, не відриваючись, дивився на батька і загадково усміхався.
Та скоро прийшла біда. Понеслася Поділлям чутка, що коронне військо під проводом Станіслава Жолкевського поспішає сюди на благання польської шляхти. Військо, певно, було значне, бо Польща саме уклала мир з Туреччиною, розв'язала собі руки для приборкання козацтва. І ось наливайківці знялися з зимівель і рушили на схід, щоб з'єднатися з січовиками Шаулою та Лободою. З неписаної згоди повстанці досі ділили Україну на західну, де господарював Наливайко з хлопцями, і східну — там гуляли Шаула і Ообода з січовиками. І трималися кожен свого, не зазіхали на сусідське. Та тепер настав край розмежуванню.
Пішов з наливайківцями й Іван Тесля, прихопивши до козацького обозу жінку й дитя. Добре запам'ятався йому бобруйський ксьондз, не приведи господи, таку наругу вчинять і над його дитиною…
І чути вже дихання ляхів на козацьких потилицях. Вже зайняли всю Брацлавщину, війта брацлавського Романа Титченка, приятеля козацького, скарали на горло, староста Струсь виліз із своєї схованки і очолив гони.
Річка Соб, уманські ліси, Біла Церква, битва під Трипіллям, Переяслав, Лубни, і ті страшні, схожі один на одний дні між Сулою і Солоницею, і той крик останній Оксанин і плач дитячий…
Двадцять чернечих років серед гайків лимонних, під заспокійливий шелест смарагдового моря, та не спроможні вони пригасити того розпачливого зойку. Втратив він тоді все, і ніякі молитви до господа, подорожі до святих місць не годні були повернути йому втраченого.
Так, справжнє людське життя його скінчилося давно. Нічого тарного вже не буде попереду — все те минулося. І давно Господь кличе раба божого, даремно животіючого, до себе.
Таке намислив брат Іван посеред глупої ночі в самотній чернечій келії. І тільки благословилося на світ, звівся з ложа, важко порипуючи древніми дошками, вийшов надвір — востаннє зустріти сонце, посланця божого. Так, тяжка земна юдоль. З полегкістю відійде він до господа, бо наостаннє звільнить невинних братів од ятагана турецького, добровільно поклавши під нього свою голову.
А брат Павло хай жиє собі, бо тільки вчора почав справжнє життя, не знаючи досі радощів людських.
Най збудуться воля і суд божі. Амінь!
Минав час, уже без брата Івана. На відстані денного переходу від святого Афона, в затишній долині, не відаючи про справи монастирські, упивався новим життям розстрига Павло. Підводився із зорею, порався в хліві, щепив яблука й сливи в садку, порядкував пшеничний лан до зими, підпирав і чепурив хату, гнилий ганок замінив, підняв вище — все це була знайома йому робота, та робив її він тут запальніше, швидше, пожадливіше, аби заслужити лагідне слово молодої дружини. А ще заповзявся навчити Настуниного хлопця, свого названого сина, грамоті. Показував літери кирилицею в Євангелії, яке приніс у клуночку з Афона, вчив складати з них слова, і вже малий по складах читав: "Спо-чат-ку бу-ло сло-во, а сло-во те в бо-га бу-ло…"
Отак натруджений за цілий день, засинав Павло під боком у Насті і спав міцно. Лягали рано, із сонцем. День минав за днем, ніч за ніччю. І тільки зрідка прокидався Павло на світанку, настрашений якимись снами, і поривався йти на святий Афон. Ще в полоні важкого сну, хитаючись, зводився на ноги. "О боже, прости мої гріхи… Іду до тя, брате Іване… несу ті спокуту свою…" Та чутлива уві сні Настуня обіймала його, пестила, не пускала законного, вінчаного ‘чоловіка: "Побійся бога, який ще Афон? Вгамуйся, Павле! Я з тобою". І, заспокоєний любощами, засинав Павло в жіночих обіймах, такого ранку спав довго, солодко, і Настя не піднімала його до роботи, наказувала синові не шуміти.
Збігло кілька років. Покатоличений князь Самійло Корецький не домігся руки панночки Магдисі та її багатства. Спізнився. Корецький узяв шлюб з Катериною Могилянкою, сестрою колишнього молдавського господаря Олександра. І коли Туреччина оголосила війну Польщі, він уже виступив у коронному війську як правиця старого гетьмана Станіслава Жолкевського. Подалася шляхта за Дністер у Волощину без козаків гетьмана Петра Сагайдачного, без отих "гриців і лотрів". А гриці і не нав'язували свого товариства Жолкевському, бо старі козаки добре пам'ятали йому різню під Лубнами.
Назустріч зацному і пишному воїнству виступили орди кримська і ногайська, та ще старий знайомий Корецького — Іскандер-баша. На полях цецорських, неподалік Ясс, ранньої осені 1620 року зустрілися обидва війська, і турецьке переважило числом, погромило поляків, гнало їх цілий день, і сам гетьман, тепер уже коронний, Жолкевський наклав головою, багатьох шляхтичів полонили, серед них і Самійла Корецького. Під Цецорою до полону потрапив і молодий Богдан Хмельницький, а батько його загинув. Якщо сина Михайловой) Богдана за два роки викупила мати, то Самійло, син Якимів, ніби у воду впав. Цього разу добре сховав Іскандер-баша свого бранця, бо відтоді вже не скоро почули у Польщі та на Україні про князя Самійла Корецького.
І сам усевишній тільки відає, чи задовольнилася на небесах упокоєна душа Івана Теслі цією карою божою, ачей засмутилася пропащою силою князя-перевертня, зажурилася долею свого народу — випробуваннями, котрі невблаганно насувалися на нього…
[1] Тут назва турецького судна.
Джерело: Ю. М. Хорунжий. Коли промовляють фальконети: Повісті: Іст. триптих.— К : Молодь, 1988.— 184 с.