Тобі ось, котрий труднощів лякається, воля може й не потрібна, а про дітей ти помислив? Їм як без волі, у рабстві? Та чи й будуть вони в раба взагалі? Хто піде за раба, дітей хто йому народить? Раб тому ізгой, що рід його гасне без дітей. Гасне рід, геть іде з життя, із Яви – у Нав'є, в безпам'ятство. Бо коли не зміг бути вільним, як усі, навіщо такому живот і продовження роду? Вільному – воля, а рабові – смерть. Кожному своє, виходить.
Он воно що... Воля потрібна, аби рід продовжити, дітей породити – вільних, котрі також зможуть жон собі вільно вибирати і онуків теж вільних рождати: щоб кров Глузда, Ладима, Борила й твоя не в землю прахом пішла, а в жилах нуртувала, ярилась по весні, зимою гріла – на життя! Щоб два ізгої до життя повернулися, згоїлись, а коли година прийде – по смерті своїй потомство лишили: як усе живе на цім світі.
Якою гіркою та важкою не є твоя воля нині, а мусиш берегти її; немає в тебе дороги всп'ять, Земледуше, бо пращури відвернуться від тебе; як і отець, згинеш у Наві безслідно... Осьма понесла від тебе, вільного, – зо всіх своїх жил тягнися тепер, а родові дай прокорм і захист: огнищанин єси!
"Мало Богів восхваляю, пожертву чиню не завжди... Від завтра ж молитиму Дажбога та Макош щоденно, аби помогли нам," – Земледух уже заспокоївся і в темряві, що опустилась на холонучу поволі землю, рушив до житла.
****
Сидячи на коні у своєму колишньому дворі серед Сакова, Местиша, як міг, підганяв своїх домочадців:
– Швидше! Швидше, душі ваші грішні! Ворушіться, бо покину к лихій годині – попливете весною на Царгород!
Минулої осені, втікши з-під Коропа в степ, Свенельдич одного лиш прагнув: сховатися! От тільки де? В Кумана? Старий не пробачить, що за його спиною Местиша підбурив молодого Пильтяя – пов'яже й з потрохами подарує робичичу, забравши собі рештки Свенельдового золота. До тиверців? Ті навряд чи забули, як Свенельдова комонна рать, повертаючись з Болгарії, спустошувала на своїм шляху, мов голодне пружіє[575], припасений на зиму прокорм для цілих городищ. Тоді до кого ж? Жодна земля не прийме: або проженуть, або пов'яжуть; древляни ж, ті ще й поміж берез розіпнуть – з насолодою...
Відтак мусив князь-ізгой, забравши з Сакова решту домочадців, переживати зиму аж у печенігів. Задобривши коштовною зброєю хана Курю, знайшов прихисток у його стійбищі. Куря, пируючи часом із Местишею, пив кумис із окутого золотом черепа Святослава: немов показував, що станеться зі світлим князем та його сином, коли хоч чимось не сподобаються господареві. Здебільшого мовчав, хитро мружачи очі і Местиші здавалося, що хан виношує задуми, як використати отсих гостей з Русі, що доля втікачів його аніскільки не цікавить: схоче – в греки продасть, схоче – робичичу в дар піднесе. Або й з їхніх черепів келихів велить наробити.
Тож коли літо повернуло на зиму, попросився в Курі навідатись до Сакова, в отчину – сказав, що за рештою схованого золота їде. Хан не заперечував і Местиша зі своїми налетів по осені на колишню дідизну й отчину, тивуна Володимирового повісив на воротах і відкопавши рештки Свенельдової скотниці, прагнув нині податись із Сакова куди очі бачать, тільки б швидше, тільки б далі від хана-людожера й поганина-робичича, що всівся на великокняжім столі не інакше, як з допомогою нечисті, нав'їх сил, що так вочевидь опікувались тим виплодком пекла! Бо інакше пояснити появу минулої осені під сіверянським городом Володимирової дружини в годину, коли до взяття того кубла лишався один тільки крок, Местиша собі не міг. Ще не вистачало, щоб і сюди нагрянув!
Мов загнаний у вовківню сіроманець, наважився з Інгваром податись за Десну. Радимичі там. Відлюдьки, що ховаються в пущі понад Сожею[576], про котрих мало що й відомо: навіть полюддя не заходить на їхні землі. Ані тобі гостинців там, кажуть люде, ані мостів... Одна пуща. Ото лише там і можна пересидіти. Туди робичич і потикатись не стане. Коли з Києва дивитися – наче й середина великокняжих володінь, та тільки ніхто, здається, там і не бував, окрім Вуєфаста, Местишиного прадіда, та й то замолоду, коли ще не світлим князем, а простим воєводою при Віщому Ольгові числився. Звідти слава Местишиного роду почалася – з першої звитяги над радимичами, там і ствердилась, як уперше примучив Вуєфаст те дике лісове плем'я, чи не в кожній весі беручи в заручники синів старійшин.
Давно те було; коли хто з радимичів і пам'ятає, так лише одні волхви, можливо, або й зовсім ніхто, а тому й вирішив Мстислав Свенельдич, що на всьому білому світі не лишилося більше жодного місця, де можна було би відсидітись у спокої та роздивитися, що ж йому, горепасі, далі діяти. І вже ж де-де, а серед радимичів шукати його нікому навіть у голову не прийде. Важко ворочалась у душі безсила лють на родовичів своїх – тих, з київської Гори, що так легко й просто прийняли робичича, що не вступилися, словом бодай, за Свенельдів рід, хоча за Ярополка чи не кожен з них шукав дружби зі світлим князем, готовий був за нагоди хоч чимось йому прислужитися. Виродки!..
Великим повозом рушили з Сакова, поспішаючи заздалегідь перетнути Володимирів шлях до Києва, аби, боронь, Боже, не втрапити прямо в лапи до хижого звіра того. Повезло їм: пором через Десну нижче Мени, що був якраз на гостинці, котрий вів до Сновська[577], ще не витягли на зиму з Десни й поромники, зраділі неочікуваному сріблу, що посипалось на їхні голови, старалися, вибиваючись із сил, ще при денному світлі перевезти на правий берег кількасот людей, сотні коней і десятки підвод. Іншим разом вони від Местиші не дочекалися б і шеляга, та Свенельдичу було не до того. Не хотілося здіймати зайвий шум – чого доброго, дійде слух до Києва, що з полудня за Десну пройшла чиясь валка з чотирьох десятків підвод а з нею дві сотні оружних комонних.
Не надто й знаючи шлях у землі радимичів, подалися гостинцем мимо Сновська, а там уже, прикидаючись то купцями, то великокняжою гридьбою, рушили вглиб несходимої, нескінченної пущі. Добре, що Снов-ріка була в них одесну, не стала їм на перепоні, бо хтозна чи й сховалися б тоді серед радимичської пущі, чи покоцюбли серед лісу: сиро було; по-особливому, не так, як у Києві, зимно – настільки, що навіть Местишині отроки на конях дубіли під тим сирим вітром, домочадці з челяддю на підводах від холоднечі й поготів – аж зубами цокотіли.
В тій пущі Местиша й відчув себе справжнім ізгоєм – з усим родом своїм. Життя серед торків медом здавалося: там яка-не-яка надія ще жевріла, за Десною ж вмерла вона навіки. За ту годину, що протинялися пущею, лік дням навіть втратили, здавалося всім, що буде вже так до скону, котрий для них усих не за горами, дарма, що від Десни лише на якусь сотню верстов відійшли – навіть жодного городища не бачили, все весі траплялися, та й ті на десяток-два жител. Шляху, як такого, не було – під осіннім дощем з мокрим снігом сотні кінських копит перемісили вбогу лісову земельку на багно: підводи в'язли в ньому по самі ступиці, коні рвали жили, люди брьохалися разом з кіньми, допомагаючи тяглові – мокрі, стомлені, промерзлі. Про одне лиш думка у всіх була: ну хоч би якогось города дістатись! Ні, недарма полюддя оминає радимичів – де тут пожива? Де ж Вуєфаст, прадід Местишин, городи й городища їхні знаходив?!
І коли вже навіть у Местиші руки опустилися, вийшли до якоїсь ріки, не вужчої від Десни, а на протилежнім, високім її березі уздріли щось на городські стіни схоже й посад начебто тулився до них. Вже сипав з неба важкий мокрий сніг, під копитами чвакала твань, по річці пливла шуга й виморені люди відмовлялися вірити власним очам: а раптом це Мара напустила на очі оману? Мріє щось на тім березі, вабить зір порятунком – а як його дістатися?
Загорлали мало не всі разом. Довго валували, перш, ніж їх почули. Покон велить помагати подорожнім усим, чим тільки можна. Радимичі, дарма, що забережини бралися першим льодком, спершу переправились на однодеревці й узялися розпитувати пришлеців – хто та звідки й самі сказали, що ріка отся Сожею зветься, а город – ген, той, за рікою! – Гомій[578] і що се саме осердя їхньої землі. За долю подорожніх вболіваючи, на нужду гостей зглянувшись, мало не смерком, таки спустили на воду готовий до зимівлі пором і дарма, що той обмерзав на ходу, вже по темному переправили з горем навпіл на свій берег Местишину двірню. Нагодували, обігріли й спати поклали в теплі – усе по Кону, аякже! Знали б вони кого пригріли...
ІІІ
Зима видалась малосніжною, зате лютою: мороз та вітер вистудили землю до стану кістки – на півтора аршини промерзла спляча Матер. Притримуючи застоялого коня, що гриз залізо й вигнувши по лебединому шию, нетерпляче косив оком на господаря, Рибота з висоти комонного вдоволено дивився, як десятник Свиря на дворі дитинця навчає пішому бою в стіні три десятки ятвягів. Тонкий шар снігу на дворі дитинця ноги змагальців за останні тижні витовкли до піску й світло-сірою пилюкою були припорошені навіть низенькі замети попід стінами гридниці.
Княжа залога не розуміла жодного слова ятви і лише дехто з судови знав уже два-три десятки руських слів, а тому п'ятеро колишніх гриднів допомагали десятникові, наочно показуючи ятвягам те, чому навчав їх тепер Свиря.
– Стіна, руш!
Гридні, стоячи у стіні впівоберта вліво, з виставленими вперед списами та зімкнутими щитами, зберігаючи стрій, короткими приставними кроками рушили вперед, самі собі вигукуючи:
– Раз! Раз! Раз! – і мов одна людина, кожного разу з притиском і тупотом переставляючи вперед спершу на пів кроку ліву ногу, а за тим приставляючи ближче до неї праву, п'ятірка княжих воїв у куряві піднятої чобітьми пилюки рухалась перед ятвягами.
– Стій! – підвів десницю Свиря і повернувся до ятвягів:
– Стіна, руш!
Нехай і не дуже вправно, але ті взялися старанно повторювати показане гриднями.
"Буде з цих діло" – трохи заспокоївся Рибота й тронув з місця:
– Н-но, Вихоре!
Негоже княжому сотникові виїздити в світ наодинці – ще двоє гриднів супроводжували його. Від самих воріт дитинця й до площі з вічницею та Добрим ясеном тепер пролягла широка, в кілька сажнів вулиця – а як інакше?! Хоча для цього півдесятка жител і довелося знести, бо заважали, але негоже княжим комонникам по одному протискатися кривими вуличками.