Багато ще чого скажуть...
Досада пекла і Любима з Хорошкою, котрі звіддалік усе те бачили. Хорошку злило, що та нікчема Вишня в оксамитах нині ходить, хоча в самої того добра було утричі, Любим же, зиркаючи то на Вишню, то на Хорошку, дратувався від маленького, мов жолудь, носа своєї жони, а ще більше – від срібних прикрас на своячці: бач, начіпляла чужого, бояриню з себе корчить! А гарна ж...
– Бачу, Сивере, балуєш ти жону, – завів повчально Видута. – Правду тобі речу: рано почав!
– Я б тобі сказав, стрию!.. – збеленився раптом його братанич і стиснувши губи, аж подався увесь до старійшини.
– Як ти... – скипів і собі старійшина та й замовк. Він хотів крикнути: "Як ти смієш зі старійшиною так говорити?!", але звідкілясь із глибини душі спливла раптом прихована від самого себе провина, що не зміг колись захистити ні в чому не винну невістку від отого лиха свого – Ізбори, спливла і увесь запал Видути собою затушила.
– Ти бач, цяця! – ні з того, ні з сього, зиркнувши косо на Вишню, закопилила раптом губу Ізбора і смикнувши Видуту за довгий, волошкового оксамиту, рукав, повернулася йти.
– Гостювати заходьте, – старійшина не вмів довго ображатися, чи тримати на когось зло, на Колодія ж годилося просити прощення у всіх, кого зобидив, аби ніхто з родовичів не мав у серці зла на іншого.
Сивер з Вишнею мовчки вклонилися, а перезирнувшись між собою, коли Видута відійшов, стиха розсміялися. Тятива сама собою послабла і Вишня аж засвітилася зсередини: "Ось так! А ви думали!"
На Колодія, в понеділок, унотьці, що відмовила молодику своєму злюб з нею взяти, а заодно і молодикові тому чіпляють на сором невеличку колодку до рукава: "Не злюбився єси, так колодку носи!" Хоч колодка та, як мале полінце, а все ж кому хочеться ославленим бути? Величко ховався, як міг, зате Волхитка – от уже ж норовиста дівка! – ходила з нею весь день, хоч би що!
– Нема мого судженого тут! – казала всім спогорда і з блиском в очах.
– А де ж він? – дивувалися ті, хто питав.
– За темними лісами, за глибокими морями, – залишалася незворушною дочка чародійки.
В четвер, за поконом, увесь день, як і на Водосвяття, – кулачні бої. Не стінка на стінку, а хто як: чи вулиця на вулицю, чи куток на куток, а найчастіше поєдинки: сам на сам, або сам за себе. Сам за себе – коли б'ються сотня чи дві, а думати мусиш лише за себе, не знаючи, хто наступним супротивником буде: той, що спереду на тебе йде, чи той, що збоку – кому схочеться.
На льоду Ятриці в полудень зійшлося кількасот не лише мужів, але й уношів та навіть і отроків – нехай вчаться, звикають. Отроки й почали, за ними вже старші вв'язалися, потім, коли до мужів дійшло, понад сотню билося, а люд все прибував і скоро уся Ятриця вздовж посаду була вкрита бажаючими розігнати по жилах киплячу молодецьку кров.
Скурат, хоч і не був силачем, а нагоди такої не пропустив: від осені намислив дещо, з нетерпінням чекав, коли видасться слушна мить. На Водосвяття не вийшло, двічі з ніг збивали, памороки забили навіть і зуба тоді позбувся, тож вирішив – або тепер, або ніколи.
На льоду творилося щось неймовірне. Галас стояв такий, що чути було і в Сиверовім дворі, за добрих півтори версти, коли не більше. Гатили один одного куди прийдеться – в ніс, у вухо, в зуби, під пазухи. Били з хеканням і криком, важкі удари приймали часом зі стогоном, не один заюшився вже кров'ю, виплюнув на лід вибиті зуби, або дивився на світ одним лише оком.
Скурат беріг сили: на рожен не ліз, суперника шукав собі, котрий слабший, в натовп не кидався і все зиркав на всі боки, аби не проґавити потрібну мить.
Все меншало на льоду бійців – залишалися тільки найстійкіші. Величко зійшовся з вайлуватим велетнем Туром, котрого уперше побив лише на Водосвяття. Тепер Тур прагнув помститися Величкові, що б там не було, бо вважав, що той, попри богатирську свою силу, занадто ще молодий, аби вистояти супроти такого досвідченого бійця, як він.
Сором під час бою ухилятися від ударів: ти можеш їх відбивати, можеш і взагалі, коли богатир, не зважати на них. Третяк, той прикривався лише тоді, як сходився з Туром чи Педашем. Тур, що на Водосвяття легковажно поставився до молодого, нехай і дужого Величка, саме за це і поплатився, отримавши від нього під пазухи такого стусана, що аж дух забило! А як Величко врізав ще двічі, то й очі позапливали. Тепер Тур вирішив розплатитися зі своїм неочікуваним кривдником і вони зійшлися в лютому поєдинку – ніхто не хотів поступитися. Величко, котрий від серпня мало не щодня зі стриєм своїм спритністю мірявся, наук від воя переймаючи і щодня ж із тим осоружним мішком, що Сивер для нього вигадав, граючись, тепер відчував і користь від їхніх герців, і силу від мішка. Він став куди швидшим, різким у рухах, а головне – витривалішим.
Трохи неочікувана для нього самого, перемога на Водосвяття окрилила Величка і він уже без жодного остраху зійшовся з Туром вдруге. Ті, хто вже отримав своє, тепер не відводили очей від їхнього поєдинку. Скурат же пас своє і нарешті угледів ненависного йому Летягу, котрий саме брав гору над старшим від себе Курилом, підскочив до них і кружляючи навколо в очікуванні кінця поєдинку, непомітно вклав у рукавицю давно припасений шматок свинцю, затис його в п'ясті, а коли Курило збитий дужим ударом усмаря, задрав на льоду ноги, підскочив до Летяги, що переводив саме дух і вже без рукавиці, голим п'ястом зі шматком свинцю зацідив з усього плеча прямо усмарю в скроню. Той упав на лід, мов підтяте дерево, а Скурат тут же шаснув в самісіньку гущу побоїща, не переймаючись більше нічим.
"Це тобі за мою Новицю, клятий упир!"
Величко відчував свою перевагу над Туром, бачив, що той стомлюється швидше за нього, сам же мав ще запас сили, а тому варто було суперникові зупинитися на мить, аби передихнути, як він одразу ж пішов напролом. Відбив шуйцею виставлену вперед лівицю Тура і довгим, розмашистим ударом зацідив тому десницею в щелепу. Тур, хоча й похилився від удару, але на ногах встояв, труснув головою, щоб отямитись, та пізно було, бо Величко пішов уперед: що не крок, то новий удар – сильний, з усього плеча – усе в голову. Двічі бив і двічі Турові не лишалося нічого іншого, як відступати під ударами молодика, інакше б уже лежав на льоду.
Хоча в голові його від Величкових ударів і макітрилося, він ще розумів, що діється, а тому, зібравши останні сили, зміг підбити руку молодика, зупинивши тим самим його наступ і сам пішов уперед. Перед очима двоїлося і Величка він бачив мов у тумані, а тому не став бити в голову, натомість з кроком уперед вдарив у широкі суперникові груди, вклавши в той удар геть усю силу, що ще лишалася в нього, та удар його був відбитий Величковим передпліччям і Тур, підковзнувшись на льоду, ледве встояв на ногах, але одразу ж отримав такий дужий зустрічний удар ліктем десниці знизу в підборіддя, що тут таки і впав на коліна.
Величко ж, відступивши на крок назад, стояв гордовито, взявшись у боки і чекав, коли Тур отямиться.
– Аще, Туре, тобі мало – підводься, пригощу!
Той тільки головою помотав: "Досить з мене..."
Тоді Величко з переможною посмішкою оглянув притихле бойовище, зустрівся очима з Третяком, посадським воєводою кулачних боїв, і в погляді його явно вбачалося впевнене: "Ну що , Третяче, стрінемося на Перунів день – спуску й тобі не дам!"
А Летяга непорушно лежав на льоду і немигаючими очима дивився в синю глибочінь Сварги. Хтось підійшовши, озвався до нього та відповіді не почув. Збитий Летягою Курило, що вже давно очухався, зачувши ймення свого кривдника, озирнувся і теж поглянув на лежачого, а придивившись уважніше, присів, тронув усмаря за підборіддя – голова того безвільно похилилася набік.
– Отсе тобі... – здивовано мовив купець. – Готовий! Ну!
Бойовище скупчилося навколо них, мовчали, знімали, в кого були, шапки – несподіваною була ця смерть. Таке траплялося вряди-годи, дивного в тому не було нічого, а все одно, несподівано якось. та й Летяга не той муж, щоб взяти та отак нагло й померти від чийогось удару...
– Пощо ж се він? – Курило, сидячи біля мерця навпочіпки, піднявши голову, здивовано водив очима по присутніх.
– Він же мене ось недавно... Гей, Летяго! – Курило нахилившись, приклав вухо до усмаревих широких грудей, довго прислухався, потім підвівся, вдарив руками об поли короткої свитки:
– Помер, ну! – уже з твердим переконанням промовив до всіх. – Хто ж се його?!
Мовчало бойовище.
– А що ж? – Курило озирнувся до когось: – Добра смерть для мужа!
Не за горами вже й Великдень був. Ось-ось Божич мав укотре остаточно здолати Чорнобога, з кожним тижнем довшав день, коротшала ніч. Все сильніше припікало сонце, сніг під золотим його промінням осідав, ставав схожим на риб'ячу зернь, танув уже попід деревами, під городською стіною, що дивилася на Ятрицю і синиця завела своє веселе: "Покинь сани, візьми віз! Покинь сани, візьми віз!" І снігопаду давно не було. Ще позаминулого дня, хоча й закапало зі стріхи, та сніг все одно залишався легким і сипучим, а це ось так пригріло, що він враз поважчав, осів, налився водою, по дорозі санний слід затемнів першими калюжами, з Сиверової стріхи вже не капало, а текло-дзюркотіло, горобці галасували, як навіжені й хоробро купалися під бризками, а на старій високій вербі, що стояла на самому березі Коропа, з'явилося раптом нізвідки кілька синьо-чорних, худих носатих граків – найперших провісників весни.
Пережили! Пережили сіверяни і цю зиму: менше трьох тижнів лишалося до Великодня, коли примчав з Ратичева бирич від Седня, передав тивунів наказ: борзо готувати повоз – урок від коропської верви, бо якщо Десна намислить рано рушити... Кому не зрозуміло: лихо буде, якщо урок тивунові вчасно не привезти, він на верв таку виру накладе!
Старійшина забідкався, послав по ліпших мужів та сотників, гінці помчали в Сохачеве, в Жорновки, на Оболонь і скоро до вічниці набилося два десятки люду. Чекати на дальніх не стали: діло звичне, приїдуть – взнають.
– Маю сказати вам, старотці, сотники такожде, – повагом почав Видута, – був нині в мене бирич від Седня. Мусимо через два дні, у четвер, спорядити повоз. Урок веземо: чекає тивун у п'ятницю.
– Пощо так рано?! – здивувався сотник Переніг.
– Не бачиш, як пригріває? – буркнув Любим.