На кого сподіватися могли? Олова прийшла на Русь з власною дружиною – трьомастами варягами отця свого, але що ти за князь, коли спираєшся на дружину жони своєї? То все одно, що бути попраним ногою супружниці... Так на кого сподіватися? Хіба що на новгородську сотню княжих гриднів, котра волею Добрині залишилася поки що з князем. Як люде кажуть: чим багаті, тим і раді.
"Кодло" Гори, старша київська дружина ледь не вся була зі свеїв – онуків та правнуків тих варягів, близьких і дальніх родичів Рюрика з бічних гілок його роду, що чотири покоління назад прийшли з ним в Ладогу[101], а по смерті вождя – з Олегом на Київ і стали обом надійною опорою як під час полюддя, так і в походах торгових та ратних на Царгород. Це вона, оточивши великокняжий двір, сіла на київській Горі; сіла міцно, вгніздилася й коріння пустила – справжнім кодлом стала: не сковирнеш нас, княже, коли й захочеш, бо хто ти без нас?! З отцями князь раду тримає, діти їхні в молодшій дружині князя свого охороняють, опорою йому оружною служать, а більше князеві й спертися в цім світі немає на кого. Добре, коли у володаря є опора, погано лише, що без неї нікуди, що без неї ти вже й не князь. У похмурих поглядах своїх родовичів бачив Володимир неприховану пересторогу: "Гляди, робичиче, ти нам, по покону руському, звісно, князь та тільки не забувай, що без нас ти ніхто, ізгой. Терпітимемо тебе, доки матимемо долю свою з полюддя".
І одразу ж оте кодло, усі оті князьки та княжата поперли з вимогою: одному те дай, іншому – те... Усе для себе, нічого для князя. А під київськими стінами тинялися кілька тисяч свейських варягів, котрі вимагали то віддати їм на грабунок Київ, то сплатити несусвітню ціну за київський княжий стіл – по дві гривні з киянина, хоча плату по ряду, ще навіть до Новгорода укладеному, отримали сповна. І світлий князь Свенельд, старий лис, зі своєю, куди більшою, ніж у Володимира, варязькою дружиною, зачаївся у власнім городку на Щекавиці й чекав звідки вітер подме.
Не всидів би Володимир на отчому столі, нізащо не всидів би, якби не Добриня, котрий став на герць із тим триголовим змієм. Киваючи старшій дружині на ярла Сігурда та його розбишак, з горем навпіл набрав з дітей того кодла хіба що півсотні молодшої дружини для князя, бо Гора прагла показати робичичу з вуєм його, теж робичем, хто господар у Києві й отроки Ярополкові мовчки сиділи в отчих теремах, з волі родителів своїх не вертаючись в великокняжу молодшу дружину – мовляв, дивись, Володимире, хто ти без нас? – та ніхто!! Але Добриня, маючи ще на перший випадок три сотні дружини Олови, притримав у Києві чотири тисячі новгородських ратичів, з Чернігова старого Претича з сіверянами гукнув і виставив заслін між варягами та Городом.
Діяти треба було борзо – швидко рубати ті зміїні голови. Варяги справу свою – війну – добре знали, могли для Києва хіба ж такої біди наробити! Тихцем переговорили молодий князь та його вуй з варязькими ярлами[102] – чи не хотів би хтось сотником у княжій дружині стати чи посадником сісти по городах руських і погодилися майже всі, бо вдома їм годі було чекати чогось ліпшого, а Гардарика – край багатий, буде чим розжитися. Головорізи свейські, без вождів своїх залишившись, страшними вже не були і погорлавши два дні, побившися між собою, запросилися відпустити їх з Києва хоча б униз по Дніпру, до ромеїв, бо розуміли, що осінь не за горами і водою до рідних фіордів[103] їм не дістатися – вмерзнуть оцими нікчемними руськими насадами в полунощні льоди.
А чого ж не пустити? Пустили, і вже трохи легше стало дихати – зрубав-таки Добриня тому змієві одну голову.
Свенельд був на черзі. Власну дружину мав і Деревську землю на покорм, як і колись, ще при Ігореві, ледь не сорок літ назад. Правда, "отроці" його, як він сам любив дружину свою називати, не ті вже були, що раніше: зажиріли, обледащіли, мечем махати не дуже й хотіли – літа своє беруть, та й числом їх опісля раті новгородців з Ярополком поменшало, а все ж Володимирові з Добринею були вони, як кістка в горлі. Ех, як вони відчували тоді, що то таке – власна дружина, особливо, коли її в тебе якраз і немає! На молодшу свою дружину, з боярських дітей набрану, Володимир не надто сподівався – заледве півсотні було, та й хто з них супроти отчої волі за князя, в разі чого, стане? Стояли ще за ними новгородська рать, три сотні Олови і сотня новгородських княжих гриднів, але чужими вони були в Києві і все на північ поглядали, на рідну сторону.
Тоді, з відчаю, з безвиході, вони з Добринею, наперекір усьому, нехтуючи поконом отчим, князівським, явили не тільки Горі, а й усій Русі свою великокняжу волю: заходилися брати в княжу дружину всіх охочих, незважаючи на його рід та статок. Відбирали найсильніших, найсміливіших, найспритніших та найудатніших з тих, хто ратився вже не раз, у брані звитягу показав і зброєю володів як слід. Гора, не насмілюючись перечити князеві при новгородцях, перешіптувалась по куткам, поривалася навіть присоромити Володимира, мовляв, де це видано, щоб у княжу дружину брали простолюдинів. Зате молодий князь, що часом відчував усе ще на собі невидиме тавро "робича", раптом, уже після того, як посунули перші сміливці з Передграддя, зрозумів: ось вона, перемога твоєї волі над іншими всіма! Ці, хто ще вчора були ратаями, кожум'яками чи стельмахами, княжу милість до себе цінуватимуть понад усе, вони не шукатимуть слушної миті, аби переметнутися до ворога, бо рота їхня щира і стоїть не на сріблі чи золоті, а на заповітах пращурів: хто клятву свою порушить, бути тому до кінця часів у Наві.
Відтоді він ледь не половину свого часу проводив із молодшою дружиною: сотники, з числа Святославових воїв, вчили гриднів на мечах рубатися – і він показував їм усе, що знав та вмів сам; сам відбирав та купував для них коней і дивився потім як навчалася його дружина комонному ратоборству; ледь не кожного тижня виїздив зі своїми улюбленцями на лови, а там уже рівних йому не було! І бенкети. Відчуваючи прохолоду до себе бояр та ліпших і нарочитих мужів, почав бенкетувати з молодшою дружиною, для котрої він був справжнісіньким князем – не таким, хто дивом якимось опинився на Святославовому великокняжому столі, а кращим із кращих у всьому: чи то у січі на мечах, чи то в ловах, чи в умінні осушити до дна братину вареного меду та й заспівати, немов нічого такого і не сталося, чи, умикнувши десь унотьку, милуватися з нею без спочину ніч, а потім ще й день – і все це під захоплені вигуки своїх гриднів: "Гой єси, княже наш!".
Володимир купався у любові княжої дружини – нарешті отримав те, чого прагнув змалечку – любов. Звісно, це була інша любов, не материнська, але тепер він її й не потребував, грівся у променях іншої – чоловічої, суворої, прямодушної, але теж гарячої, палкої. Дружинники, більшість з яких були учорашні роб'ї люде, сидячи на княжому бенкеті, почувалися як на небі й готові були на все заради свого улюбленого князя.
"Що те золото чи срібло, – не один раз відтоді казав він на пиру, згадуючи про себе власне безсилля перших днів князювання в Києві, – коли немає у князя вірної дружини?! Зате з вами добуду я і золото, й срібло!".
Восени, щойно багрець укрив дніпровські схили, покликали до Володимира Свенельда з сином його Мстишею, але прийшов лише сам син і сказав, що отець його занедужав вельми, третій день з ложа не встає і їжі не приймає, на одній лиш воді тримається.
– Тоді слухай княжу волю, – узяв за роги варязького бичка Добриня. – Завтра ж отроки ваші безоружними мають прийти до княжого дитинця. Хто забажає князеві служити – стане гриднем, хто не прийде – нехай сам собі шукає прокорм. Деревська земля більше не ваша, доста з вас тих земель, що понад Дніпром від Ольги отримали – з голоду не помрете. Коли захочеш – дамо тобі город, хоча б і Іскоростень – посадником будеш, але дружина там буде княжа, а не твоя, і воєвода при ній теж буде наш.
Мстиша на ці слова нічого не сказав, лише зубами заскрипів, немов той кінь, коли буряка гризе, постояв трохи і, зрозумівши, що нічого нового більше не почує, поклонився мовчки та задкуючи й вийшов. А за два дні світлий князь Свенельд таки подався до пращурів; варяги спаливши в лодії старого, тризну справили по ньому, як годиться, і могилу високу насипали за руським звичаєм. Ще через тиждень донесли Володимирові, що пропав Мстиша з молодшими своїми отроками, немов у воду канув – зрубав, значить, Добриня змієві і другу голову.
Не такою вже й страшною видалась після цього старша дружина: зрозуміли ліпші мужі, що треба з молодим князем злагоди шукати, бо бач, як повернулося все... На бенкети княжі посунули; меди кружляючи, в очі зазирали й улесливі словеса, медоточиві, рекли. Здавалося б, сама собою всохла третя змієва голова та хто ж не відає, що може вона, коли трапиться слушна мить, дихнути полум'ям на тебе і геть спопелити? Отож, навіть спати мусиш, як заєць у борозні: одне око спить, а інше дивиться.
Та все ж вільніше дихати стало, і порішив Володимир зі своїм вуєм, що доведеться вертатися Добрині в Новгород: свій потрібен там посадник, такий, щоб надія на нього була, як на самого себе, бо Новгород – город не простий, за київський отчий стіл зиску для себе проситиме і якщо почнуть там воду мутити – добра не жди. Вони це з вуєм добре придумали – і Новгород у твердій руці опинться і тут Гора знатиме, раптом комусь збреде дурне в голову: раз Добриня в Новгороді, то завше готовий буде на Київ рать спорядити, як було ось недавно і хіба забудеш, що з того вийшло?! І ще малась одна обставина. Дві тисячі гривень, котрі новгородська земля щозими платить Києву, отак просто посеред гостинця не валяються, а в княжій скотниці вітер свище: чи то Ярополк поганим господарем був, чи Свенельд, немов упир, з нього кров ссав, але золота лишилося, як кіт наплакав.
Усіх посадників Ярополкових по землях дальніх та ближніх на своїх замінили – на тих, котрі пам'ятатимуть княжу ласку Володимира: на прокорм їм по княжому уставу[104] – кожна п'ята вевериця з усієї дані, що зібрана буде ними на підлеглій землі по встановленому уроку[105], а окремо – ще й з вир[106], за провини накладених.