І саме те Свароже коло матиме шістьдесять і ще один повний тиждень, і Святий вечір прийдеться вже не на четвер, а на п'ятницю.
Учора ще послав Шамро своїх помічників, аби сповістили усіх родовичів, що через дванадесять днів має народитися Божич, а відтак, після четверга одразу ж почнеться неділя – Різдво Молодого сонця, перший день нового Сварожого кола. Усі ці дванадесять днів Шамро буде уважно, доскіпливо вдивлятися, вслухатися у все, що діється навколо, все примічати та запам'ятовувати, адже саме по цим дням стає наперед відомо, яким буде кожен місяць нового Сварожого кола: холодний чи теплий, мокрий чи посушливий, м'який чи морозний.
Лише у свята минуле, зустрівшись з прийдешнім, вплітається в сьогодення і Пращури приходять до сіверян, аби воз'єднатися сукупно під час треби, спільної пожертви, вечері чи посвят зі своїми нащадками, живими нині родовичами. Усі ці дванадесять днів душі померлих пращурів незримо гостюють на землі, споглядаючи на те, як дотримуються нащадки даного їм покону. Людям святковий час у лік відміряного Долею життя не зараховується, бо перебувають вони в ньому сукупно з безсмертними Пращурами своїми, що вічно розкошують у Вирії, на Сварожих луках.
Гой єси, Сіверська земле, – Божич рождається!
Початок зими видався доволі щедрим на сніг: мело часто і все ліпило снігом на тин – на погане літо, казали старі люде. І мороз давив уже понад два тижні, та зранку перед Святим вечором послаб, від узлісся цілий день можна було чути голосний воронячий грай і півні співали ополудні, а цвіркун від печі переліз в куток і прямо-таки не вгавав – на близьку відлигу.
Цілий день напередодні Різдва Любим з Хорошкою не присідали. Хорошка з молодесенькою невісткою Кленою готувала на Святу вечерю дванадесять страв і не простих, а таких, що по покону мусили бути кожного Свят-вечора на Божій долоні знатного коропця. Було усе, чим наділив їхню родину Дажбог-Лад, недарма ж вона прожила стільки літ у житлі старійшини коропського роду. Пряжена сомовина і печена ріпа, круглі, як сонце, млинці і солона риб'яча зернь[447], варений на запашному зіллі судак і квашена капуста, пшоняна і горохова каші на конопляній олії, а ще ж учинений на хмелю білий пшеничний колач та творений з молока сир із сухвою[448], вівсяний кисіль і ожинова кулага – хто б насмілився дорікнути Хорошці, що її готовизна та вариво гірші, ніж у Ізбори?!
Любим зі старшими синами порався біля худоби, перебрали усе своє начиння: від серпа та копаниці[449] до воза з саньми, адже цього вечора все має бути на власному місці; що потребувало догляду – те ладналося, що не лежало на своєму місці – шукалося, доки не знаходилось.
Господа їхня була новою. Як не брикався отець, та вдіяти всупереч волі Любима не зміг нічого. І то таке: старший Любимів – Благояр (чим не боярське ймення?!) – позаминулої осені невістку в житло привів і вже й перша онука в колисці кугиче, допоки ж йому під отцем було ходити?! Хоча й залишився Любим за стінами і два дворища з отцем в одне звели, а все ж зиждив окреме житло, як давно хотів: підняв його над землею так, що із стріхи тепер за шию капало. Лячно було попервах. А що, як діти вимерзнуть?! Та ось морози пережили і нічого. Будай із Новаком у стіни товсту сосну клали – дерева не жаліли. І все того Сивера нахвалювали: який він зиждитель[450], як сокира в його руках мов сама собою січе, яке житло він собі звів – хтозна, чи красне, зате ні в кого такого немає.
Любим тоді мовчки слухав, хоча й казився зі злості, бо незлюбив брата свого прийшлого, ледь тільки зачувши про нього. Чому? Хтозна... Він би й сам собі не зізнався, відчував тільки, що став Сивер на Любимовій дорозі, що хоч Любим і молодший зим на сім чи вісім, і ніхто Сивера не підпирає зі спини, як Видута Любима, а все одно – удатнішим якимось, нахрапистішим здавався йому цей прийшлий брат...
Тепер перед Святим вечором вкотре обдивлялися удвох зі щасливою Хорошкою нове житло – чи немає де якої дірки, бо коли не витече крізь неї взвить, так в найменшу шпаринку злидні можуть пролізти.
Святого вечора усі сидять вдома: боронь, Боже, зустріти його в дорозі чи деінде. Уся родина має бути в зборі, при своєму житлі, зі своїм власним Щуром та Сварожичем. Тож, хоч і печалились Видута з Ізборою, а вдіяти не могли нічого: покон є покон. Раз уже вилетів птах, син їхній єдиний, Любим з отнього гнізда, то мусить святкувати Різдво в новому житлі, а їм, старим вишкребкам, сидіти в своєму, спустілому. В обох було так гірко на душі... далі вже й нікуди. Чи не вперше замислився старійшина про те, що вік його добігає кінця і що не таким бачилась колись в уяві власна старість. Навіть Ізбора, котра після заміжжя Вишні та переходу Хорошки на своє господарство, немов сказилася і щодня гризла голову Видуті, зганяючи на мужеві свою злість, і та, чи не вперше за довгі літа, з самого ранку не прорекла жодного злого слова: така вже тиха, навіть лагідна була – хоч до рани прикладай.
Вже й дідух було внесено Любимом до хати, здійнято над столом та поставлено на покуть, і долівку Хорошка соломою потрусила, і поряд з дідухом, на сіні, поставила макітру з кутею та горщик з узваром. Поруч з ними покладено було господарем сокиру, наральника та горбушу; стіл увесь вже був заставлений Хорошчиними з невісткою стравами; троє менших дітей дивилися на все те голодними очима і Любим, зайшовши знадвору до кліті, нарешті прорік до своїх домочадців, що чекали його, сидячи попід стінами на лавах:
– Смерклося вже. Зоря вечірня, гадаю, світить... Зі Святвечором вас!
Хорошка по тих його словах підхопилася і, як робила це ще минулої зими Ізбора, взялася накладати до великої полив'яної миски усіх страв потроху. Любим, націдивши з чималого ковша в липову утицю меду, прийнявши від жони харч і круглий житній корж, вийшов знову надвір – до скотини: благословляти і пригощати Дажбожими дарами своїх коней, гов'яду, овець, кіз та свиней. То була ціла таїна, котру недавно повідав йому отець: вона передавалася синові лише коли той ставав на свою господу.
Світло від запаленої жирниці[451] ледь-ледь розганяло морок великого хліва. В ньому було тісно, мов у рукавичці, але разом з тим і тепло від дихання худоби: четверо коней, пара волів, дві корови, понад десяток кіз та овець, дві свиноматки та кнур – навряд чи хто в Коропі, навіть з купців, міг би похвалитися таким багатством, а ще ж третина залишилась у хліві отця! Любим довго примовляв до кожної скотини, благословляв її хлібом, мазав медом лоба і пригощав з полив'яної миски. Він понад усе любив заходити сюди, давати тут лад, доглядати своє багатство і не надто й поспішав назад, до житла, до столу, тим паче нині, коли вперше сам став огнищанином.
Справившись, Любим повернувся до домочадців і Хорошка знову наклала йому в миску потроху всіх наїдків, дала повну утицю меду, а Благояр подав отцеві списа. З харчем у шуйці та списом в десниці, з непокритою головою Любим вдруге вийшов надвір. Хорошка одразу ж зачинила за ним на засув сінешні двері, в кліті загасила скіпку і уся Любимова родина, насторожено вслухаючись, принишкла в темряві.
З темного неба пішов сіятись негустий сніжок. Часом налітав поривчастий вітер і закручував на подвір'ї справжню віхолу. Любим стояв, прислухаючись до того, що діється навкруги, чув віддалені вигуки мужів і збирався з духом: мусив, як огнищанин, господар, ось прямо зараз уперше в житті стати супроти Чорнобога.
Покон не велить вголос кликати цього Бога по імені, тому Любим, набравши в груди повітря, густим басом гукнув у темінь:
– Гей, Морозе!
Мовчало.
– Іди до нас кутю їсти! – він простягнув уперед шуйцю, тримаючи п'ятірнею одразу і мису, й утицю.
Не було відповіді.
– Гей, Морозе, йди до нас кутю їсти! – вдруге грізним голосом запросив Володаря темряви і холоду Любим.
Війнуло снігом прямо йому в обличчя і на одну мить мужеві здалося, що перед ним постала якась страшна потвора зі снігу та льоду. Але вихор промайнув і перед ним знову була сама лиш темрява.
Любим погукав Чорнобога і втретє, а потім, осмілівши, підняв списа над головою і грізно струснувши ним, прорік:
– А коли не йдеш, Морозе, їсти нашої куті, то й не морозь наше жито! Не морозь мою худобу! Не морозь ані мене на ловах, ані дітей та онуків моїх хоч надворі, хоч на лаві! Йди собі геть, Морозе! Божич рождається!
Знову сипонуло снігом, та Любим уже не вагався.
– Гей, Стрибоже! Йди до нас кутю їсти!.. Не йдеш?!.. То не вій буйними вітрами на мої ниви! Не дій мені шкоди ані навесні, ані літом! Не вали моє жито! Не суши нашу землю своїми суховіями!
Любим розвернувся і підійшовши до дверей, постукав умовним, багато разів чутим від отця, стуком. До дверей миттю підскочила Хорошка, відчинила і господар, не озираючись. увійшов до житла, щільно зачинив за собою двері, грюкнув засувом і проголосив початок вечері. Тепер до самого світання, хоч би там що, ніхто не міг вийти надвір: Коляда вже була на землі і Мара гналася слідом – вершилося величне Боже діло, рождався новий Дажбог! Слава йому!
Прокинувся вранці Короп, а надворі потепліло. І хмари не такі вже щільні: побіліли, стали напівпрозорими і хай крізь них, але виднілося на небі ясне світле коло – уперше за кілька останніх тижнів! А вже перед полуднем відкрилася Сварга і з її бездоганної блакиті засяяло Молоде сонце! Сталося!
На чільному місці Сиверового житла – у кліті, на лаві біля Діда, під божницею з хрестом Єзуса, кумирами Щура та Домовика стояв триногий сніп-дідух, поряд з ним, на сіні, в макітрі – житня кутя на медовій ситі, з маком і горіхами, а в горщику узвар з лісових груш та яблук. Коло столу в останньому денному світлі, що пробивалося крізь затягнене бичачим міхуром віконце, поралася Вишня. Уперше в житті, нехай і не в юні літа, відчути себе господинею – справжньою, у власному житлі, без лайливої свекрухи та ще й з мужем-ладо, від котрого ти зовсім неочікувано понесла – таке молодить, додає сил і неабиякого бажання довести, що ти гідна бути жоною не кого-небудь, а прямого нащадка самого Кологаста! Два дні перед Різдвом Вишня прикрашала житло, підмазувала долівку та піч, розвішувала по стінах вишиті убруси і калинові кетяги, готувала Святу вечерю, а тепер на добутому Сивером ще вдосвіта новому, як і годиться по Кону, Сварожичі розігрівала різдв'яні скоромні наїдки: оленячу солонину, заячу смагу, печених тетеруків, житню та гречану каші з сушеними боровиками, вже не на олії, а на вершковому маслі, а ще, звісно, кулагу та киселі – і терновий, і вишневий, і калиновий.