Тут же навпаки, він немов щойно народився на світ і те, на що він давним-давно не звертав ніякої особливої уваги, тепер знову починало цікавити його майже так само, як зовсім маленького дітиська, котрий дивиться на світ широко розплющеними від подиву очима: і ці, схожі на пір'я, хмаринки, і меткі та спритні стрижі, і орел, що незрозуміло як тримався у повітрі навіть не махаючи крильми. Паоло згадав єпископа Трифілія і тепла усмішка сама собою з'явилася на його губах.
... Побратим Сивера, Фрейвар – свей-вигнанець, з яким вони ділили і смуток, і радощі мало не два десятиліття, помер від отриманих ран прямо на його руках. Сивер, аби хоч якось зарадити своєму горю, не маючи сили витримати свою самотність, пристав у Константинополі до варягів, котрі відслужили ромеям як найманці і через чотири літа після війни Візантії з Руссю, отримавши обіцяну винагороду, збиралися відпливати додому. Ярл Хальфсен, їхній ватажок, подумавши, погодився прийняти Сивера до себе. Вони вийшли з Константинополя на восьми драккарах і попливли на захід. Для Сивера це був перший морський похід з варягами: на той час йому вже було однаково з ким бути та чим займатися. Стояла рання осінь, неподалік Сардинії вночі почалася небачена буря, що розметала по морю їхні драккари: після того, як вона вщухла, Хальфсен зміг зібрати докупи лише половину своїх лодій. Певно, від втрати своїх людей, можливо з досади, можливо – з бажання хоч на комусь зігнати свою злість, варяги вдалися до розбою.
... На монастир у Ломбардії вони напали рано-вранці, ще до сходу сонця. Дві сотні вікінгів – пекельних псів війни – добре знали свою роботу: ще тільки ранок перейшов у день, а оборонці (хоча окрім монахів монастир захищали ще й жителі сусіднього поселення), вже не втримались на стінах, відступили і заперлися, хто встиг, у церкві. Почалася різанина. Вікінгів цікавили золото, срібло, коштовні тканини і жінки. Струмки крові, що стікалися у цілі калюжі, галас, плач, зойки і передсмертні хрипи порубаних та порізаних ще більше розпалювали сп'янілих від крові розбійників.
Сивер, який вважав, що він за своє життя чого тільки не побачив, і той був приголомшений тим видовищем. Рудий здоровенний вікінг за коси витягнув із низенької кам'яної будівлі зовсім ще молоде дівчатко, котре від жаху верещало тоненьким пронизливим голосочком, потім ухопив його за плечі, поставив перед собою, – Сивер аж здригнувся, до того те дівчатко видалося йому схожим на котрусь із двох його сестер-близнючок, Забаву чи Звабу, і одним сильним рухом роздер на ній благеньку одежину.
Неначе блискавка вдарила у свідомість Сивера: він підскочив і що було сили штовхнув плечем рудого від жертви – той так і розтягнувся серед кривавої калюжі. Дівчина шмигнула назад, у будівлю, Сивер розвернувся до Рудого, бо розумів, що тепер хтось із них мав померти, аж раптом знову немов блискавка вдарила його, тепер уже під ліву ключицю, якраз над серцем; він устиг з подивом побачити, що з його грудей, пробивши кольчугу, стримить коротке ратовище варязького дротика, ухопився за нього, щоб витягнути з рани і провалився у морок.
... Спека. Дивно, ще й дерева не розпустилися, а така спека стоїть... Пересушить землю, а тому поспішати потрібно, аби кинути зерно в сиру земельку. Він іде поприщем, насилу втримуючи стомленими руками чепіги сохи, погейкує на супрягів – пару сивих воликів, а солоний піт заливає йому обличчя, лізе в очі, він відчуває його на губах, коли облизує їх – пересохлі, потріскані, бо і в роті сухо, немов у тій пустелі Кара-Кум, котру не один раз доводилося йому перетинати з купецькими караванами. І справа, і зліва від нього так само, як і він, ходять за ралом його родовичі – старші брати – Бусол, Волот, Воропай. Не видно лише отця, Жадана, та Борині... Та це ж вони померли! Як міг він таке забути?
Спека...
Він би радо напився зараз води з кринички, що біля плавучого мосту, або березовиці, тільки ж не можна зупинитися посеред поприща, не дійшовши краю. Він уже бачить кінець ниви – там стоять жіночі постаті, певно, то жони поприносили ратаям обід. Нащо той обід – йому б попити... Чому так пече?!... Он, по братах його не скажеш, що і їм так само дошкуляє спека...
Щось притомився він, руки не тримають чепіг – ті все норовлять вислизнути з долонь. А край ниви немов відсунувся далі... Хіба таке може бути? Ось знову ледь не впустив чепіги: чи це хтось так недбало коріння покорчував, чи сили йому забракло? Це все через спеку... Ох, і спека! Несила терпіти її..., несила...
Хтось іде йому назустріч, якась жінка... Чи дівчина?... Десь він її бачив... Пити несе! Як вона здогадалася?!... Ось він зараз поп'є водички і дооре своє поприще, не відстане від братів.
Піт заливає очі... А повіки чомусь такі важкі – не вистачає сили підняти очі від землі, поглянути на дівчину – хто ця унотька? Як тільки жарко! Що ж це він?! – вже й очей не здатен підвести... Ну ж бо, Сивере, мусиш... Бо як не піднімеш, як же ти ниву доореш?... Ну ж бо...
... Коли він уперше прийшов до тями і відкрив очі, то над собою побачив все те ж личко молодесенької дівчини і вирішив, що це він разом із нею потрапив до Вирію. Вона почала щось промовляти до нього на незнайомій мові, але Сивер настільки стомився від розплющування очей і споглядання гарненького дівочого личка, що знову провалився у глибокий-глибокий колодязь забуття.
Помалу-помалу він почав одужувати і навіть навчився трохи розуміти місцеву мову; з часом Б'янка – так звали дівчину – як змогла, розповіла йому, що монастир відбив місцевий сеньйор[55], котрий устиг якраз вчасно; вікінгам довелося відступити до моря і рятуватися втечею, а підібрати та лікувати його, як свого рятівника, вона вмовила самого пріора[56] Трифілія.
Рана була дуже важкою – накінечник пробив верхівку лівої легені і дістався лопатки, до того ж, Сивер втратив багато крові, перш, ніж його, зваживши на умовляння дівчини, дочки шанованого монастирем золотих справ майстра, підібрали з вулиці монахи і заходилися лікувати. У те, що він виживе, не вірив ніхто, окрім Б'янки, що майже не відходила від нього і все шепотіла молитви незнайомим богам. Та не того роду він був, щоб отак запросто померти – недарма ж дід його, Рожден, пережив навіть ведмедицю, свою суперницю.
Потроху чужа мова ставала для нього все легшою: помандрувавши з купецькими обозами світом, він знав їх чимало – одну краще, іншу гірше, але все одно, саме через це в Ломбардії йому було не надто важко запам'ятовувати чужі слова. Найбільше він розмовляв, вірніше, намагався розмовляти, звісно, з Б'янкою. Потім ще зі старим лічцем, що волочив ліву ногу і часто смішно, по-котячому, чхав – не чхав, а пирхав, стискаючи навіщось губи. А далі до нього почав навідуватися ще один старий – весь у чорному одязі. По всьому було видно, що його дуже поважали – і Б'янка, і кульгавий лічець і інші з тих людей, що жили в монастирі. Це і був той самий пріор Трифілій.
Якось він поцікавився у Сивера, звідки той родом – з данів, норманів чи свеїв і Сивер, як зумів, пояснив пріору де знаходиться його рідна земля.
– То ти рузарій[57], варвар? – здивувався сивий старець у чорному. – Як же ти опинився серед норманів?
Сивер коротко розповів про власне життя, а далі і собі запитав у пріора:
– Навщо ви мене лікуєте?
– Бо ти захистив нашу Б'янку. Це вона просила і наполягала, аби тебе врятували.
– Мені все одно немає для чого жити...
– Один лише Господь Бог вирішує: жити людині чи померти.
– Я не християнин.
Старий якийсь час мовчав, потім задумливо проказав:
– Не мені знати замисел Творця нашого... Але коли вже так сталося, то, вочевидь, Він покладає на тебе свої надії.
– Я чужий для вашого Єзуса. Навіщо йому залишати мене живим?
– Бо Він милосердний. Ніхто на світі не милосердніший від Нього. Усі люди, разом узяті, не мають у собі і найменшої долі Його милосердя.
– Але ж я не зробив для нього ніякого добра, не приносив йому жодної пожертви, не просив його про це...
– А Йому і не потрібна твоя пожертва. Ти зробив Йому добро тим, що захистив невинну дівчину. Він людину по справах її судить. Чому ти так вчинив?
Сивер замислився, намагаючись пригадати, як усе тоді було.
– Вона нагадала мені моїх сестер-близнючок. Я їх дуже любив.
– З ними щось сталося?
– Один хозарин обманом продав їх до чийогось гарему. Я шукав його ледь не все життя, щоб помститися. Та, мабуть, уже не знайду... Навіщо тепер мені жити?!
– Пробач йому. Єзус учив: "Любіть ворогів ваших".
Сиверові здалося, що він щось не так зрозумів, що не досить знає ще тутешню мову, бо сказане сивим старцем просто не вкладалося у його голові.
– Як це – любити ворогів?! Чи я тебе не так зрозумів? – з надією перепитав він.
– Ти правильно мене зрозумів. Полюби свого ворога, бо Єзус любить усіх людей: і тих, хто вірує в нього і таких, як ти, заблудлих овечок.
– Так не буває... За що йому мене любити?
– Коли відіб'ється від отари вівця, то вівчар кидає всіх та йде шукати і рятувати одну – котра заблукала.
Сивер був вражений, бо ж дійсно...
Старий тим часом вів далі:
– Це Його сонце світить і для тебе, і для Б'янки, і дощ також іде для вас обох однаково, хоча Б'янка вірить у Єзуса, а ти – ні, ти був ворогом Йому, бо напав на мирних людей, на монастир, де живуть Його слуги. Та Він залишив тебе в живих, щоб показати, як потрібно любити ворогів своїх і прощати їм зло.
Багато з чим міг би погодитися Сивер, але щоб полюбити ворога... Це було настільки неймовірно, неможливо, не насправді, це було... немов навиворіт вивернутий чобіт, або, ще точніше, – піхви від меча.