А хто ж – великий князь київський. Один "відруб" городником своїм зробив, другий тивуном. Вершина лишилася ще – отроки Любимові, Молибог. Так по малості літ своїх ні на що не годяться. Лопнув зв'язок.
Отакі вони, князі: побув тиждень чи скільки там? – а рід на цілу голову, мов Перун блискавицею дерево на вершину, одним махом взяв і вкоротив. Перевернулося все, і хтозна чи й стане колись, як було. І з того, що ти за життя своє почув та побачив, виходить так, що навряд.
Без сліду щезли благостині... Одесну в підліску затріщало – підняв якогось звіра, а той кинувся навтьоки. Пізно. Проґавив. Коли на ловах стороння думка в голові зродиться – то вже не лови. Лісовик, пожертву прийнявши, раз тобі дичину подасть, вдруге, а потім, побачивши, що голова у ловця іншим забита, так розсердиться, що й бір наче підмете – підеш ти додому з пустими руками.
... Десеня колись повідала йому родовід: скільки поколінь від Кологаста минуло, скільки битв, пожеж, мору та смертей на віку роду сталося. А зв'язок по крові не переривався. Варто ж було князеві тут з'явитись – одним словом своїм, волею княжою потяв той зв'язок. То рід такий слабкий став, чи воля княжа настільки сильна, що його мов солому?..
Чи могло по-іншому бути? На якому роздоріжжі Доля роду не туди звернула? Коли на віче вирішили блюсти вірність роті, що пращури дали? Так інакше й бути не могло... Чи коли на княжім пиру дякували милості Володимира Святославича? А що би вдіяли старотці супроти князя з дружиною? Русь пам'ятає, як Ольга древлян провчила.
Можливо, все куди простіше? Не послав би він тоді Слинька до оболонців і Кудлай не натрапив на київського князя. А з ковуями якось уже було би: ну спалили би, ну посікли... Не вперше Коропу таке, зате Володимир мимо проплив би – родові воля лишилася. Бо Местиша – то не князь, з таким "завзяттям" земель собі все одно не назбирав би.
То що виходить: твоя вина, Сивере? А в неї звідки ноги ростуть? Пам'ятаєш, як на Семі, замість того, аби після звершеної мсти додому податися, вирішив ще й бранців звільнити? І то вже гола татьба почалася. А татьба, вона і є татьба: хоч по заповідях Єзусових, хоч по Кону. Начебто й добре вчинив: бранцям волю дав, робичичів, Слинька з Губарем, прихистив, Хозаринові невільники навіть весь на Семі на твою честь Озаричами* нарекли. А минулої осені прийшов князь і волю цілого роду забрав – ниточка до нього через Слинька простягнулася. Бач, чим з тебе Суд за сваволю плату взяв: волею роду твого! Повчав колись Трифілій: добро неодмінно переможе зло. А Шамро рече: і добра, і зла порівну має бути. Хто правий? Ось ти вчинив добро для десятка людей, а Суд, наче той симодарій[567], забрав його у двох тисяч. Чи ти забув, як вимоливши в Бога життя Вишні та свого майбутнього сина, віддав на вовчі зуби удову Борила? То невже Шамрова правда?!
Ну що ти отсе намислив, Сивере? Знову шукаєш вину свою там, де нема її? Авжеж, таке плетиво... Спробуй, розв'яжи його, знайди початок сього клубка! Дурниці все. Коли так мислити – дійдеш до Жаданового пострілу на торжищі: три десятиліття назад. І все одно, й там не зупинишся. Пощо отак всю вину на власні плечі завдавати? Твоєї, в тім, що сталося, немає. Нема. За все платити треба, це вірно. Обезголовлений рід був і ти, стовбур його, оборону на себе взяв, сотні від смерті й полону врятував. Мав рід за порятовані життя чимось платити? Мав. Князь Володимир волю його усік – така ось плата. Не ліпша й не гірша за жодну іншу.Тож забудь, і живи собі, як жив.
Ліпше добро шукай. Дивись: такий дитинець звів! Сам не вірив до кінця. Вийшло, і ти тепер городник, Сивере. Княжий. Не зганьбив ні своє ім'я, ні роду свого. Нащо люде в світ приходять? Що по собі лишити мають? Дітей? Аякже! – ними рід далі піде. А ще? Пам'ять про себе. Ділами своїми – як Кологаст, Вишняк, Рожден. А хитреці, як Рикуш, або Журав – виробом: косою, саньми, горщиком чи полотном навіть. І твої тереми, а тепер і дитинець ось – стоятимуть, переживши творця свого. Доки вони будуть, доти й люде, на них дивлячись, ректимуть: "Дивися, сину, як пращури наші зиждили – на совість! Не те, що нині..."
Тож утішайся, Сивере, зробленим та згадай ліпше, пощо прийшов до бору. На лови? – так лови й дій!
За роздумами своїми зайшов досить далеко: як узяти навскіс одесну, то за версту й Круглик буде. Невеличке озерце – водопій там і хоча й досить пізня вже година, та раптом, на його везіння, щось і трапиться з дичини.
На підході до озера довгою, досить широкою смугою лежав малинник. Майже все листя вже облетіло, ягід, звісно, не було – тут вже не стрінеш ані ведмедя, ані борового птаха: не та пора. І тихо пройти через низенькі напівсухі хащі не вдасться – завжди знайдеться галузка, що трісне під ногою в непідходящу мить. Тому наклав на кибить стрілу й почав обходити малинник ошую – коли й підніме когось, то хоч цілитись буде не проти сонця.
З п'яти на носок... з п'яти на носок... – по м'якому зеленому мохові, пересуваючи при самій землі взуті в постоли ступні, часом завмираючи, роздивляючись та слухаючи бір, він тихо, мов привид, вкрадливою ходою ловця рухався лісом. Без поспіху оминав повалені буревієм дерева, зупинявся, перш, ніж обійти якогось куща і геть прогнавши з голови сторонні думки, тепер увесь був сама пильність та увага.
Мелькома кинувши вбік погляд, запримітив вивернуте кореневище старої сосни і на клапті оголеного піску знайомі, на людські схожі, відбитки ведмежих лап: "Барліг собі надивлявся. Запам'ятати слід..."
Шелеснуло ошую, серед малини, Сивер завмер, а пальці десниці, стиснувши кістяне вушко стріли, вже на вершок натягнули тятиву, аби мати, при нагоді, хоч якусь мить виграшу в часі. Тріск пер і лопотіння крил вже не застали його зненацька: сажнів за сім від Сивера більше десятка тетеруків вихопились із малинника в напрямку до лугу. Стріляти їм услід не схотів: птах цей дуже вже кріпкий на рану і навіть зі стрілою може залетіти хтозна як далеко. Чи вцілиш навздогін і чи знайдеш підранка – хтозна, а от стрілу точно загубиш. Нехай летять, не за ними йшов у бір.
Коли шум крил стих, лишився стояти, прислухаючись: можливо, тетеруки своєю втечею насторожили іншу якусь дичину. Ліс мовчав. Осіння тиша в перших променях низького сонця була прозорою, чистою й легкою, мов пір'їнка, вона не тиснула, як тисне, бува, вночі, в невідомості. Знову рушив до озера і варто йому було трохи висунутись з-за молоденької кущуватої липки, як попереду, сажнів за тридцять, щось ворухнулося поміж сосен.
Сивер завмер – роздивлявся. Дикі кози: самка з сьоголітком. Щось їх потривожило, бо мати високо підскочила й кахикнула, попереджаючи дитя про небезпеку, а потім обоє рушили на захід, не прямо на ловця, але все ж до нього наближаючись. Сивер вичікував, ховаючись за липкою, міркуючи, хто б то міг підняти кіз, що вже влаштувалися на денний спочинок і вухо таки вловило далеке ще рохкання, а згодом і пронизливе кувікання: стадо диків, тобто вепрів, певно, рухалось від водопою на денний спочинок.
Кози все наближались, а йому треба було вирішити, що діяти – бити козу, коли підійде ближче чи сподіватись на вепра, бо що тієї кози? Хіба пуд м'яса. Темно-рудий козячий бік проглядався вже сажнів за п'ятнадцять і Сивер, таки не стримавши в собі ловецький запал, підняв лук, та щойно він його натягнув, як раптом у повітрі майнула плямисто-сіра блискавиця – рись, що причаїлась на стовбурі поваленої майже до землі сосни, з висоти чи не двох сажнів кинулась на молоду козулю й ударивши її лапою по крижу, збила з ніг, але і сама при цьому не втримала рівноваги, покотилась по землі.
В мить одну кози розчинилися серед сосен, а довгонога лісова кішка хоча й рвонула за ними, проте було вже запізно – так і лишилась ні з чим. Йти за риссю, аби добути її стрілою, справа, звісно ж, марна й таке могло би прийти в голову хіба що якомусь уноші, а не мужеві, що давно вже п'ятий десяток розміняв. Тож Сивер тятиву поволі ослабив і лишився на місці. Скільки вже перебачено ним отакого за довге життя!
Той перехід через Гіндукуш[568] запам'ятався багато чим... Перевал Шибар виявився доволі високим, а на шляху каравану вірменського купця Месропа постійно траплялись перепони – як не кам'яний осип, так гірська річечка зі швидкою течією, як не селевий потік, так велетенська брила, що скотилася згори й перекрила вузький, прорубаний в крутому схилі гори шлях. Через те часом рухатись було важко, а тут ще й легеням через велику висоту не вистачало повітря, вдень сильний вітер жбурляв у очі дрібний пісок, а вночі всіх діймав страшенний холод.
Місцевість здавалася геть безлюдною, аж доки на березі якогось струмка не траплялося невеличке гірське поселення, в котрому неспішно плинуло чуже, мало зрозуміле, проте справжнє, з бідами та радощами життя. За тим починалась чергова гірська ущелина з прямовисними, червонястого кольору скелями, на дні якої бігла бурхлива річка, а вздовж неї якраз і пролягав караванний шлях, увесь вкритий як не вибоїнами, так дрібним гострим камінням, через що взуття караванників швидко нівечилось та ледь трималося купи. Рухатись було важко й страшенно стомливо. Часом вгорі починало шуміти та гуркотіти й тоді всі намагались притиснутись до скелі, аби не потрапити під каменепад чи дрібний осип. Інколи шлях їхній лежав прямо по руслу напівпересохлої річки або струмка і це було справжнє випробування на витривалість, бо йти по слизькому камінню куди важче, аніж по гострому. Не лише Сиверові здавалось, що караван потрапив у якесь пекло й виходу з нього ніколи вже не знайти.
Одного дня вони підійшли до хиткого, підвішеного на линвах, містка через бурхливий потік. Виникла затримка, бо назустріч рухався ще один караван, що саме переправлявся через нього. В'ючні осли впиралися й не хотіли ставати на ненадійну, хитку опору під ногами, погоничі насилу справлялися з ними й видно було по всьому, що караванові Месропа доведеться лишатись тут на ночівлю. Хтось запримітив на бічному схилі гори аргалі[569], що непорушно стояли на тлі синього неба й без жодного остраху з цікавістю розглядали подорожніх.