І з морквою приїлася, і з губами, і варена, й печена. Хіба риба наїдок, коли без хліба? Насіння... Мужеві тим паче. Йому м'ясо потрібне, та щоб м'ясо мати, слід ловцем бути. А то наука непроста. До того ж лук потрібен, і пастки, а де їх взяти? І, головне, де ту годину взяти, аби ловами зайнятись? Доки по весні птаство на яйцях сиділо, вони з Осьмою, довбанку маючи, ще розкошували: яєць переїли більше, аніж за все життя своє. Далі губи пішли: спершу маслюки, потім лисички, за ними обабки й білі. М'яса навколо було повно – десятки пудів ходили. Зранку й до пізнього вечора бачили на узліссі як не вепра, так оленя, як не козулю, так лося чи зубра, або й тура. Тільки спробуй, добудь його...
Втямили, що з одним-єдиним горщиком не проживеш: якщо посеред зими трісне – помруть з голоду. Круга гончарного немає, горна такожде, чарувати біля нього теж, звісно, не навчені, а посуд все одно треба! Були глина й пісок, тож зліпивши піч, взялися удвох до посуду. Такого наліпили... І криве, й перекошене – курям на сміх! Наліпили більше десятка, а коли спромоглися сяк-так обпалити, цілих вийшло тільки трійко: раділи й тому. Ось обживемося, мріяли, по весні утнем, як треба. Добре, хоч туязів з берести Земледух наплів – ще від отця наук лишився. На гаряче не годиться, а холодне чи сипуче держить добре.
Сухарі в них швидко скінчились та й солі обмаль було – ото біда.... Без хліба, м'яса і солі жити важко, ох, і важко! Сіль берегли, бо швидко зрозуміли, що то чи не найбільший скарб їхній був. Набравшись вологи, пригорща солі перетворилась на одну велику грудку і в тім була своя перевага: взяли за звичку, поївши, лизнути її по черзі – не більше, як двічі за день. Коли Осьма зрозуміла, що вже непразна, її на кисле потягнуло – паслась на щавлі, мов коза, підсміювався Земледух і те щастям було!
За кілька місяців життя на волі навчились вони радіти найменшому подарункові примхливої Долі. Коли навідались до них у гості радимичі з Басенкової весі й поглянувши на скруту пришлеців, наступного дня прислали отрока, що доставив довбанкою двох козенят – кізку й цапика, та квочку з десятком курчат, здалося Земледухові з Осьмою, що то сам Дажбог в особі отрока приплив однодеревкою. Кланялись йому в пояс, дякували безмірно всьому Басенковому роду і ладні були самою душею розплатитись. Отрок поплив угору по течії, додому, а їм все не вірилось, гадали, що то сон.
Над господарством своїм аж трусились: берегли, мов ока зіницю. Від лисиці й вовка, від яструба й орла – уся пуща зазіхала на їхнє добро... За два дні поставив Земледух навколо житла лозовий плетений тин у два аршини заввишки. Тільки що той тин? Хіба є він перепоною для тхора, куни чи дикого кота, або хижого птаха? І оком не змигнули, як двох курчат не долічились. Був би в них десяток квочок та дві-три сотні малечі – хто б тих курчат до осені лічив? Замість носити з пущі губи та ягоди, мусила Осьма господарство стерегти.
Одне втішало: ще перед гостинами радимичів надибали в березі Добрості цілі хащі густої крапиви, скосили її всю, вимочили та підсушили, тож для Осьми було вже повно улюбленої її роботи – товкти на терниці[571] кропив'яне стебло, тіпати з нього кужіль[572]; хай і не льон чи коноплі, а все ж раділи, що матимуть і ужища, і мішки, і рядно яке-не-яке, і нитку, аби хоч благеньку мережу сплести, а при цьому ж ще й господарство під Осьминим наглядом.
Народився на небі рюєн[573], пуща наповнилась гуками великого копитного звіра й Земледух, випаливши невеликий клаптик узлісся та самотужки сяк-так продравши його суковаткою, помолившись Богам: і Макоші, й Велесові, й Дажбогу, звісно, із завмиранням серця посіяв три жмені свого жита. Щодня ходив дивитися: чи не зійшло ще? І коли проткнулись з мокрого після дощу попелу перші зелені паросточки, смявся з радості та все тягнув Осьму, похвалитися майбутнім житом.
А тоді вже за тин узявся – хотів по колу круг житла справжній частокіл поставити, аби захистив їх та скотину не тільки від вовка, але й від клишоногого. Виміряв кроками: шість десятків вийшло. Цілими днями сік у пущі й тягав до житла трьохвершкові стовбурці молодих дерев – пахло вже в повітрі скорою осінню. На крок вистачало п'яти таких кілків, а разом усіх три сотні налічив. Розривався на шматки: горожа потрібна і сіно козам на зиму хоч якесь і дрова теж, бо без них замерзнеш, а вдарять морози – лишишся без нічого: без горожі, без дров, без сіна...
З того біди їхні й почалися. Не знали, за що й хапатися – все уперше в житті обом було і через те багато крику, сліз і плачу. Заступ мали один та ще й старенький. У Коропі земля легка, піскувата, він там якось справлявся, а тут дерно товсте, нетронуте, земля важка, суглиниста. Під горожу рів щонайменше у коліно слід прокопати, потім частокіл поставити, між собою якось міцно з'єднати, а коли не знаєш до ладу, як все те робити, то труд твій не радість із собою несе, а одну лиш злість, роздратування і пошук чогось чи когось, хто винен у бідах твоїх. Осьма як не старалась, а з заступом управитись сил не вистачало. Почав він сокирою сікти ґрунт у рові, а Осьма заступом викидати і швидко подалась робота, але пройшовши два сажні, мусив наступного дня до обідів сокиру точити: тупить земля уклад гірше від дуба. Що годину золоту втратив, що точильного каменю жаль було – зітреться й сокиру слідом можеш викинути, користі від тупої мало. Виходило, що Долю не обдуриш...
За тим Осьма почала хворіти. То нудота, то блювота. То живіт болить, то перед очима мухи в неї літають. Сльози почалися. Тут роботи повно – зима на носі, а вона... Розумів, що то з дитям їхнім якось пов'язано та тільки страх перед Зюзею застив йому розум. Лишався останньої підмоги і тому злився: не впорається з горожею та дровами – згинуть, скотину втратять, самі вимерзнуть. Нащо тоді все?!
На горожу тиждень ще. Дні коротшають, а роботи не меншає. Викопати два сажні рову, загострити тридесять кілків, обсмалити їх низ на вогні, аби не трухлявіли в землі, в кожному коловоротом просвердлити по два наскрізних отвори, витесати шість десятків тиблів – круглих дубових кілочків; поставивши кілки частоколу в рів, – по одному, – та єднаючи при цьому їх між собою тиблями, засипати землю назад і добре її втоптати – отакий урок на кожен день. В сутінках починав і в сутінках ішов виймати верші, аби було хоч щось вкинути до рота. Траплялося, що й обідать забував.
Не хотілося Земледухові йти до житла – там одне й те ж: плачі, певно. Ех! Хіба думалось раніше, що Осьма така духом слабка? Вже й дорікати осмілюється, що звів її на манівці. Знав би... Ліпше би сам, або з іншою котроюсь, сміливою та завзятою! А все ж таки мила вона серцю і дитя його під тим серцем. Хіба ж його самого не гризуть сумніви?
Воля... Не такою вона йому бачилась у Коропі. Рабське життя в Жиляти, коли з нинішнім порівняти, медом тепер здавалось. Робив багато, та не так вже й надривався. Не те, що нині. Що ж це за воля, коли трудитись треба вдвічі, як не втричі більше, ніж рабові? Там їв удосталь; хай не м'ясо, так кашу з салом чи рибою. Господар знає: не погодуєш раба – він, як і тягло*, рала чи воза свого не потягне.
Пощо ж волі цієї так всім прагнеться?! У раба голова ні за що не болить, то господарева морока. А тут, на волі, обертом іде, пухне од думок, мало не трісне. Тільки те й робиш, що голову сушиш – над усим, над чим рабові й не снилось. Горожа, дрова... І надголодь цілими днями. І нема кінця-краю клопотам вільного мерта. Їсти зимою що?! А нива? Без ниви лягай і помирай навесні – другу зиму без хліба не проживеш. Чи без м'яса ноги на підсіці потягнеш? Ні. А справжню ниву заклавши, клопоти скінчаться? Ні: чим орати будеш? Осьму запряжеш? А в землю що кинеш? П'ять, ну, хай сім пригорщ жита першого врожаю? О, Боги! Душа від страху холоне...
В чому ж тоді смак волі? Лише в тім, що ніхто тобі не вказує, як діяти? У тім, щоб чинити, як тобі заманеться, а не з чийогось примусу? Земледух перебирав у голові чи не всі дні, тут проведені: так, жили на свій розсуд, а чи мав він від того якесь задоволення? Та мав... Тільки слабка утіха, бо кожен з тих днів був нужденним, а бачили над Добростю вже п'ять... та ні! – шість молодиків[574].
Пощо ж отець заповідав йому волю здобути? Добре було отцеві: не починав живот свій з матінкою отак от – з нічого. Щось по задниці та й перейшло від діда Ладима. Коли в Короп приїхали – тягло мали і збіжжя повен віз, і начиння всяке, і срібло навіть, аби теличку на новому місці купити. А тут...
Чия вина в тому, що в рабстві опинились? Отцева. Узяв купу, не віддав. Зате, бач, синові заповів: "Купу ні в кого не бери. Страх від себе жени." А страх до чого тут? Постій, Земледуше... От якби не злякався ти тоді, сосною придавлений, чи сталася б з отцем біда? Ні. То виходить, рабство – це твоя провина, не отцева зовсім...
Земледуха навіть у піт кинуло. З його вини рід отця Борила, діда Ладима, прадіда... Глузда? – ну так, Глузда, – в рабство потрапив. Кому блазнь виправляти? Та тому, хто зробив її. Пращур далекий у січах вижив, породив дітей, нажив добра – стільки, що до сьомого коліна всім вистачило, а нікчемний нащадок його, Земледух на ймення, все те одним махом по вітру пустив і через що? Через страх свій.
Чи не тому такою солодкою була воля для прадіда й діда, що хтось надмірну ціну за неї колись сплатив? Комусь неволя нестерпною стала, смерті гіршою, і той, жили свої рвучи, певно, домігся-таки волі. Авжеж, вона йому солодка була, від життя дорожча. І доки про ту ціну задничники його знали, пам'ятали, доти й берегли її. А тому, хто в неволі лиха аж за край не насьорбався, тому може волі й не хотітиметься... От, до прикладу, як тобі тепер, Земледуше.
А пращури тоді як же? Передсмертний отця заповіт?! Стань вільним, рід вільний продовж, дивись, може й підніметься отець твій із Нави у Вирій.