Таке життя – по ньому!
Рикуш сидів неподалік горна у своїй чорній, мов ніч, прокіпченій кузні і крутив у руках, розглядаючи в мерехтливому світлі Сварожича два півкружальця, що дав йому після віча Сивер. Як він їх тоді назвав? Ву... вут... чи вуц?.. Вуц, здається. Півчетверті десь у поперечнику, в палець завтовшки. Перерубано навпіл – навіщо? Це не поковка – литво. Ось улоговина – так залізо завжди усідається, коли його виливати. Навіщо його перерубали? У світлі Сварожича поглянув на перетин – ти ба! Коли залізо ллєш, угорі зливка воно завжди нечисте, з домішками виходить, а тут усе однорідне – диво дивнеє! Може це не литво? Та ні ж, хіба він литво від кованця не відрізнить? Литво! Може затим і перерубали, щоб показати, наскільки воно добре?
Стулив обидва півкружальця докупи – кругла головня якась вийшла... Поверхня її мала неглибокі насічки зубилом – навіщо? Бач, яку загадку друг йому підкинув... І спитати немає в кого: який же ти хитрець, коли не розгадаєш зробленого кимось іншим? Вийшов з кузні, на світло дня, щоб уважніше поглянути на перетин. Чисто, немає домішок. Сірий колір, по перетину крапочки, цяточки, рисочки, короткі звивини – не так, як на хоролузі... Ламай, ламай голову, Рикуше.
Розкувати в смугу. Спочатку одну половину, подивитися, як він поведе себе, цей вуц, потім іншу. Зрозуміти, як і себе з ним вести. З'єднати, прокувати туди-сюди, скласти, скрутити, знову прокувати кілька разів, звикнути до нього. Зробити кованець під осердя меча. Обкласти по пласті смугами з кричного заліза, зварити... Чи може, розсікти по довжині і пустити на леза, а свій уклад помістити між ними, в дол? А як його тоді гартувати?
Аж руки чешуться випробувати цей вуц "на зуба" – чого вартий? То чого він стоїть?! Горно розпалене – до діла! Вкинув до горна одне півкружальце, насипав зверху ще вугілля, заходився піддавати міхом. Вугілля розжарилося, жарини, здавалося, аж наскрізь світилися. Ну, вуц, побачу нині з якого ти тіста...
Горно аж пашіло. Рикуш розворушив жар – вутц ось-ось мав дійти до потрібного кольору. Коваль поклав на наковальню свій ручник[444], узяв кліщі, глянув до горна – півкружальце набуло вже сліпучо-білого кольору. Пора! Ухопив його кліщами, поклав на наковальні на ребро і весь у передчутті знайомої податливості під ручником розжареного, сліпучо-білого заліза, вдарив. Голова у коваля думає одне – наперед, рука ж, молот у ній, робить інше – звичне, завчене довгими роками – удар! Не подається, дарма, що очам дивитися боляче. Ще удар! Тріщина... Примарилось. Удар! – вутц розлетівся на друзки!! Як???
Рикуш аж головою труснув: примарилось... Де там! Пуста наковальня. Три... ні, чотири шматки жовтим світяться онде на долівці – як?? Як таке може бути, щоб розпечене до білого, залізо замість м'якої податливості стало крихким? Стояв розгублений і очам своїм не вірив. Ну не буває такого! За весь свій немалий уже вік не те, що не бачив, але й чути не чув про таку дивину. Як же кувати цей вуц? Хтось же та й кує його! Як?!
Невже Сивер надурив його? Не може такого бути. Це друга надурили! Підсунули казна що, дві гривні срібла здерли... Стій, Рикуше! А як же тоді розрубали цей вуц, коли він, навіть розпечений, крихкий, мов скло? Га?!
Він ухопив другу половинку головні, що залишилась, знову крутив, роздивляючись: ось, видно ж, били широким рубилом. Як? Поклав півкружальце на наковальню, несильно вдарив молотом – нічого. Вдарив сильніше – тільки підскочило. Вдарив на всю силу – злетіло з наковальні. Підняв, вийшов з кузні, почав розглядати. Ну так, слід від удару є. Але жодної тріщини, навіть найменшої. Все навиворіт у цього вуца: розпечеш – стає крихким, зате холодний удару не боїться...
Від хліва щось крикнула йому Доманя, та він тільки рукою махнув: відчепися! Тут не до тебе...Зайшов у кузню, кліщами підгріб до купи рештки першого півкружальця: а з цим що робити? Переплавити? Так без домішок у нього не вийде. І знати треба, як плавити... Як вони його лили, ці іноземці?! Що він Сиверу скаже? На, друже, забери оці друзки – не зумів я. І ославиться на все гніздо: хто ж до нього піде після цього? Скажуть родовичі: та ніякий він не хитрець, наш Рикуш, так, не коваль, а одне лиш ймення, що коваль. Сором який!
... Якось же рубав головню той, хто цей вуц плавив. Що йому, Рикушеві, тепер втрачати? Він підкинув вугілля, знову взявся за міхи. Поклав останнє півкружальце зверху на жар – щоб краще бачити. Ось колір вуцу почав мінятися, з сірого потроху став темно-вишневим... Досить – на наковальню його! І обережними ударами – раз! раз! Ще! Пішов. Ага! Пішов!
Ану ж бо, ще нагріємо – небагато: тепер до криваво-червоного... На наковальню і ручником попестити: отак! Отак! Пішов! Добре пішов! Дива – кується вуц! Витягнув у брусок і знову в горно, бо холоне вуц, твердне. Розгадав-таки. Чи ж не хитрець?!
Задоволений Рикуш провозився з вутцем дотемна. Та й недарма ж – розкусив заморську хитрість: кілька разів прокував, витягуючи в полосу, перевертаючи, скручуючи, вивчаючи іноземне диво. "Нічого, тепер я тебе укоськаю, – йдучи до вечері, думав задоволений Рикуш, – тепер ти мій!"
Коротшали дні, довшала ніч. Холод на всьому білому світі – білому від снігу, що вкрив квітучу колись Матер-землю суцільною пеленою без кінця та краю. Сірі низькі хмари затягнули Сваргу і немає від них просвітку ані на день. Спить Перун безпробудним сном, а без нього нікому дати лад хмарам-коровам, з молоком котрих сиплеться тепер не теплий життєдайний дощ, а холодний неживий сніг. Побачити б, як там править своїми старими немічними кіньми старий Дажбог-Лад, та не побачиш за хмарами. Навіть поночі не видно ані Хорса, ані зір.
Хто на свою біду коротким днем збився зі шляху, не погляне на небо, щоб уночі віднайти Пакіл, чи Молочну стежку корови Замунь[445], аби втрапити куди йому треба. У мороці ночі серед неживих снігів не почути ані скрипу воза, ані дівочого співу – тільки моторошне вовче виття холодить кров заблукалого подорожнього.
Чорнобог владарює нині на всій землі. Руками вірного йому Зюзі все більше сковує льодом річки та озера, засипає снігом ліси, яри та поля. Лютий холодний морок криє щедру Матінку-землю. Хто й до сивини дожив і лік літам своїм втратив, хто десятки зим пережив і десятки весен стрів і тому навіть буває часом трохи страшно... Бо хто скаже напевне, чи прийде весна? Ніхто не скаже. А що, коли від цієї зими вже вічно пануватиме Чорнобог, як було це колись, коли Дажбогове проміння не зігрівало нашу добру Матер?! Бо вмирає старий Дажбог-Лад, а з ним помирає й людська надія на те, що прийде колись Великдень, принесе з собою тепло, добро, живот усього сущого.
Серед клопотів повсякдення, постійного важкого змагання за право жити, у борні людини зі злими силами – від злиднів та упирів аж до самого Чорнобога – не дивно втратити лік дням. І не лише дням, а й тижням. Не під силу простому мертові вести лік часу і знати наперед коли, що та як буде?
Важка ця ноша лежить на плечах волхва: не збитися з ліку, вчасно, день у день вказати родовичам, коли що робити і коли яке свято справляти: коли слід підсіку починати і коли сіяти та дощу в Богів просити; коли трави косити і жито жати, меди ставити і сур'ю вчиняти; якого дня пращурів поминати і якого рідним Богам хвалу возносити – усе те суть турбота волхва. Різних Богів породив Сварог. Хто ж не знає Дажбога, чи Макош, чи Велеса або Перуна? Та є ще й такі, котрі відомі лише волхвам.
Одні лише волхви вміють числити час. Не заблукати в Сварожому колі допомагає волхвам таємничий Числобог – мудрий старець, що відає минулим, сьогоденням та прийдешнім, знає точний лік кожної Сварожої години, відміряє і важить на небесних скалвах[446] ціну всякої миті. Дуже мало хто з простого люду знає про нього. А між тим, саме Числобог рахує дні людські та мовить Сварогові числа свої: бути дневі, чи бути ночі.
У тижні шість днів: понеділок, вівторок, середа, четвер, п'ятниця та неділя; у місяці п'ять тижнів; коло Свароже має дванадцять місяців, але ніхто окрім волхвів не знає, як порахувати позачасся, що настає, коли завершаться шістдесят тижнів від Різдва Божича і яке триває до нового Різдва. Лише втаємничені відають, коли воно має п'ять днів, а коли шість. Не збитися й на день, не втратити лік Часу, бо інакше життя роду полетить шкереберть – чи ж здатна проста людина пронести по життєвій дорозі такий тягар?!
Саме Числобог вкаже волхвові не лише, коли сповниться шестидесятий тиждень від минулого Різдва Божича, але й дасть лік початку нового кола Сварожого. Недарма ж волхви пошановують Числобога якраз напередодні Різдва Божича, в останні два дні кола Сварожого, що минає, переходячи в нове – з новим Божичем навзамін померлого напередодні старого Дажбога-Лада.
З початком нового кола перший його день має прирости на горобиний скік – саме це означатиме, що Коляда знову народила Божича-Молодеє сонце, наступного Дажбога, котрий, як усе, що в світі Родом утримане є і при Роді суть існує, народжується, живе і помирає безліч разів, тим самим в безсмерті своєму перебуваючи на славу творцеві всього сущого – Родові ж. І знаменний день цей, початок нового кола Сварожого, є найбільшим святом у землях, де славлять Рода-творця і возносять хвалу Дажбогові, Подателю благ земних.
Перші дванадесять днів нового Кола, перші два тижні його – особливі, сіверяни йменують їх Святими, Святками. Перший день, перша неділя, – це Різдво Божича. Уславляючи Подателя світла і тепла, велить покон пращурів не забувати про Матір-Сиру землю та про життєдайну воду, бо життя усього сущого при Роді залежить від триєдиного: сонячного тепла, щедрості землі і життєдайної води. Не буде чогось одного – не буде нічого. Тому в першу п'ятницю нового кола пошановують люде матер-Макош, Богиню земної родючості, в другу неділю – світлий Місяць-Хорс, що дає ріст всьому сущому, а в останній день Святок, – Богиню води Дану.
Від Різдва і до Різдва Хорс зазвичай рождається у Сварзі дванадесять разів, але один раз на чотири кола стається так, що його молодиків налічується на один більше.