Все це тільки входить у моду, а що ж буде, коли воно стане невід'ємною атрибутикою рибальства? Чи ж залишиться тоді хоч щось у наших річках, коли вже й зараз так мало в Десні риби? А коли так, то і втрачає ріка свою привабливість серед нашої молоді, котра шукає собі на майбутнє відпочинок для душі.
Якби довелося мені починати рибальську науку лише зараз – навряд чи став би я рибалкою і точно ніколи не навчився б того, що вмію та знаю нині. Десятки чи й сотні коропських хлопчаків, що мали б пропадати цілісінький день на лузі, не вчаться сьогодні рибальству. Вони вже ніколи не плаватимуть на Коваленчисі, не лежатимуть під сонцем на її білому гарячому піску, вони і деснянську рибальську науку не пройдуть, і Природу не пізнають, не полюблять, ні – вони втечуть у кіберпростір, роз'їдуться по містах, не виключено – хтось спробує браконьєрства... Що буде з їхніми душами?
Хіба одна Десна зазнала такої долі? Незарегульованими залишилось лише сто кілометрів русла Дніпра. Від гребель гине Дністер. Сіверський Дінець через викиди промисловості на межі катастрофи. Сейм, Південний Буг, Тиса і ще сотні рік, річок і річечок України перебувають не в кращому стані. Дві третини території країни – це басейни рік, які споконвіку забезпечували нашим предкам сите життя, а тепер від них же, невдячних, терплять таку наругу.
Вже кілька років підряд чухається і свербить у владарів життя бажання збудувати над Десною цементний завод. П'ятсот робочих місць обіцяють! На вагах – Десна і п'ятсот(!) робочих місць... Десна – єдина, з числа великих, незарегульована ріка Європи – навіть не перлина, діамант чистої води і п'ятсот робочих місць... З котрих Ларинівці – селу Новгород-сіверського району, де планується цей завод поставити, – дістанеться хіба що десять: сторожів, прибиральників, а районові – можливо, п'ятдесят. За тридцять серебреників продали Христа. За кілька десятків робочих місць хочуть купити нашу Десну...
Очільники району – за! "Очільники"...
Але ж є у нас і державні структури, і наукові заклади, котрі мали б займатись проблемами річок. Скільки пройшло через них людей, адміністраторів, спеціалістів і науковців, котрі мали б краще від інших знати стан справ! Чому не чути їхнього голосу? Хіба вони не знають, що є повінь для ріки?! Хіба вони не знають, що ріка невіддільна від власної заплави?! Чому мовчать?! Отой дядько з Держагентства водних ресурсів чи з Деснянського басейнового управління, чи з Інституту водних проблем, котрий весь свій вік прогодувався, якщо розібратися, з нашої Десни, – як не застрягне у нього в горлі той шматок хліба?
Хай якою б красивою не видавалась ще нам Десна, але вона приречена на загибель, як і Дністер, як навіть і Дніпро, якщо Земля і далі терпітиме оці витівки людства. Хіба що колись, як той садівник, не вмиє свої руки від нас, нечистих та безмозглих...
А хіба кращим є життя річок у Азії та Південній Америці? А в Північній – невже їм там солодко живеться? А закутим у бетон, зацивілізованим європейським – чи спитав хтось у них: "Як поживаєте?"
І ніхто з оцих "спеціалістів", науковців, що заробили на річкових проблемах статки свої і ім'я, не скаже, не заволає на весь світ:
" – Та почуйте ж, ви!! Ріка – це не той рівчак у бетонних берегах, котрий бачите ви з ваших високих кабінетів! Ліс ще якось можна уявити собі масивом, де ростуть дерева. Але ріка – це не лише та маса води, що плине руслом між двома берегами; ріка – це ще й усі її притоки, котрі, неначе коріння та гілки на стовбурі, утворюють дерево, обріж їх – і дерево перестане рости; це ще і вся її заплава аж до того місця, куди дістає річкова вода при найвищій повені, це і всі озера в заплаві, це і болота та плавні на ній, це – цілий світ, що має одну лише назву собі: Ріка! Хто відділив матір від дітей її? Без повені переведуться сіножаті на лугах, озера замуляться і стануть болотами, а болота та плавні геть висохнуть. Чи зможе мати жити в той час, як на її очах помирають діти? Ні, життя її відтоді не буде тривалим та щасливим. Зрозумійте ж, ви, ті, хто з владою, але без розуму: повінь для ріки – це як весняний цвіт для яблуні. Не зацвіте навесні яблуня – не дасть нам плодів своїх. Повінь для ріки – це її оновлення, таке ж, як щомісячне оновлення жіночого організму. Чи зможе без цього дружина ваша чи донька заплідніти, аби подарувати вам дитину?
Забудова заплави не піде на користь ані вам, ані дітям вашим, мститиме вам ріка, все одно, що на кладовищі будуєте ви ваші житла.
Ви вже повінь стихійним лихом назвали, тоді, коли все якраз навпаки! Це людська діяльність – стихійне лихо для Ріки. Боротьба із повінню – таке ж дикунство, яким була у середні віки боротьба із відьмами, або ще й гірше. Не боротись нині потрібно з повенями, а навпаки – забезпечувати щорічний розлив рік, бо лише в такому випадку у людства є майбутнє!"
Мовчать... Не волають...
З усієї води, яка є на Землі – прісної лише два з половиною відсотка. І лише одна трьохсота частина прісної води знаходиться в річках та озерах. А між тим, ріки забезпечують існування сорока відсотків тваринного світу і дванадцяти – рослинного. Зате в трубах та резервуарах, – закритих штучних водоймах людства, – води вп'ятеро більше, ніж у ріках та озерах! Вп'ятеро! Вже виловлено три чверті рибних запасів планети. За скільки часу виловлять решту, коли ріки і навіть моря кинуті на поталу браконьєрам та розбійникам?
На Землі від колишньої кількості лісів залишилась хіба що третина. Ліси та прісні водойми – ріки, озера нерозривно пов'язані між собою. Ліси стримують ерозію грунту, утримують береги річок від розмивання, уповільнюють сніготанення та випаровування води. Навіть найзабрудненіша вода, профільтрувавшись через лісові грунти стає не просто питною, а настільки чистою, що жодна штучна хімічна її очистка не може зрівнятись у цьому з матінкою Природою. Ліси забезпечують річкам сталий постійний водозбір. Лісові джерела, підземні води, що утворились під лісовими масивами є запорукою повноцінного життя річок.
Ліси, це відомо усім, насичують повітря киснем. І якщо лісів стало втричі менше, а забруднення повітря виросло просто незмірно, то можна лише уявити як змінилась якість того середовища, в якому ми живемо.
Нам, нинішнім, ніколи не взнати, якою була наша Десна, її луки п'ятсот, тисячу чи дві тисячі років назад; скільки і якої риби водилось в ній, ми ніколи не почуємо і не прочитаємо спогадів тодішніх рибалок, не взнаємо правди про їхні улови, про мешканців Лугу... А жаль, так жаль... Ті, хто прийдуть нам на зміну, що застануть вони, яку Десну побачать, що скажуть про нас, теперішніх?
... Я так само сиджу в зажурі, з оповитою смутком душею, один на всю Рокочівщину. Стіна верб на протилежному березі вже не видається мені такою височенною, до самого неба, як колись у дитинстві. Лише так само, як і тоді, переді мною вигнулось серпом деснянське русло і у воді відбилось блакитне небо з білою хмаринкою та зелений верболоз, що ним ген там, вище по течії, густо вкритий лівий берег.
Десна. Коротке слово, звичне. Ти стоїш на її березі – спробуй осягнути вміст цього слова. Маса води, основи життя, плине мимо тебе, по суті – невідомо звідки, невідомо куди. Де її стільки береться, стільки, щоб бути майже вічною рікою – сотні, тисячі, навіть десятки тисяч років плинути й плинути, нести свої не просто води – життєдайну основу існування всього сущого на Землі? Народившись одного разу, ріка в людській уяві перетворюється на вічність, на безкінечний плин часу, на живу істоту, ні, значно більше, ніж на істоту – на цілий світ. Так, вона безперечно жива, ця маса плинучої води з усіма життями, що її населяють – комахами, рибами, птахами, звірами, рослинами. Вони невід'ємні одне від одного, у них – власний світ. Риба без води мре, але і ріка без риби – мертва ріка.
Світ Десни, нехай і звучить це по-синтоїстськи, по-даоськи (а що, врешті-решт, у цьому поганого?) весь пронизаний її животворним Духом. Цей Дух витає над деснянською водою, річковою сирістю залягає навесні по лугових полоях, туманом стелиться над її озерами та протоками, густим ароматом стоїть над уквітчаним лугом, під час бабиного літа разом із павутиною пливе в піднебессі, з осіннім листям тихо опадає на темно-свинцеву холодну воду, закручується у вихори снігової заметілі на лугових просторах, він гримить і тріщить, реве і стугонить разом із льодоходом, з повеневими водами розливається на всю шир деснянської заплави, він життєдайний цей Дух!
Він притягує до себе, п'янить, заманює і, одного разу полонивши, вже не відпускає від себе ніколи. Це він змушує рибалок терпіти спеку та холод, дощ, укуси комарів і мошок; він вселяє надію, не дає заснути вночі, піднімає рибалку ні світ, ні зоря, збуджує уяву і заряджає оптимізмом; він навчає не лише очима бачити, а, перш за все, серцем відчувати незрівнянну красу рідного краю, не уявляючи без неї свого життя.
Він невловимий, він невидимий, він незбагненний, але він є! Той, хто його відчув, хто зрозумів, що він існує, хто пізнав його серцем, хто впустив його до себе в душу – той щаслива людина, бо це диво, цей одвічний Дух Десни дарує людині ще одне, друге життя.
Матінко-Десно! Чим віддячити тобі за ті часи, коли я бачився з тобою, дихав повітрям твого лугу, вдихав запахи сотень тисяч квітів, ласував медом, що його наші бджоли збирали на твоїх берегах, пив твою святу воду, приймав щедрі дари твої: лящів, в'язів, судаків та щук, милувався тобою навесні і восени, літом і зимою, вбирав твій животворний дух і був щасливим?
Це дякуючи тобі я навчився терпінню та витримці. Дякуючи тобі, я маю упевненість, що в моєму житті все буде так, як замислено, варто лише почекати слушної миті. Це ти навчила мене бачити красу навколишнього світу. Ти наповнила мою душу такою кількістю вражень, що їх вистачило б не на одне життя. Завдяки тобі моє серце навчилось битися в одному ритмі з тобою і з лісом, відчувати себе не споживачем, не господарем, не власником, а просто – своїм, маленькою частинкою твого світу і це дає мені наснагу та сили жити.
Що я можу зробити для тебе, матінко-Десно? Що важить у цьому світі слабка сила однієї людини?
Хіба...
Я розповім про тебе.