Гордий, а ще ж і розумний, або й хитрий… Собачої відданості господарю своєму в ньому й близько не знайдеш. Сокола не змусиш служити собі, з ним лише подружитись можна, на рівних. Свого часу Жирослав Мироніжич у кожнім городищі своєї волості, навіть у весях багатьох, завів собі помитників[145], звільнивши від всякого оброку, окрім свого уставу: до Трійці принести на боярську сокільню не менше чотирьох птахів. Відтоді в соколах нестачі не мав.
Почалося все з княжих соколиних ловів ще в Чернігові: був якось присутнім на них і вразило Жирослава те видовище. А вже в Хороборі половець Кучук, що прийняв Христову віру та й прибився до боярина, спокусив Жирослава тією забавкою, ставши його старшим сокільничим. Він боярина й усіляким премудростям сокільництва навчив. І так це діло захопило волостелина, що навіть, якби й хотів, то вже не мав би сили покинути його.
Ще нічого, як принесе тобі помитник пухнастого гніздюка[146] і ти його вигодуєш із власних рук, доки на крило не стане – він тебе за родителя свого вважатиме, з ним трохи легше буде. А коли перелітного[147] молодика, то почнеться тихе, непомітне зовні змагання двох воль: людини й птаха – хто кого? Дасть сокільник слабину й виросте сокіл норовистим, вередливим. Перебере ловець міру – за першої ж нагоди втече птах назавжди. Сокола не те, що карати не можна, а й навіть висловлювати вголос незадоволення його непослухом – образиться горда птиця.
Так захопило боярина сокільництво, що кожного дня з улюбленими птахами був. Аби з молодика виховати ловчого птаха, потрібно п'ятнадцять седмиць, не менше. Зате й ціна такому птахові, як кільком коням. Половець-сокільник возив їх на торг і до Новгорода, й до Путивля та Глухова, у Гомій[148], Переяслав, навіть Києва дістався. Добру взвить[149] мав щоосені Жирослав Мироніжич зі свого сокільництва.
– Лебеді! – гукнув раптом Кучук і покинувши повід, вільною рукою вказав на небо.
З полуночної сторони, від Десни, не так вже й високо, летів лебединий ключ, голів двадцять. Жирослав миттю стягнув з голови рарога[150] розшитий золотою ниткою шкіряний клобучок[151] і заохотив пернатого ловця коротким кличем:
– Ка-а! – "Дивись, здобич!".
А далі помахом шуйці послав сокола в небо:
– Гич!!
Тонко дзенькнувши срібними бубонцями[152], птах зірвався з руки й часто махаючи гострими крилами, пішов низом та піймавши зустрічний порив вітру, тут же здійнявся в небо – все вище й вище, доки не став маленькою темною цяткою в бездонній холодній синяві осені. Лебеді, загледівши свого одвічного, страшного ворога, захвилювались, вожак подав клич: "Бережись!" і ключ враз поламав стрій.
А згори вже летіла сіра стріла: рарог намітив собі жертву; певно, що й лебідь той зрозумів – саме він під прицілом, тож вильнув туди-сюди, збив напрям свого польоту, опустивши одне крило донизу, іншим прикрився від прямого удару з неба, та марно… Ще на підльоті рарог змінив напрям, – немов сухий лист під поривом вітру ковзнув убік і вже з розвороту пішов по дузі: не зверху зробив ставку[153], а промайнувши між двома сусідами обраної жертви, блискавицею вдарив збоку і кігті задніх пальців обидвох його лап, немов ножами пропоровши спину лебедя, глибоко увійшли в тіло, зімкнувшись на плечах зі смертельним хватом передніх.
Зчеплені між собою в химерний, біло-сірий клубок, рарог і лебідь, перекидаючись у повітрі, повільно падали на землю, а згори на розгублену лебедину зграю вже сипались інші соколи: навіть ловці на лузі чули глухі удари, коли хижі кігті з розгону впивались у живу пташину плоть. Жирослав, забувши про все на світі, очей не міг відвести від звитяги своїх пернатих улюбленців. Хто в житті своєму жодного разу не бачив ставки сокола, той і не жив, і краси не бачив, не пізнав! Стрімкий політ рарога, хитрість, з котрою він так просто обдурив свою жертву і майстерність та швидкість, з якою був нанесений смертельний удар, як завжди викликали в душі боярина непідробний захват.
– Хать! Хать! – гукав Жирослав до рарога, що вже разом із лебедем упав на землю за кількадесят сажнів від лісу, і підганяв чимдуж коня, щоб швидше дістатись птаха. Знайшов обох за кущем верболозу: сокіл вже обскуб на лебединих грудях пір'я і діставшись вола[154], почав тягнути нутрощі.
– Хать! – нагадав Жирослав птахові про те, хто все-таки господар і давши рарогу заготовлений шмат м'яса, як плату за роботу, обережно вивільнив тіло забитої здобичі.
…Непросто підкорити волю сокола, що вже став на крило. Забувши про боярство, Жирослав ішов з молодим птахом у ніч. Тримаючи голодного сокола на короткій прив'язі – довжику, на шуйці, вдягненій в рукавицю з товстої шкіри, всю ніч не давав птахові заснути, а на ранок пригощав з неї м'ясом – аби лиш зламати його волю, привчити до людської руки, як найзручнішого, найзвичнішого місця на світі, де, як на отчім гнізді, тільки й можна відчути безпеку, спокій та отримати їжу.
Траплялись такі, що й по три ночі витрачав, добиваючись від сокола визнання залежності. Залежності, але не покори. Ти мені – здобич, я тобі – харч: ми обоє залежим одне від одного, брате соколе. Тільки ж оті безсонні ночі лише початок довгого шляху порозуміння між такими різними істотами: людиною і птахом. Бо ще слід привчити птаха повертатись до господаря на клич його: "Хать!" – такий же короткий та різкий, як і клич самого сокола. Звісно, за все ту ж винагороду: шматочок м'яса. Привчити до думки, що сам він без людини не проживе, що тільки людина дає соколу їжу. Відпустить сокільник голодного сокола політати, а коли він, підкорившись заклику ловця, повернеться на рукавицю, поїсти дасть. Бо немає отця чи матері, котрі навчили би сокола ловити здобич, самому добувати прокорм. Тільки людина годує птаха і дає прихисток – на своїй шуйці у воловій рукавиці. Тільки похвала, слово тепле, ласка людська роблять молодого сокола другом.
Лише коли птах добре засвоїть, що саме ловець є годівником, тоді починається наук ловитви. Вабило – простеньке опудало з голуба – за живого птаха служить: на ньому сокіл вчиться бити здобич влет. Розмахуючи навколо себе прив'язаним до сажневого повідця вабилом, сокільник зваблює молодика на нього напасти. Вдасться соколу збити опудало – отримає винагороду, коли ж ні, то й голодним лишиться. Тут головне для ловця міру знати. Бо недогодуєш птаха – слабким стане, сили на лет і вправний удар не матиме; перегодуєш – або лінуватиметься трудитись, або й узагалі втече, бо забуде про свою залежність від господаря-друга. Е-е-е, сокільництво – справа тонка, від людини постійної думки вимагає, любові до сокола, терпіння безмежного.
… Сокільники вже розвертали коней додому їхати, коли з березового узлісся піднявся в повітря червонобровий, чорний, мов ніч тетерук і з тріскотом та шумом махаючи білими зі споду крилами, подався в луг. Жирослав не стерпів, послав рарога:
– Ка-а! Гич!
Ні, недарма той був бояриновим улюбленцем! Не за жертвою вслід майнув, а й тут проти вітру вгору пішов. Наче й згаяв на те час, та вигоди для своєї ставки мав тепер більше. Жирослав, що теж кинувся услід тетерукові, бачив, як мов з крутої гори ковзнув униз рарог, а чорниш, наче спиною відчувши небезпеку, у відчаї рвонув до самотньої молодої верби. Темно-сива неминуча смерть неслася згори наче вітер, але й тетерук був уже біля верби – Жирослав обмер… Мить! – і тетерук торохтів крилами, плутаючись серед гілля, а рарог… так і лишився в повітрі.
Не міг повірити очам Жирослав Мироніжич – найдорожчий птах його, безсило стріпуючи крильми, висів нахромлений на сухій вербовій гілці, злету напоровшись на неї у своїм карколомнім польоті!
– А-а-а!! – несамохіть вирвалось у боярина; в розпачі крутився він конем коло верби: то на птаха свого зиркне, то на сокільників, що вже мчали до нього.
Доки хтось із молодших здерся на вербу та зрубав ту злощасну гілку з рарогом, а інший так і приніс її до Жирослава, птах уже сконав. Боярин побивався за улюбленцем, так, наче за родичем найближчим: хіба що сліз не лив. А що вже ликом почорнів і навіть осунувся весь – так те всі запримітили. Сам, з коня зійшовши, ножем видовбав у луговій землі глибоченьку ямку, сам поклав до неї мертвого птаха, пошепотів щось про себе й засипав землею загиблого пернатого друга.
… П'ять літ назад, серед осені, повертаючись якось із ловів, побачили ловці на чолі з Жирославом зграю ворон, що з криками несамовито носилась навколо тернового куща; поблизу без угаву тріскотіли кілька сорок. Під кущем, безсило опустивши крила, сидів похнюплений темно-сивий сокіл. Не сапсан, у того груди світлі, а рарог. Сокільник Кучук не полінувався, заліз під колюче тернове гілля і дістав птаха. Той настільки знесилів, що навіть не пручався.
Оглянули гуртом і одразу ж побачили причину – рану на грудині. На відміну від сапсана, рарог б'є здобич не лише в повітрі, але й на землі, не тільки птахами харчується, а й вивірку може вхопити чи мишу, часом і зайця, коли невеликий. Тож порішили, що рану отримав чи то від лиса, на землі за здобич змагаючись, чи навіть від вухастого, бо зайці хіба ж так вміють задніми лапами навіть від орла відбиватися! Кучук тоді на рарога лише рукою махнув, пропаща птаха, мовляв, а Жирославові жаль чомусь стало – забрав із собою.
Хоча й не боярське діло пораненого сокола виходжувати і птахом займалися, звісно, більше сокільники, а проте Жирослав Мироніжич в стороні не лишався, переймався долею рарога: по кілька разів на день провідував. Диво чи не диво, тільки почав одужувати птах; тижнів за шість готовий був до лету й тоді забрав боярин його прямо в терем свій, щоб звикав той до нього.
Назвав Жирослав рарога Перуницею – самицею той був. Так уже повелося серед сокільників, що й на самиць з повагою кажуть "він" – сокіл чи рарог. Самиці значно більші від челігів[155], сильніші, а тому й ціну серед сокільників мають вищу.