І міхом працював терпляче, вдумливо – інколи треба було тільки-тільки піддати духу, а часом – навпаки, щоб вугілля у горні враз дало найбільший жар і швидко нагріло охололу поковку.
Дні стояли сонячні, погожі, з морозом. Хмарилося рідко, сніг випадав нечасто і невеликий, день побільшав – на душі від того було весело і майже безтурботно. Саме в такі дні й варто робити усе без поспіху, собі на радість. Рикуш присів біля горна, перепочиваючи, однією рукою похитуючи коромисло міхів, аби підтримати жар у горні, коли в дворі загавкали собаки.
Зимою в коваля негусто роботи, вона почнеться ближче до Великодня, тому він радіє кожному, хто глухої зимової пори постукає в його ворота, але тепер Рикушеві не хотілося нікого й бачити – меч займав усі його дні. Рикуш знехотя підвівся, зиркнув у щілину: хтось із домочадців уже впустив у двір високого зсутуленого мерта в чорному кожусі та шапці з валяного сукна.
"Довгань, – зітхнув Рикуш, – принесли ж його чорти саме сьогодні..." Довгань доводився йому троюрідним братом, жив у Жорновках і теж ковалював, от тільки був таким лихим на око, що уся верв знала: варто Довганеві на щось позорити, а ще гірше, чимось поцікавитися, чи не дай, Боже, позаздрити – те вже хоч викинь.
Довгань вперся в кузню, почав про щось бурмотіти, прискаючи на сидячого Рикуша слиною з беззубого рота, бо передні зуби на позаминулий Перунів день вибив йому в кулачному бою Педаш, а очима все нишпорив по кузні: кидав оком у горно, зиркав до наковальні – Рикуш обімлів: "Зурочить мені кладенця!"
– Со куєс? – Довгань змалечку був шепелявим, а без зубів і взагалі свистів на всі лади.
– Та... аби не гуляти...
– Кази-кази! – наполягав Довгань і слина полетіла Рикушеві прямо в вічі.
Мовчки втершись, Рикуш підвівся та взявся за кліщі, тим самим показуючи Довганеві, що не має часу на пусті балачки. Але від жорновця не так легко було відкараскатись. Роззирнувшись по кузні, він на діжі з водою помітив складені докупи смуги укладу:
– Меса куєс?!
– Якого там меча? – похоловши в душі, буркнув Рикуш, тримаючи кліщами грудку розпеченої криці та мірячись вдарити ручником.
– Не блеси! – беззубо вишкірився Довгань: – Купся якогось залигнув? Озолотить. Месі тепер ого: цув – як за двадесять волів дають!
Рикуш, аби не відповідати, почав лупити крицю, розуміючи, що нічого путнього з неї вже не викує. Поковка тим часом охолола до криваво-червоного кольору і не піддавалася, а він усе молотив по ній, не тямлячи себе від роздратування: пропав день, пропала й поковка!
– Со тут у вас? – не вгавав гість: – Цув, вовки зону з'їли. Блесуть, ци плавда?
– Правда! – сердито буркнув Рикуш.
– Дик со, мо' з-пуд муза витягли? Еге?
– Не мели дурного, – махнув шуйцею коропець, засовуючи поковку в горно, – перестріли смерком під лісом.
– Ти бацис... Плавда-таки... Болзо мені тлеба: долога все лісом! Я оце до тебе цого? Міхи в мене діляві. Ти сталі свої не викинув?
Рикуш навесні зробив собі нові міхи – дві волові скори на них пішло. Старі були ще від отця і з одного боку на складках вже почали протиратися; він старі міховини зняв, засунув у кузні під стріху – в господарстві колись та й знадобляться.
– Хочу постоли поробити: скора стара, м'ята добре.
– Дай мені цілісу! – Довгань вимовив те так, немов Рикуш купу в нього брав, а тепер віддавати не хоче. – Міхи мої сце від діда Велсиголи, а скола волова долога тепел! Блат ти мені, ци не блат?
"Та хіба ж тільки одному тобі дорога та скора?! – дратувався про себе Рикуш. – Мені вона що, дурно дається?" Але йому так хотілося, аби Довгань швидше покинув кузню та господу, щоб ще чогось не зурочив, як оце тепер поковку! Він покинув кліщі та ручник, дістав з-під стріхи старі, згорнуті дудкою скори.
– Давай узе обидві, цого там! – загорілися Довганеві очі.
– Ні! Бери одну, поки даю! – вже не на жарт розсердився Рикуш.
– Добле, добле... – Довгань зрозумівши, що перебрав міру, радо вхопив кращу міховину й намірився йти.
– Ходімо, проведу, – Рикуш прочинив двері кузні: – Пси в мене злі.
– Дик, я кваску пливіз... – знову бризнувши слиною, висунувся поміж червоних губ Довганів язик. – Квасити будемо.
"Щур тобі й Пек!" – лайнувся Рикуш.
– Хай на Колодія. По обіді вже, а дорога тобі далека.
– А так, а так! – радо погодився Довгань і вони пішли з двору.
– Ось, візьми гостинцика онукам. За сколу, – узявши з саней якусь торбинку, Довгань простягнув її Рикушеві, усівся в санях і цмокнув на коня:
– Пісов, мисастий!
Рикуш, дивлячись услід саням, на котрих пливла, віддалялась його міховина, труснув торбиною. Заторохтіли горіхи. "Чверть пуда, не менше, – насмішкувато скривив губи коваль, – дорога тепер скора..."
Повернувся в кузню; кавалок криці пожбурив у дальній куток, де валялось старе залізяччя, сів на пеньок, що правив за сидіння, і майже в розпачі дивився на смуги майбутнього меча: після відвідин Довганя руки опускалися самі собою. "Зурочив-таки..." – крутилася в голові думка.
От і не вір старим прикметам: Довгань немов наґалдував – четвертий день, як не намагався Рикуш зварити смуги укладу з вуцем, нічого в нього не виходило. Ну, хоч плач! Вуц кується, коли він криваво-червоного кольору, уклад – коли сліпучо-білого. З горна брати треба разом, а як вгадаєш, щоб три смуги набули одного кольору, а дві – іншого? А коли під час нагріву клинка той вуц перегріється? Як він не крутив, яких хитрощів не вигадував, а зварити їх по-справжньому в майбутній клинок не виходило. Зурочив Довгань кладенця!
Збити докупи одного разу вийшло, та він бачив явний слід від окалини поміж вуцем і укладом. Не можна! Що то за клинок вийде? – жодної надії, підведе, коли й не ждатимеш... На трохи не вистачило йому сміливості, хитрості, ковальської вдачі – і не зварився клинок так, як треба. Зурочив Довгань!
І що тепер? Гріти разом – або вуц перегрієш і він трісне, або уклад не догрієш, куватися не буде. Рикуш був у розпачі. До відвідин Довганя усе йшло добре, та після того, як гість поїхав, забравши з собою стару міховину, усе пішло догори дриґом.
"Коли куєш меча – зачинись у кузні та нікого не пускай! – сам себе повчав на майбутнє коваль: – Доки не викуєш, нікому не розповідай. Нікому нічого не давай!" Забрав той шепелявий усю його ковальську силу, усю хитрість: не інакше, як потайки ґалдовником зробився. Рикушеві навіть лячно стало – а що, як він і наральника вже не викує?!
Спробував. Вийшло. Осмілів трохи. Перед Сивером лише соромно було: спитає друг про меча, а що він скаже?! Ще кілька днів ходив, мов у воду опущений, навіть Доманя хвилюватися почала, а потім якось посеред безсонної ночі стрілила в голову думка: "Ет! Вуц той чужоземний, хто робив його – в чужих богів помочі просив, мені туди зась! Отці наші ніяких вуців не знали, а найкращі ковалі такі кладенці робили, що заморські гості з руками відривали! Та чи ж не підкориться мені меч?! Бути такого не може, або я й не син Зиморода! Хоч і до смерті своєї куватиму кладенця, а все одно – викую!!"
Другий вже день мело так, що світу Божого не видно. Який терем, які лови?! Усі коропці, мов миші, сиділи по житлах, гадаючи: де Зюзя стільки снігу взяв, коли він у нього скінчиться? Другий день Сивер з Величком тільки те й робили, що розгрібали зробленими з осичини заступами замети, пробиваючи до хліва, до стогів, до зернової ями яку-не-яку стежину, аби піднести худобі сіна чи зерна. Зима кого завгодно навчить, як на світі жити, і Сивер, з отроцтва свого пам'ятаючи про запас дров у сінях, ще з перших завірюх заніс їх на добрий тиждень – саме про такий день, як ось нині, а тому мерзнути не доводилось. І холоду в горниці марно колись боявся: добре натоплена піч, якщо закрити волоком димник, до самого ранку віддавала тепло. Та й дерева на стіни не пожалів: товсті, мало не в три четверті, вони не промерзали навіть у люті морози.
В комині печі на всі лади вила завія. Як завжди в негоду, ломило пробите сулицею ліве рамено. Останнім часом Сивер мало не кожної ночі довго не міг склепити очей, ворочався з боку на бік, або просто лежав з відкритими очима. Думки лізли в голову, громадилися одна на одній, провалювалися кудись безвісті й вилазили зісподу, не давали заснути, мучили його мало не до ранку. А тут ще й спогади про те, що сталося два тижні назад.
... Того дня, з передобіду десь, на душі у нього було неспокійно, тривожно. Сивер знав: щось мало трапитись. Таке бувало з ним і раніше, і не один раз. Він вирішив, що найбільша небезпека чатує тут, у лісі: дерево на когось може впасти, чи сокирою хтось пораниться. Щось його гнітило й гнітило, навіть сокира не лежала в руці, як слід; тривога та, здавалося, на плечах висла, а тому він, хоча до смерку ще можна було звалити по сосні, гукнув рядовичам: "Доста на сьогодні!", запхнув сокиру за пояс і подався з лісу.
Вони з Величком за ці дні протоптали лісом добру стежку, тож ішли хутко й дісталися могил, коли Божич вже наполовину в'їхав у західну браму – так рано вони не поверталися ще ніколи. Пішли санним слідом уздовж старого городища і коли вже минали його, Сивер, випадково зиркнув на протоку. Зиркнув, та й обімлів: по льоду Коропа йшла його Вишня, а за нею в якихось семи-восьми сажнях – двоє вовків, готових ось-ось кинутися на жону.
Він не зміг навіть гукнути, лише рвонув стрімголов з високого, проте похилого берега вниз. Той вовк, що йшов слід у слід за Вишнею, раптом кинувся їй на спину і одразу ж збив з ніг. Сивер закричав нелюдським якимось криком та двоє сіроманців вже рвали лежаче тіло; їх розділяло сажнів тридцять, сніг на схилі був досить глибоким, але Сивер мчав по ньому не розбираючи дороги, підлетів до Вишні, сокира вже була в руці, він з усього розмаху рубонув одного хижака так, що той відлетів, заскавчавши, вбік і покотився по льоду з перерубаною лопаткою, інший, вишкіривши зуби, з лютим гарчанням відскочив, але тут нагодився Величко і вовк знехотя подався геть.
Вишня лежала обличчям униз, свита на її раменах була пошматована; Сивер із завмерлим серцем обережно перевернув її.
– Почув... – вона ледь-ледь посміхнулася йому, спробувала підвестися, але враз пополотніла і втратила свідомість. На правому рамені вже проступала кров, по лівому зап'ястку теж немов ножем полоснули, добре, що Вишня в рукавицях була – залишив би сіроманець жону без кисті.
Він підхопив свою ладу на руки, забувши про все на світі, не пішов, а мало не побіг з нею до двору, не бачачи вже ні того, як Величко, наздогнавши, добивав сокирою пораненого вовка, ні того, як братанич підбирав затим на льоду забуту ним, Сивером, сокиру.
Душогрійка з овчини, котру Вишня вдягала під свиту, врятувала їй життя.