Тепер ось грекиня трапилась, так тесть, дарма, що руського кореня, гребує мною... Хоч іди та й утопися в морі клятім!"
Трохи полегшало, коли вже до руського стану на лодіях прийшли. Глоба повідав, що був розголос великий про випадок з Величком, а позаяк ромеї лічать не лише ту русь, що в Царгород заходить, а й ту, що виходить, то через нього, Величка, усі наступні гості могли провести в Царгород на одного мужа менше. Відтак лишитися в Царгороді Величкові все одно не виходило, тож він був уже майже і заспокоївся, лише скаржився то одному, то іншому в сольстві на свою нещасливу долю. Про невдачу його й печаль почув Угомон – кремінь, а не муж. Зсунувши до перенісся кущуваті брови, стерновий буркнув, як відрізав:
– Ти, Величко, якийсь мені теє... Ні риба, ні м'ясо. Стрижня в тобі нема.
Якби почув таке від когось у Коропі – так і зацідив би в зуби!.. Одному лише стриєві Сиверу спустив хіба що. А тут скипів усередині, десниця сама собою в п'яст стиснулась... та куди ж гридневі супроти княжого стернового: голову опустив, від сорому, що на людському позорі таку образу терпить, почервонів, мов рак в окропі, але – ні пари з вуст, тільки губами ворушив.
Охолонувши вже, днями сушив голову над почутим. Здавалося йому, що тисячі із сольства знають тепер про Величкову блазнь – стрижня в ньому нема! Як же се нема? – мучився ночами. А печеніжина з конем перекинув?! Проте чи не один із лодії в морі від хитавиці страждав... Стрілою в ногу поранений, гріб аж до острова – разом з усіма. Так у спину ж трейчи поранений. Трейчи. Соромно сорочку зняти... Розмріявся ромейського царя охороняти, а його, мов щеня вигнали звідти. Навіть дівки умикнути не зміг... Невже ж правий Угомон? А сам він хіба давно побивався, що Доля не любить, скаржився всім, з ким утицю доводилось перехиляти? Сором який... хоч топися.
Згадалися давні лови зі стриєм на оленя. Як однодеревкою наздоганяли на Ужеті двох зчеплених поміж собою рогами – одного зарізали, зате інший так рвонув, що й рога зламав, та все ж волю отримав, утік до лісу. "Ото вой!" – захоплено вигукнув тоді Сивер. А як ведмедя вдалося йому, Величкові, здолати! Так собою пишався! Чи, страх у душі перемігши, мало не ліпшим серед роду в кулачних боях став. Не пішов би в гридні, то вже в Коропі рівних йому не було би.
А що, в гридні беруть усих? Де там! Ліпших з ліпших. То хіба немає чим пишатися? Знову ж таки ганьба ота з дівками й жонами... То що, правий Угомон: може й не риба, проте й не м'ясо? І чим же він завинив? Чим? А що, коли князь взнає? Прочує від Угомона чи Глоби та й скаже: "Мені такі не потрібні!" Що тоді?!
Страх брав за горло, аж дихати важко ставало й обливаючись уночі липким потом, марно борсався в догадках: "Що робити? Діяти що?!" І через те, що відповіді не мав, як не старався знайти, скисав на очах у всих, втрачаючи рештки гордості: часом вчувалася в голосі його улесливість, часом догідливість – ні за що, ні про що пропадав молодик, силач, велетень, княжий гридень...
Вже готувалася Русь у зворотню путь: витягали лодії на берег, конопатили їх та смолили, латали вітрила й ладнали гребки. Випало Величкові трудитися в парі з самим Угомоном і той, улучивши годину, коли поряд нікого не було, поклад гридневі на плече свою десницю:
– Без отця ріс?
Той здивовано зиркнув на стернового, знітився:
– В Подунав'ї згинув... З князем Святославом ходив.
Угомон підклав під казан з гарячою смолою кілька полін і зовсім іншим голосом почав:
– Ти, сину, зла на мене не тримай за те... Мав же хтось тобі сказати. Коли хочеш, щоб живот твій кукілем не поріс, тримай в голові отаке: по-перше, ніколи нікому не жалійся, ні на що. А по-друге, усе, що намислив, доводь до кінця. І йтимеш по життю, мов той плуг по цілині. Все перевернеш на свою користь. Не відступайся: мусиш перти того плуга до самої межі. Доля, вона тільки таких любить.
Величко від несподіванки не знайшовся, що й сказати. Мугикнув, погоджуючись та й по всьому. Але відтоді на душі трохи полегшало. І вже по дорозі додому, безперестанно загрібаючи довгим веслом спочатку морську, а потім і дніпровську воду, думкою вкотре вертаючись до того, що сказав йому Угомон, клявся собі: "Не дам більше спуску нікому... Знатимуть Величка! Та чи ж не Кологастового я роду?! Ось у Київ повернемось: охрещуся, жону собі візьму, сотником стану!"
****
Сон не йшов до Видути який вже день підряд. Нині вкотре за його життя – не злічити! – хазяйнував на землі Овсень; двері в кліть, щоб мишва проти зими не налізла, були щільно зачинені, тож у спертому повітрі старійшині навіть дихалось важко, що вже там про сон казати? З того самого дня, як сходили коропські старотці до сотника Риботи з проханням, аби той заборонив корчму, занедужав Видута. Два тижні лежав на лаві пластом, бо не було сили і руку звести. Лічець Хотен мало не оселився у Видутинім житлі, проте виходив-таки старійшину. Ну, як виходив? Тільки й того, що не полинула душа його до пращурів, на землі лишилася. Видуті сил опісля болісті тієї вистачало хіба що вилізти з житла на світ Божий подивитися, на колоді біля порогу посидіти.
Було таке й раніше, що не спалося йому: то часом думалось, як родові з пришлецями бути, що йшли і йшли до Коропа за прихистком, то напередодні віча – як ліпше дурнів та нетерпеливців на ньому вгамувати, або клятий той давній розподіл племенщини з голови не йшов. Нині до всього байдуже стало: ну, було... Було та вже нічого назад не вернеш. Он, десь за порогом, Смерть лаштується увійти. Та й допоки ж? Обох синів пережив і двох дочок; тільки середня, Гаїна, що в Сосницю забрана, минулої осені була ще жива-здорова. Що дочка? Дочка – не син, пішла в чужий рід – наче шмат платна відрізали: був та й нема.
– Ой, нуженьки мої нуженьки! Ой, рученьки мої, рученки-и! – тихенько та жалісно завела від печі Ізбора, ворочаючись на своїй лаві.
Не спить жона... Болість останніми літами вивертає суглоби їй; ниють на дощ, ниють і без дощу. Се поночі така, що приголубити хочеться. А вдень, бувало, як розчинить рота – крізь жлукто[565] й шлунок видно. Скільки вона йому крові попила...
Онук, Благояр, вже сам по собі. Та й молодшим братам і сестрам своїм замість отця став. Син, Любим, таким уже ж метким був, якомога раніше старійшиною прагнув стати, срібло під спудом тримав: навіть отцю не казав скільки й де. Погибель Любимова прийшла і де те срібло? Так десь і поглине земля... Шукали-шукали з Благояром, а нічого й не знайшли. Чи, може, сам знайшов та не каже дідові? З нього станеться. На що вже Любим хвацьким був, а сей і отця минув: до князя на службу пішов. Міг би рід і старійшиною вибрати, а він пішов. Наче, ти скажи, на два аршини під землю бачив: уже з волі сотника місяць, як тивуном княжим став. Над родом тепер возвеличився; по весні коропська верв полюддя повезе вже не в Ратичів, а до Благояра Любимича, в дитинець княжий, отак от...
– Ой, нуженьки мої нуженьки-и! Ой, рученьки мої, рученки-и-и!
Два дні назад рід зняв з Видути ношу старійшинства. Сталося. Скільки разів поривався скласти тягар той, стільки ж і не вистачило духу твердо наполягти перед вічем на своєму. А от прийшла година – усе вирішилось легко й просто, навіть просити родовичів не треба було. Після віча зайшли до нього Сивер та сотників кілька. "Ну що? – спитав у них і сам здивувався власній байдужості. – Кого обрали?" Мужі поперезиралися між собою, Сивер мовчав і тоді Ждан, набравшись духу, винувато похитав, мов кінь, головою: "Жиляту, Видуто Рожденичу..."
Гості від нього хтозна чого чекали: крику, лайки... А він тільки зітхнув з полегшенням: "І добре. З житом рід буде." Сам не думав, що так байдуже сприйме звістку про обрання старійшиною мужа не Кологастового роду, пришлеця, чужого. Повідали мужі, як було: хотів рід Благояра – той тивун княжий, забажав Озарича – той городник княжий. Менші Любимичі в отроках ходять – куди?! Отак протиркалось віче півдня, шукаючи чий рід до стовбура ближче, хотіли люде котрогось із купців, бо ж розуму їм не позичати, але ті руками замахали – ні! Ні! Ні! Віче тим часом стомилося вкрай та Жиляту й обрало.
Осінь... Відчуває – його остання осінь. І осінь роду. Була колись рання весна – як з Кологастом сюди прийшли, було й літо – за Велесича чи Рождена, коли Дажбог світив родові з маківки літньої Сварги. А з ним, Видутою, стрів рід свою осінь. Пізню. Бо поділена племенщина, бо розбавлена пришлецями свята кров пращурів, бо княжі бразди накинуті на рід. Не сьогодні-завтра Доля, мов той вітер, зірве останній листок з вершечка Кологастового стовбура – його, Видутин живот. І почнеться зима. Мабуть, так і має бути: куди не поглянь, усе навкруги спочатку рождається в немочі, потім на ноги чи крило спинається, потім силою бавиться-тішиться, а за тим уже й сохнути-гаснути починає, доки й не помре. Чи засне – хіба не одне й те ж?
Може воно так і має бути – як і все при Роді? Жито й птиця, дерево і люде – все рождається й відходить, щоб знову народитись та відійти – по колу й по колу. Ну, добре: люде, кожен сам по собі... А рід як же? Невже й рід колись згасне, впаде, як старе трухляве дерево, сила з нього висиплеться, як зерно з перезрілого колоса? Скільки пришлеців розбавили вже його кров! Розбавили, чи освіжили? Де та межа, що поділяє шкоду і користь? Хто те скаже?
– Ой, нуженьки мої нуженьки-и! Ой, рученьки мої, рученки-и-и!
"Завела... Дай домислити."
От привели днями княжі вої три десятки якогось полону, ятви, себто, з сім'ями – в Хоробор, в княжій залозі служити. Посадили за новою стіною, під дитинцем: рекли Білан із Гладишем, що ятвяги ті дерево беруть із пущі, мов своє, дозволу ні в кого з роду не питаючи, житло собі ставлять; мов би й ниви збираються закладати... Княже отсе все: суд його, дитинець, залога ратна, – воно для роду, як та омела, що на дубові оселившись, живиться його соками, буяє й розкошує без власного коріння й часом так угніздиться, що за нею й дубового листя не видно. Чи й з родом так буде? І невже ж усохне Кологастів рід, як всох недавно за Лисою горою, серед лугу міцний, молодий іще дуб?
Що для дерева головне: корінь, стовбур чи гілля з листям? Допоки корінь гонить соки – доти й дерево живе, і листя зелене.