Та ще важка коса під теплим повойником – через неї вовчі зуби не встигли дістатися шийних хребців. Коли вовк збив її з ніг, вона впала лицем у сніг і несвідомо закрила його руками. Але на правому рамені, де закінчувалася овчина душогрійки, зяяли дві глибокі, немов ухналями зроблені, дірки від ікол. Суглоб начебто був цілий, Вишня вже прийшла до тями і Сивер, перев'язавши їй рани, трохи заспокоївся.
Вночі вона марила, вся горіла, тож ледве тільки засіріло, Сивер послав Величка до Хотена. Старий лічець волхвував, жив з Шамром на капищі, зовсім недалеко, тому і прибув досить швидко з якимись своїми торбинками та вузликами. Він довго щупав плече жони, потім попросив принести йому шматок лляного платна, вигнав з горниці обох мужів і пройшло чимало часу, доки Хотен спустився до них у кліть.
– Кості цілі, – сповістив старий лічець, – нехай хтось із вас зайде по обіді з двома туязями на капище, дам мазі та відвари, розповім, що і як...
Сивер тоді з полегшенням зітхнув, але щойно Хотен пішов, як у Вишні, котрій уже й полегшало, і жар поменшав, почав боліти живіт. Давалися взнаки і рана, й переляк. Сивер, звиклий за своє життя до ран, не вбачаючи в тому чогось особливого, почав непокоїтися лише тоді, як Вишня сказала, що в неї може бути викидень.
Донині нове його життя Сиверові часом здавалося чимось схожим на зведення нової хоромини: може ще тільки половина її підвелася над землею, а він уже бачить майбутню її ліпоту: мов би то і не терем навіть, а цілий костьол на Подолі в Києві, що його колись лагодив Петро Тихота – високий, стрункий, з навершям, а на тому наверші – хрест. Отим навершям з хрестом бачився Сиверові син його майбутній. У тому, що народиться саме син, а не донька, вони з Вишнею не мали жодного сумніву.
Аж раптом одним махом храмина Сиверова похилилася і навершя її захиталося – втратити сина в його віці, та ще й коли до свого злюбу вони удвох із жоною були переконані, що мати власних дітей їм не судилося, а потім Доля отак змилостивилася над обома і на їхньому небосхилі засяяла зоря майбутнього, простого далі нікуди, людського щастя: бути такими ж, як усі, продовжити рід свій і здіймаючись колись з димом у небо, знати, що рід твій не згинув на тобі, не пропав у мороці літ, а живе далі в дітях твоїх і онуках, зорями дивитися на них з вишини нічного неба, приходити до рідного житла на Святки, на Діди, храмувати з нащадками, сукупну з ними пожертву творячи Богам, не суть навіть: Дажбогові, Макоші чи Єзусу – страх тоді охопив Сивера, що вони з Вишнею одним махом усього цього можуть бути полишені.
Запрігши в сани Птаха і з відчаєм молячись на ходу Єзусові, він притьмом подався в город, до баби Полади, що була знаною на всю верв повитухою та знахаркою, одразу ж давши аж два золоті динари, зогріб її зо всіма знахарськими потрохами й привіз до себе. Вельми задоволена щедрістю пришлеця-відлюдька Сивера, баба протовклася біля Вишні до самого вечора, разом із господарем принесла щедру пожертву Макоші, Рожаницям та Долі, поїла непразну травами, щось шепотіла і приказувала, виливала переляк і ґалдувала над Вишнею майже до смерку, а потім прийшла ще й наступного дня.
І хоча Вишня почувалася немічною, не встаючи з одра до самого понеділка, та все ж небезпека викидня минула, її рамено й зап'ясток потроху гоїлися – Сивер помітно повеселішав. Усі ці дні він безперестанно молився, як умів, і Єзусові, й Богам роду, щодня приносячи їм пожертву – в єдиній надії, що хтось із Богів почує його моління та змилостивиться над Вишнею і Сивером. Диво сталося і ніхто вже не зміг би переконати його, що Єзус і рідні Боги ворогують поміж собою.
Цілий тиждень не ходив він до лісу, не дозволяв і рядовичам рубати без нього – час було вже лаштувати дерево на вінці, а як слід пояснити, скільки та якої довжини готувати відруби, на пальцях не вмів. Коли ж у четвер вперше повернулися до роботи, рядовичі повідали, що три дні назад, минулого понеділка, вовча зграя таки спробувала людського м'яса, перестрівши десь біля гульбища Журавку – Борилову вдову, а нині робу Жилятину, що ходила за чимось до свого колишнього дворища. Тільки рукавицю та шматки свитки й знайшли, за котрими Журавчині сироти і впізнали те, що лишилося від матері.
"Виходить, це я Вишню, чи дитя наше у Богів відмолив, так Чорнобог все одно жертву собі стребував.., – мислив Сивер, підсікаючи останню сосну: – Чи прокляв хтось рід Борилів, чи Боги мстять родині за те, що покинули вони рідні могили? Чи Недоля-судениця їх попарувала?"
Раніше він ніколи не згадував з острахом ті випадки, коли живот його на волосині висів, а було ж їх!.. Минулося, живий зостався – забудь! Інакше варто при згадці, як учора лезо чужого меча розсікло повітря біля твого вуха, запустити в душу страх – і все: не пропав учора, пропадеш сьогодні. А за Вишню, за дитя своє, ненароджене ще, страхався й донині, згадуючи вже минуле. Він трусонув тоді головою, відганяючи навіть думку про той острах, ще кілька разів вдарив сокирою і сосна зі скрипом, набираючи швидкість та ламаючи тонкий засніжений підлісок, у легкій білій куряві повалилася на засніжену землю.
"От і все, хвала Богам! – перехрестився тоді Сивер. – Покінчимо з відрубами – залишиться тільки перетягти їх волами до узлісся. То вже Мовчанова робота, а я на лови!"
Мете – які тепер лови? Засипле всі пастки, хіба що уди та плахти на кун зверху залишаться, і те навряд. По таких заметах і на снігоступах не скрізь пройдеш. Жаль... Нелегке срібло у ловця. За куну дають одну ногату, або один диргем. Сорок кун – це гривня сріблом. Стільки рядовичу за місяць платять. Рядович світлий день відробив і вільний, мов птах. Ловець світлий день по снігу лазить, увечері здобич білує, приваду назавтра готує. Щоб за день три-чотири куни мати, удатним слід вродитися. От і думай: кому легше?
Добре, що Жданові терему захотілося... А він, дурень, ще й носа вернув. Дякуй Єзусові. Чи Дажбогові. Чи Долі. Богам, одним словом, що милостиві до тебе.
Він позіхнув, потягнувся з насолодою на встеленому овчиною одрі – добра у них тепер постіль, не рівня тій, що була минулого літа. Правда, під зиму Вишня, наслухавшись його оповідок про боярське життя, перину, як зуміла, пошила і пір'ям набила – старалася, хотіла догодити. Три ночі він терпів – надто м'яко вже і пір'я вилазить крізь полотно, колеться, спати поночі заважає. А тоді, прокинувшись якось серед ночі, подумав: "Оце б Фрейвар побачив... Засміяв би: – Ким це ти став, Сивере?! – сказав би з докором. Обабився зовсім! Забув коло жони, що воїн мусить на твердому спати. Тебе скоро кури лапами загребуть, клянусь списом Одіна*!"
Він наступного ранку встав злий, спітнілий від тієї клятої перини, буркнув до жони: "Не можу я на цьому спати – кості болять! Викинь, щоб я її й не бачив!" Мусила Вишня купувати овечі смухи, шити їх докупи. Зате з якою насолодою спалося йому на тій овчині, що нею жона вкрила притоптане ними ж сіно!..
Заворушилася поряд, обережно перевертаючись на лівий бік, аби не потривожити ще незагоєне плече, Вишня, притулилася до Сивера теплою спиною і думки його враз кудись відлетіли, він ще встиг розтеплитися душею до своєї лади, аж раптом нізвідки навалився сон та й умить склепив йому повіки.
Стрітення! Якраз посередині між Різдвом і Великоднем зима з весною зустрічається. Тому й плаче, бо недовго їй залишилось на землі панувати. Божич перебирає на себе силу Чорнобога, сильнішає, що не день, все вище піднімається по Сварзі золота його колісниця і слабшає, слабшає суперник Молодого сонця – весна не за горами!
Свято від того на цілий тиждень – Колодій. Через сім тижнів після Різдва починається і за сім тижнів до Великодня закінчується. Роботи зимою не густо, хто не лінувався минулого літа аж до Овсеня, той ситий нині – чому ж не святкувати хоча б і тижнями? На Колодія жони не тчуть, не перуть, по гостинах ходять, а вдома гречані пухкі млинці печуть. І скрізь млинці. І не просто млинці, а з маслом, з медом – круглі, як Молоде сонце і такі ж золотаві, коли медом їх полити. А ще меди дідні та сур'я особлива, волхвами на меді й сушених квітах – мати-й-мачусі, липовому цвіті, звіробої, безсмертнику, м'яті, медуниці, чебрецю – зварена: гаряча, духм'яна, така, що і в лютий мороз зігріє і кров по жилах розгонить!
Усі, хто в силі з житла вийти, – на Гульбищі, або на льоду Коропа, чи Ятриці. Усі в найкращому своєму платні, жони причепурені, як ніколи і з прикрасами: в кого мідь, у кого срібло, а в декого й золото сяє.
Уперше, коли не лічити походів на торговище, Сивер з Вишнею вийшли разом на люди. Були в нових білих кожухах, критих оксамитом і гаптованих золотою, срібною та сканною[465] нитками. Мало не все золото, що лишалося ще в Сивера, пішло на ті кожухи, та хотілося йому втерти носа пихатому Любимові, ще декому з родовичів: тій же стрийні Ізборі чи Шумисі з Самотою, що зневажили колись його Вишню.
Стріла Сиверова вцілила прямо в око. Вишня, хоч і була напружена всередині, мов тятива, та йшла з мужем прямо, взір не опускала і повнота її стану була добре помітною навіть під кожухом. У Коропі від Різдва говорили про те, що Озаричева жона непразна, певно. Але чути від когось – то одне, бачити ж на власні очі – зовсім інше. Коли стикнулися на Гульбищі ніс в ніс з колишніми свекрами Вишні, округле Ізборине лице від побаченого пішло плямами, Видута ж навпаки, потух, аж в одночасся постарів з виду: не в невістці, виходить, діло було... Не в невістці...
І хоч би там уже наступного літа зав'язалося у них – те ще якось можна було б пережити. А тут все, як годиться, понесла колишня невістка одразу ж, видно, що до Ярила[466] вже й розродиться і саме це було так важко пережити отцю та матері нещасного Зелені.
Вишня, закльована й зневажена колись, чужа, не тутешня, з родом мужа свого так і не зрісшись при Зелені, тепер змінилася невпізнанно і родовичі, звісно, як не сьогодні, так вже завтра скажуть, може й не в вічі Ізборі чи Видуті, а все одно, скажуть, що бач, за добрим мужем і жона, як цвіт, у доброго господаря і паршиве лошатко баскою кобилицею стає.