Сивер розумів, що старий Павло неабиякий скорняк, коли був ним при самому князеві, та тільки почувався незручно: так якось виходило, що наче й не по заповідях Божих... А хотілося! Не вся скора йшла вичиненою, та й вичинка різнилася – ого! – чи не йому це знати: надивився. Сам він того робити не вмів, розумів, що і в Коропі скорняки нарозхват – нема чого й сподіватися.
"І сюди Єзус нарешті дійшов, – вирішив Сивер, – бач, і не один я тепер. Хвала тобі, Боже!"
– Добре. Навідаюсь скоро. А в Києві мене теж Павлом звали, – вклонився господарям і вийшов з тісного житла.
Підганяючи Птаха, радів душею: не один тепер, буде з ким поговорити, розпитати, коли що, поради спитати. "Треба їм з кормом допомогти – бідують."
Величкові ворожити над пастками здавалося останнім ділом. Пристав до рибалок: у гурті веселіше неводом рибу з-під льоду тягати. Інший стрий, двоюрідний – Любим – зібрав коло себе, як щозими робив, десятків чотири коропців і Величка радо взяв – така сила! Любим жив з розмахом: що йому стріли, що йому пастка, коли можна тенетами коней ловити, в ями зубрів гнати, неводом рибу десятками пудів за один раз добувати.
Що сам-один зможеш? Дуже мало чого. А з родом своїм – ого! Тому і тримаються люде купи, тому і родаються, що гуртом куди легше жити. А коли плечем в плече родовичі стоять, в жилах яких тече одна кров, тоді нема на всьому білому світі такого діла, котре б не до снаги було твоєму родові. Отак і рибу з-під льоду тягти: хоч і скував Чорнобог Десну, сховав під льодом її скарби, та гуртом родовичі й цьому лихові дають раду! Що ти сам-один зимою на Десні вловиш? Облизня хіба що. А коли гуртом – тиждень їстимеш.
Покон не велить ловити рибу під час нересту, а ще – коли в неї перед зимою нагул. Після жору риба скочується на зимувальні ями – найглибші та найбільші в урочищі, отоді й приходить година лову. Знаючі люде кажуть, що стоїть вона там тісно, боками треться. Бо інакше звідки б набивалося її стільки в невід, варто лише протягнути його через яму?
... Змерзла сторожа випустила їхню ватагу з Лугових воріт ледь сіріти почало. На шістьох санях рушили через Короп лугом до Десни. Мороз давив: зорі блищали ясно-ясно, навколо Хорса аж сяйво мерехтіло, морди коней швидко вкрилися інеєм, сніг рипів під їхніми копитами, свистів-шелестів під полозами саней. У Величка від морозу почали злипатися вії, на холоді одразу ж і сон пропав. Добре, хоч вітру не було. Часом хтось, підмерзнувши, зривався з саней і підтюпцем гнав слідом – грівся. Любимова тоня[436] на відомій усім зимувальній ямі була одразу ж за Лисою горою, може з півверсти від неї, не більше, та коли доїхали, стало вже зовсім видно.
Великий невід лежав на березі плесу, ще від учора закиданий цілими кучугурами снігу – щоб не зледенів, не примерз до льоду. Як заведено серед рибалок та ловців, Любим виголосив молитву, прохаючи старого Подателя, аби той був таким же щедрим до них, як і минулого разу та приніс Водяному пожертву, щоб господар Десни пригнав у невід якомога більше риби. Закінчивши з пожертвою, Любим заходився розставляти рибалок рубати лід, але чинив те більше для годиться, бо кожен і без того знав, що слід йому робити. Притонок[437] якраз і був під плесом протилежного берега, де лежав невід, і там рибалки під самим берегом сокирами прорубали мийну – широку й довгу ополонку: через неї мав зайти у воду і вийти назад з уловом невід. По обидва боки від мийни заходилися рубати упоперек Десни через кожних три сажні дві низки невеличких та вузьких, півсажня на лікоть, ополонок. Майже діставшись кручі коропського берега, два ряди ополонок повернули назустріч один одному.
Коли старе сонце піднялося над лісом і сніг заіскрився під його променями справжніми самоцвітами, всі ополонки були вже прорубані. Чотирьохсажневу соснову жердину, до одного кінця котрої через залізне кільце була прив'язана довга міцна конопляна линва, проштовхнули під льодом від мийни, що вже почала шерхнути на морозі, до першої маленької ополонки в лівій низці, а звідти далі й далі від ополонки до ополонки, аж до повороту.
Величко, знявши свиту, присів біля своєї ополонки на повороті, лише за кілька сажнів від берега, закасав рукави сорочки вище ліктя і чекав, коли в його ополонці майне жердина, а угледівши її, бухнувся на коліна, бо лід намерз уже добрих дві чверті, і вхопивши у воді кінець жердини взявся обома руками проштовхувати її далі від себе, повертаючи по течії, уздовж берега. Справившись з жердиною, молодик підчепив линву гачкуватою розсохою і утримував, щоб вона не зпорснула за течією. Від холодної води у нього задубіли руки, мокру шкіру на повітрі немов ножем різало, мороз пробирав спину, бо ніколи було накинути свиту, та Величко на те не звертав уваги – скоро невід тягти, тоді так зігрієшся, що з тебе пар ітиме!
Тим часом у воду, прив'язане до линви, вже посунуло біжне[438] крило невода і Педаш з Любимом, стоячи біля великої ополонки, розправляли його, аби конопляна мережа не переплуталася і випалені з глини великі грузила на нижній підборі йшли до дна, а дерев'яні поплавці на верхній залишалися зверху, під льодом.
– Пішов... пішов... Не поспішай! – сердився на змерзлих рибалок Любим, у котрого на морозі теж покоцюбли пальці: не встигав розплутувати крило. Та все ж невід завели, обхопивши ним яму; настала черга тягнути здобич. Задубілі на холоді рибалки раді були зігрітися: розділившись надвоє, ухопилися за приводи[439], взялися тягти.
– Не тягни! – волав Любим п'ятному[440] крилу, сам стоячи на біжному та швидко перебираючи руками: – Вирівнюй крила! Величко, бугай, я кому речу – не тягни!
Еге, не тягни... У Величка від холоду цокотіли зуби – задубів, стоячи на колінах біля своєї ополонки в одній сорочці – тепер і свита не допомагала, хоча мороз був уже зовсім не той, що на світанні. Та нарешті біжне крило підтягнули, вирівняли з п'ятним і Любим махнув рукою:
– Разом! Низи підбирай! Крила зводь! – і сам кинувся до середини мийни помагати підтягувати нижні підбори, але не втерпів і за мить уже гукав до рибалок, що залишилися стояти біля ополонок, тримаючи в руках ботала[441]:
– Чого стоїте, роти роззявили?! Гоніть! – ті одразу ж заходилися бовтати у воді, відганяючи рибу від стінок невода.
Пішла робота! Важко подавався невід; раптом поверхню мийни щось немов сколотило, аж вир утворився на воді, а тоді ще й ще – якась велика риба тікала від мережі, що стискала підводний простір, до берега, але і тут на неї чатувала небезпека. Мотня[442] була зовсім близько, поверхня мийни вже просто кипіла від риб'ячих тіл і рибалки від дальніх ополонок, де вже не потрібно було відганяти рибу, бігли назад до притонку, витягнену мережу крил тут же присипали снігом – роботи вистачало всім.
Перша риба, що застягла була в мережі крил, вже опинилася на березі, де двоє найстарших за віком рибалок похапцем виймали її з чарунок – на юшку для ватаги і третій вже розпалював під великим казаном вогонь, коли раптом серед мийни зі страшенним шумом піднялося з води щось велетенське, сомове плесо[443] хряснуло по поверхні так, що здавалося вихлюпнуло усю воду в ній до дна – рибалки, що тягли невід за підбори, аж відсахнулися, та все одно були оббризкані з ніг до голови, а тоді так вдарило у п'ятне крило, що навіть Величко замалим не впав у воду.
Любим, як і годиться ватагові, схаменувся першим:
– Швидше тягни! – гукнув до Величка: – Діра!
Авжеж, то рибина так вдарила в крило, що прорвала там неабияку діру і коли стояти, роззявивши рота, то через неї півневода втече! – хто цього не розумів? Неабияк натужившись, рибалки таки спромоглися підтягти крило, діра була вже над водою, небезпека минула, тож усі сміялися:
– Оце так! Схотів наш Любим самого Господаря запрягти! А Величка – бачили? – зібрався, певно, до себе потягти!
– До русалок! Ті не Волхитка – відмови не буде! Покладуть спати з собою до весни! Га-га-га-а!!
Мокрий, червоний від сорому, Величко мовчав, неначе під дих його вдарили. Авжеж, присоха та, Волхитка, осоромила його на Перунів день, тепер до смерті коритимуть родовичі... Ну, Волхитко, зачекай!
– Оце зачепили ми сьогодні! І в мотню не влазить!
– Пудів може й сотня буде!
– Ану цить мені, лепети! – визвірився Любим: – Важ рибу на березі, а не в воді!
А риба дійсно не вміщалася в мотню, невід стягнений докупи за верхні та нижні підбори нагадував тепер величезний мішок, до краю наповнений рибою, що звивалася, плескалася, скидалася в воді, марно сподіваючись на порятунок. Соми, судаки, щуки, лящі, коропи, жерехи – кого там тільки не було! Витягти таку кількість риби прямо на берег було просто неможливо, тож діяти почали без поспіху. Великими саками рибалки взялися черпати її з невода хто куди: на лід, на берег, де вона досить швидко почала засинати на морозі. Велетнів-сомів та щук на кілька пудів вагою чіпляли баграми і удвох, утрьох тягнули з води.
Чи так мороз послаб, чи від гарячкової метушні та напруги холодно вже не було нікому. Величко забув і про мокрі ногавиці та свиту, і про обледенілі постоли – над ним аж пара піднімалася. А на березі вже кипіла юшка і розгорялися кілька великих багать, щоб мокрим рибалкам було де обсохнути. Нарешті, коли риба залишилася тільки в мотні, її з великим трудом витягли-таки на берег і знову, тепер уже зовсім розважливо, почали вибирати здобич, зносячи сомів до сомів, коропів до коропів, судаків до судаків.
Усьому настає колись кінець, скінчилася й ця риболовля. Було за полудень. Любим, як господар тоні та невода, запросив усіх до юшки – нехай риба сне. Увесь берег навколо був завалений нею, доволі лежало й на льоду. Ще звивалися на снігу, мов змії, здоровенні соми, ще найбільші щуки та коропи час від часу відкривали зябра і важко іноді ворочалися, та мороз і згубне для риби повітря робили свою справу – обкачана в снігу риба мерзла, снула. Коли серед голодної зими з'являється раптом стільки корму, гріх не спробувати поживитися чужим добром: там видри ( і як тільки почули?!), там пара лисів обережно наближалися, забуваючи про страх перед людиною, до її здобичі, навіть кілька сорок, що невідь де взялися серед лугу, скрекотіли, перелітаючи по верболозу все ближче.
Величко стояв біля багаття, підставляючи до вогню то спину, то боки, сьорбав із липової утиці гаряченне, зварене двома дідами з рибою, запашними коренями, гілочками смородини та цілющими травами вариво, заїдав великим шматком сомовини і забувши про свій душевний біль, завданий споминами про Волхитку, блаженно усміхався – він дуже любив такі дні, як ось цей: нехай і намерзся спочатку, нехай і вимок мало не весь, так зате ж – скільки риби! Ось скоро почнуть ділити: одну половину здобичі Любимові, іншу поділять порівну між усіма рибалками – не менше пуда дістанется кожному, якщо не всі півтора.