Зніяковівши, мимрив:
– Наглухо заклепано. Немає в нас тут коваля...
Навколо зібралося повно люду: розпитували, що сталося, дехто обмацував Супрунові вериги, сподіваючись, що вигадає, як відпущеному на волю позбутися заліза. Розгублений невільник, дарма, що ще зовсім недавно був таким упевненим в Божому заступництві, не міг повірити й осягнути змісту почутого й від хвилювання лише дрібно тремтів усим тілом та тихенько промовляв:
– Господи... Господи... Як же се?.. Господи...
Ромейського покупця заштовхали й він безпорадно борсався в оточенні царгородських роззяв. Подивований не менше від інших, Величко так само стовбичив біля колони портика, коли ж це раптом угледів, як ромей, що купив Супруна, зумівши-таки вибратись із натовпу, отримав раптом від когось у спину сильного штурхана, зашпортнувся й мало не впав – добре, що якийсь молодик підхопив старого в свої обійми. Величкові одразу кинулось у вічі, що калита в ромея важка, бо аж відтягувала його пояс донизу, та коли той звільнився з чужих обіймів, у гридня очі на лоба полізли: шкіряної торбини на поясі старого вже не було!
Раптом прямо перед ним двоє не надто приємних на вигляд роззяв начебто ненавмисно зіткнулися між собою і знайома, жовтої шкіри калита на мить майнула перед Величковими очима: один крадій спритно передав її іншому. Той встиг сховати вкрадене за пазуху, але ступити хоча б крок не зумів.
– Ану, стій!
Важка Величкова длань несподівано опустилась йому на плечі, одежина на спині, затиснута в велетенськім п'ясті, в одну мить тріснула, тут же шуйця гридня рвонула платно спереду й калита вже була у Величковій руці.
– Гей, ромею, дивися сюди – твоє?!
Приголомшений старий мацнув пояс рукою, з недовірою зиркнув навіть униз, а нічого не налапавши та не уздрівши, заволав:
– Ві-гла-а!! Ві-гла[562]!!
Денна варта нагодилася швидко. Злодія скрутили й кудись потягли. Величко віддав зрізану калиту ромеєві й тепер уже роззяви, забувши про відпущеного на свободу раба, щільною стіною оточили їх. Старий ще навіть не встиг як слід подякувати росові, як той раптом кілька разів смикнувся всім тілом і на подив присутніх впав спочатку на коліна, а потім і взагалі долілиць: в спині його стриміло три ножі – помста царгородських злодіїв була швидкою та безжальною.
Якби хто знав, до чого ж набридло Величкові стільки вже днів лежати ниць! Якби не дивовижна підлога з гладенького, мов скло, каменю, на котрій царгородськими хитрецями неосягненним людському розумові чином було зображено лови на велетенського плямистого кота пардуса, можна було би просто сказитись від нудьги. Пардус був, як живий: присівши у високій траві, довгим хвостом бив себе по боках, шипів, вишкіривши зуби й готувався до стрибка на вершника, що з несподіванки здибив коня та ось-ось мав вихопити меч. Лук ловця знаходився за спиною, але одна зі стріл застрягла в правій лопатці звіра – очевидно, стрілець поранив його раніше, а прямо зараз мало вирішитись, чи встигне пардус стрибнути на вершника перш, ніж той вихопить свого меча.
Світла в просторому ромейському житлі зі стінами білого мармуру й великими вікнами виявилося, як на Величка, більше, ніж достатньо: немов ти й не в домівці, а ясним днем на тих же ловах десь в степу. Він побачене на підлозі вивчив до найменших дрібниць; з закритими очима міг по пам'яті відтворити все в уяві, що часом і робив ночами, коли не спалося. Коли ж починався новий день і з сутінок проступали обриси пардуса та ловця з конем, Величко вчергове гадав: хто з них переможе? Одного дня йому здавалося, що пардус, іншого – що ловець.
Тим часом молода сила брала гору над ранами й ті потроху заживали, дарма, що були вони глибокими, та жоден ніж лиходіїв не зачепив нирок чи печінки, а лічець Квінт виявився на диво вмілим знахарем. Одним переймався поранений: мужеві на Русі соромно мати рану на спині – вони лише в боягузів. А тут аж три одразу! Кілька разів Величко поривався вставати, але дошкульний біль і найважча рана, що гоїлася повільніше, ніж інші дві й кожного разу при намаганні звестися починала сильно кровоточити, не давали йому це зробити. Днями лежати мовчки, втупившись у підлогу, було б нестерпно важко, якби не донька ромея-руса Конона. По ній було видно, що досягла віку свого розквіту, але чомусь лишалась незаміжньою і її, ясна річ, тягнуло до молодого велетня-красеня з далекої землі Рос.
Феоктиста по кілька разів на день знаходила причину, аби зазирнути до пораненого варвара і знаючи від батька десяток-другий роських слів, вона якось примудрилася зробити їхнє з Величком спілкування жвавим та веселим, що страшенно подобалось обом. Пускати бісики, ні з того, ні з сього пирскати сміхом чи раптом сором'язливо знітитись – дівочі чари однакові по всьому світу й Величко не міг дочекатися, коли зможе встати на ноги. Ночами при згадці про Феоктисту молоде одужуюче тіло починало яритись і хіть творила з чоловічою уявою казна-що.
Якщо в перші дні після поранення його гнітила невизначеність власної долі, бо лодія Глоби, провівши на торговищі сім днів, мусила відплисти з Царгорода без нього, то пізніше, коли те вже сталося, але натомість з'явилася в житті Величка Феоктиста, думка молодика повернула геть в іншому напрямку: а може Царгород – це доля його? Он і стрий Сивер тут жив, та й інші живуть – той же Конон, а тепер ще й Супрун, що одразу вирішив лишитись при своєму визволителеві. Стрий Величків не просто жив, а й самого ромейського царя охороняв. То невже ж тому цареві не знадобиться такий велетень, як Величко, гридень самого великого князя Володимира?
І ще була одна обставина: оте усе, що сталося з Супруном і свідком чому мимохіть став Величко – від нічної розмови трьох ізгоїв-рабів на дніпровому острові до кудесного визволення з рабства старого християнина, що так непохитно був упевнений у покровительстві над собою бога свого, Христа, а ще велич, пишнота й багатство Царгорода, "Пупа землі", християнської столиці світу – і тут усе було пов'язане з чужим, незрозумілим, але таким, без жодного тепер сумніву, всемогутнім богом – це все вразило молодика неймовірно. Цілими днями одне не йшло йому з голови: виходить, не тільки стрий Сивер, ліпший з усих відомих Величкові воїв, був християнином, а ще й багато інших ліпших і нарочитих мужів руської землі, хоч би й гості княжі Глоба та Барді, теж, виявляється, вклоняються сьому Христові! А відтак, чи не в Христові й криються їхні сила й нарочитість, слава й багатство? Може і йому слід вклонитися сьому чужинському богові та отримати могутню його підтримку?
І так ото повернулося якось усе, що з того незвично тривалого Величкового розмислу та й народилася мрія, в котрій знайшлося місце передовсім чарівній Феоктисті, а далі вже й службі на ромейського царя і навіть коромольній думці зректися рідних Богів... А за тим кудесним чином і Царгород, донедавна ще чужий, пихатий та огидний, проте багатий до неймовірності, люде котрого живуть у світлих кам'яних хороминах, незрівнянно ліпших од київських княжих теремів, почав здаватися Величкові поза всяким сумнівом найліпшим місцем на землі, і все це незважаючи ані на бридкий його люд та негідні ромейські звичаї, ані навіть на три ножі у власну спину.
Коли ж нарешті одного дня, кривлячись від болю, спромігся таки незграбно підвестися з осоружного, вкрай набридлого йому ложа, перше, що зробив, – обійняв Феоктисту, котра вбігла на шум в його доматіо[563], обійняв до хрускоту в тендітних дівочих кісточках і міцно та пристрасно поцілував. Бідолашній Феоктисті навіть дух забило, серце її затріпотіло в грудях, мов пташка в тенетах, а потім провалилось кудись униз, в щастя.
Хтозна, що було справжньою причиною – міцне здоров'я Величка чи пристрасть, що спалахнула між ним та Феоктистою, але рани почали гоїтись дедалі швидше, навіть Квінт, очам своїм не вірячи, не міг надивуватись. Єдине, що тепер гнітило княжого гридня, так це незрозуміла йому непоступливість Феоктисти, котра нізащо не дозволяла Величкові чогось більшого, аніж обійми чи поцілунки. Розповісти коханому, що навіть це виходило далеко за межі пристойності, вона не могла, бо їй просто бракувало необхідних руських слів.
Колись її батько, Конон, дав обітницю, що заради спокути гріхів блудної Сосипатри віддасть свою доньку, щойно та стане повнолітньою, до жіночого монастиря святої Марфи. Свічкар збирався так вчинити зі страху, що й Феоктиста, як виросте, піде по стопах своєї матері. Дівчина змалечку знала, що її чекає, начебто й була до цього готова, але побачила велетня-красеня і втратила голову, лише дивом якимось чи силою волі утримуючи себе від остаточного падіння в плотський гріх.
Величко ж ніяк не міг второпати, чому це двоє не можуть любитися, коли Лель пов'язав їх між собою, а Ярилова похіть запалила в душах незгасимий жар і коли того так прагне тіло – аж до тремтіння в удах[564] своїх. Конон, певно, щось запідозрив чи Феоктиста зізналась, бо зайшов одного вечора до Величка нахмурений і сердитим голосом, хоча й стримано, сказав, що рани того вже майже загоїлись, тож має через два дні рушати з черговою руською гостьбою назад, до Месемврії. Величко такого, звісно, не очікував, усі його мрії вмить розвіялись, мов туман під сонцем і наче той потопельник, що ладен вхопитися за соломинку, він забурмотів щось про свою гридьбу та натякнув на сватів. Конон тільки цього й чекав:
– Не гоже християнинові єдину доньку свою за паганиста віддавати. Христос її наречений!
Хто такі паганисти Величко не зрозумів, а Кононові слова про Христа витолкував для себе так, що Феоктиста, очевидно, має бути принесена чужому богові в жертву. Таке викликало неабияку його повагу до Конона і жаль до своєї люблениці. Звісно, жаль було й себе: виходить, не судилося йому ані ромейського царя охороняти, ані в Царгороді жити.
"Ні, не любить мене Доля, – сумував гридень, – не везе мені ані з дівками, ані з жонами. Волхитка, дарма, що першим у неї був, відмовою своєю знеславила привселюдно; Ясиня дітиськами не ощасливила ще й руки на себе наклала.