Рись напала! Єдине, що встиг і зміг зробити – притиснувши ноги до грудей, скрутитися в колач. Щойно в повітрі майнуло біле черево раптового нападника, з усієї сили садонув звіра обома ногами, рись хрипко й коротко нявкнула і відлетівши вбік, присіла, аж втиснулась у землю – готувалась до нового стрибка. Та Сивер, не звертаючи уваги на пекучий біль, що виник у правій нозі, вже стояв на колінах і стискав у десниці ніж, посмертний дар Рикуша.
З одного погляду зрозумів, що рись хоча й була дуже великою – пудів зо два, але надто старою – хутро зваляне, а в ощиреному роті примітив тільки одне ікло. Та хто хоч раз бачив розлючену рись, а тим більше звідав, лишившись живим, її довгих і гострих пазурів, той знає, що вона небезпечніша од вовка: значно сміливіша, лютіша й швидка, мов блискавиця. Вони дивилися одне одному в очі, рись бачила, що знову стрибнути зненацька їй вже не вдасться і вагалась. Прищуливши вуха, вона хрипким голосом почала по-котячому шипіти й Сивер підібрався весь, мов натягнений лук: ось, зараз кинеться...
Але звір, що так раптово, підступно напав, так само несподівано й відступив – в одну мить розчинився серед поріділого чагарника. І тут старість... Не переживе зиму, мало не зі співчуттям подумав про рись Сивер. Швидше за все це вона й на кіз стрибала. Та вже не той окомір, сила й спритність далеко не ті – здохне від голоду ще до морозів. Певно, поки ще був у лісі недосвідчений пташиний та заячий молодняк, якось та й добувала собі прокорм, а тепер, бач, з відчаю кидається на все живе – кого подужає й кого нізащо. Сили тануть щодня і щодня більше ризику згинуть у двобої.
Оглянув ногу – коло коліна холошу вже закривавлених ногавиць мовби хтось двічі ножем прорізав – зачепила-таки пазурами. Високо намотані, майже до колін, онучі постолів уберегли ноги: подряпини хоча й були глибокими, зате короткими. Віддерши від онучі вузьку смугу полотна, туго перев'язав рану, потоптався на місці – нічого, якось дійде.
Ні, мудрими були пращури, коли рекли, що мужеві смерть славна тільки на брані, або ж на ловах. Бач, стриєві Видуті не повезло, як і Рикушеві теж – обидва помирали вдома на лаві. Найліпша смерть для мужа – така, щоб заздрили їй, найгірша ж нікчемна, в болісті. Що тобі судилося, Сивере? Було – чи не щодня дивився в пусті очниці кощавої, чекав одного: коли вже? А доведеться ж, як Видуті... Та ні. Нізащо! Бо завжди ж можна взяти рожен і піти на ведмедя.
Такі різні смерті готує Доля всім: одчайдух ірбіз усе життя був ловцем, а став жертвою і кого? – барана! Тоді, як аргалі, дарма, що жодного разу не скуштував на смак чужої крові – скільки жив, стільки й од барсів тікав, зате в останню мить учинив, як справжній воїн гір: кинувся в прірву, аби життя його пропало не даремно, а разом із ворожим. Рись оця старезна, самець вочевидь, була колись всесильним володарем бору, поразок не знала й прожила довге – аж надто довге! – життя: навіщо? Аби сконати найганебнішою смертю лісу – від голоду? Все життя бути переможцем, щоб під кінець, зазнаючи поразки за поразкою, ухилитись від останнього двобою та померти смертю невдахи? Яка ж бо там гіркота нині – в душі цієї рисі! Ех, Доле, норовиста ти дівка...
Накульгуючи, топтався навколо веприка, знову міркуючи, як би його здобич на спину собі завдати.
****
Нудота, вкотре вже за день, накотилась, як завжди, підступно та несподівано і непразна Осьма, відвернувшись від Земледуха та бухнувшись на коліна, зігнулась в три погибелі, обхопивши руками себе під груди. Знову її вивертало всю навиворіт, хоча вже й не було чим. "За що мені ся кара? – сама себе запитувала молодичка, по суті – унотька, що лише чотирнадцяту зиму пережила. – Матінко Макош, чим я завинила перед тобою?!" Спершись шуйцею на землю, Осьма з відразою витирала густу слину, що тонкими липкими патьоками звисала з губ. Судоми в шлунку навіть сльози з очей витиснули та все ж припинилися так само раптово, як і почалися й вона, перевівши подих, спромоглася звестися на рівні.
– Ходімо вечеряти, досить на сьогодні, – пожалів її Земледух.
Який вже день вони навколо свого першого житла ставили горожу – вище людського зросту, аби жоден хижий звір не зміг її здолати. Осьма так вморилась від щоденного важкого труда, що була сама не своя – байдужа до всього та мовчазна. А тут ще й ця нудота...
Вечеряли мовчки. Скінчивши їсти, Земледух підвівся й рушив надвір. Осьма так і лишилась сидіти за столом. В слабенькому світлі скіпки безтямно дивилась на свої загрубілі долоні з кривавими мозолями і сльози самі собою полилися з жіночих очей.
Чого не вистачало їй, челядці Благояра? Голодною жодного дня не була, не надривалась на важкій роботі, знай собі ткала та вишивала... Ніхто її не зобижав, хіба що Хорошка з Кленою лаяли попервах. А коли роздивились, яка вона рукодільниця, яку тонку та рівну нитку сукає з лляної куделі, яке з тої нитки полотно тче та яку вишивку на нього кладе – припинили навіть понукати: роби собі, Осьмо, як знаєш, аби лиш більше.
Від чого втекла? Злякалась, що продасть Благояр? Ну, продав би... Продав би, як рукодільницю, а не як наложницю чи іншу просту робу. Коли хтось би й купив її, позоривши на Осьмине платно з вишивкою, вже ж до свиней чи корів не поставив би. То чи було би гірше їй десь, аніж отут, тепер, на Земледуховій волі?!
Пощо тікала? Злюбу схотілося? Так вони з Земледухом навіть не супружені волхвами живуть, без благословіння рідних Богів. Чи не від того так важко носити їй дитя? А коли настане година рождати, а навколо одна пуща, то замість баби-сповитухи хіба що вовчиця котрась прийде...
Як тепер жити? Без платна, без вишивки? Доки постане своя нива, та чи й постане вона... А в землю що кинути – дві пригорщі краденого жита? Кинули, а чи дочекаються вони свого житнього хліба? Тим паче льону... А кросна... Хіба утне Земледух кросна? Та й кому потрібне тут її тонке, вибілене лляне платно, вишивка на нім багата?
Що ж діяти тепер?! Поплутала її Мара, ввела в оману і виходу не видно жодного – одна лиш смерть... З кожного кутка невеличкого їхнього житла витріщались на Осьму злидні і незриме поки що Лихо стояло вже десь за дверима. Вона обхопила голову руками й заплакала голосно, навзрид.
Земледух, за звичкою вже, стояв у сутінках біля молодого ясена і думав про те, що в першу чергу завтра слід робити. Чинив так вже не перший місяць – відколи оселились тут. Дарма, що часом вранці на свіжу голову доводилось усе переінакшувати. Звісно, що ранком голова ліпше робить, а все ж і без вечірньої думки ніяк. Вечірня думка, вона, як нитка основи в платні – без неї нічого толкового в голові не сплететься.
... П'ять місяців промайнули для нього, як п'ять тижнів. А стільки всього пережили вже тут, що ніби п'ять літ спливло за водою. Другого чи третього дня опісля того, як до річечки вийшли, помітив він у просвітку над руслом темну хмару, хоча небо було ясним і чистим. "Дим!"– здогадався Земледух. А де дим, там і люди. Укупі з людьми жити легше. Але отак просто піти на той дим означало перевести цілий день без будь-якої впевненості, що не впрешся в болото чи коліно їхньої річечки.
За два десятки сажнів від їхнього першого притулку стояв високий дуб, що здіймався своєю вершиною над навколишньою пущею. Він потратив чи не цілий упруг[570] часу, доки видерся на самісіньку верхівку. На півночі дійсно хтось палив підсіку. На півдні за пущею виднілася сіра, вже з ледь помітною прозеленню стіна деснянських верб. До Десни було не так вже й далеко, вони з Осьмою гадали, що зайшли набагато далі вглиб пущі. Річечка, трохи звиваючись, простувала явно до Десни. І перше, що Земледухові в голову тоді прийшло – так це пройти берегом річечки до самої Десни, віднайти довбанку й водою вже повернутись назад.
Маючи довбанку, вони могли б вільно плавати річечкою що вниз, до Десни, що вгору по течії – до тих людей, які нині палили підсіку. Осьма нізащо не погоджувалась на цілий день лишитися самій, тож довелося, надійно сховавши припаси в дуплі клена, взяти її з собою. Повернулися назад лише смерком, голодні та стомлені, зате на довбанці. Ще через день, так і не почавши зводити житло, піднялися вгору по течії і дістались невеличкої, на півдесятка жител, весі, що ховалась під лісом за краєм заплави протилежного берега. З'ясувалося – радимичі. Стріли доброзичливо, були чемні: позвали до столу, нагодували. Земледух, червоніючи, збрехати мусив, що втекли з власного роду, бо на Осьму купець око поклав, сулив отцеві дівчини півтори ціни сріблом. Радимичі вірили всьому, обіцяли поміч, як знадобиться, та до себе не звали. Малий рід їхній складався з чотирьох братів, отця й діда – кому чужі потрібні? Попливли назад.
Добре, що розгледіли Добрость, – так радимичі звали річечку, – десь за версту вище по течії надивилися ліпше для себе місце й наступного дня перебрались туди. Тут пуща на високий берег виходить чималим узліссям – не треба було місце під двір розчищати. Знову, звично вже, робили в березі кабицю, рили печеру, а переночувавши, взявся Земледух за житло – скільки ж можна по норах жити?! Хоча й не по Кону сікти дерево на житло навесні, коли воно оживає, сік гонить, та що вдієш? Ніхто не вчив його премудрості теслярській: ото що за живого отця встиг побачити й запам'ятати, ледь ставши отроком – у тім вся Земледухова наука й була.
Осьма старалась допомогти, як могла, але одним заступом і одним топором багато не наробиш. Викопати яму під житло унотьці, що чотирнадцять лише зим пережила, сили не вистачило, тільки й того, що сяк-так дерно зняла. З сокирою трудитися тим більше не жіноча справа. Все на Земледухові руки прийшлося, весь труд. Два місяці від зорі до зорі витратив він на житло. Постало щось незугарне, неоковирне, кривобоке й з дверима, що погано зачинялись – добре, хоч маленькі сіни скумекав поставити: була якась надія, що снігу в кліть не намете.
А все ж раділи – своє житло! Зліпили піч, яка вже вийшла. І стіл, і лава – все було. А чого не було в них, так це хліба... Риба, хоча й лізла в вершу добре, швидко приїлася.