От тільки рибнагляду за все своє життя, здається, жодного разу не бачив...
Довелось мені якось, зовсім недавно, чути розповідь одного, немолодого вже, чернігівського рибалки про його зустріч із деснянськими розбійниками. Ловив він десь під Черніговом на відомій там усім глибокій, у чотирнадцять метрів, ямі. Було вже годин десять ранку, коли до того місця під'їхали три чорні джипи і з них повилазило кілька мордоворотів. "Так, діду, – сказали вони, – збирай вудки і паняй додому, від гріха подалі." Доки рибалка збирав свої снасті та готувався до від'їзду, ті не гаючи часу надули гумового човна і двоє завезли ним на середину ями чималий пакунок, від якого до берега тягнулись два дроти. Третій, що залишився на березі, почекавши, доки човен опуститься на кількадесят метрів нижче по течії, натиснув кнопку пекельної машинки. Шарахнуло так, неначе вибухнула авіабомба!
І вже за кілька секунд поверхня води засріблилась від побитої риби. Ті, що на човні, почали набивати нею білі, з-під цукру, мішки – один, другий, третій. Брали лише сомів, судаків та лящів. Решта риби – і великої, і малої, – їх просто не цікавила, хоча вся поверхня води була неначе всіяна сріблом: розбійники покинули десятки кілограмів її напризволяще...
Що міг зробити Микола Михайлович? Поїхав додому, залишивши в душі на все життя пекучу рану від побаченого...
Браконьєри... Розбійники... Мародери... Недолугі промисловці-ґвалтівники, що не здригнувшись, тонами скидають у ріки ядучі відходи своїх виробництв... Вожді, для котрих проблеми ріки – то є остання річ, яка могла б їх зацікавити у цьому житті... Їх надто багато, майже "на кожному кілометрі – тут і по всьому світу!"
Це ті убогі, котрим не дано відчуття краси, розуміння вищої Гармонії. Їх душі, немов кроти, блукають у пітьмах свого нещасного буття і світло прекрасного їм не потрібне, воно лише гнітить та лякає їх можливістю незрозумілих змін.
Що відбувається із Людиною? Що чекає її, таку, в майбутньому?
Всім відома історія: колись-колись, на початку часів, Творець сказав нашим Першобатькам:
"... Плодітеся і розмножайтеся, а всі звірі, і всі птахи, і трави, і дерева – у володіння вам. Користуйтеся."
Ми і користуємось, але ж як? Те що дається нам даром, та ще і з надлишком, людьми не цінується. Ми виявилися надто поганими господарями – навіть не господарями взагалі. Якщо людство – одноосібного земного носія інтелекту порівняти з мозком людини, тоді природа планети – її тіло. Чи може розум існувати окремо від тіла? Лише в мізках хворого наркомана, котрому в чаду забуття здається, що його розум в разі чого здатен буде жити самостійно, окремо від самим собою ж понівеченого, виснаженого, напівживого тіла. Але ж саме таким бачать наше майбутнє люди науки, коли потихеньку, ненав'язливо підкидають нам "ідею" про переселення людства на інші планети.
"...Користуйтеся". Тобто, все у вашій волі. Запам'ятайте лиш одне, сказав Творець: "...А від дерева пізнання Добра та Зла, не їж від нього..."
Проте, як відомо, з'їли. І одразу ж почали ділити світ навпіл: добро – зло, світло – темрява, життя – смерть...
Втративши цілісність свого світосприйняття, Людина тим самим втратила для себе Рай – вічне свято відчуттів. Від Єви та Адама ми безупинно, щомиті, не замислюючись, ділимо свій світ навпіл, у всьому, абсолютно у всьому відшукуючи Добро та Зло. Жодної речі, жодного явища чи події не знайдеться, щоб воно не було оцінено людиною з цієї точки зору.
Відтоді людство живе у двоїстому, дуальному світі. Всі релігії вбачають гріх у цьому розподілі. Що не візьми – для всього у нашій свідомості знайдеться оцінка саме через сприйняття "хороше – погане". Саме цим поділом, ворожістю, а не чимось іншим, ми отруюємо собі життя часом до нестерпності. Саме через це ми втратили Рай.
От взяти хоча б і безневинний кавун: як ми його оцінюємо? Всередині він соковитий і солодкий, а зовні має тверду кірку. Він смачний – так би враз і з'їв, але зернятка цьому заважають, треба їх виколупувати. Їсти із зернятками швидше, але не так смачно і ще, чого доброго, подавитись можна. Кавун смачний, але ситим від нього не станеш. Спрагу вгамовує добре, проте потім до вітру не набігаєшся. Але ж, з іншого боку, хоч і до вітру бігаєш, зате нирки чистить.
Добро – Зло, хороше – погане, плюс – мінус...
Якби то кавуном все і обмежувалось, а то ж безневинний грішок двоїстої людської свідомості враз вивернувся у справжній Гріх:
"...повстав Каїн на Авеля, брата свого, і вбив його."
Друг – Ворог! Ось у що вилився безневинний, здавалось би, розподіл світу у людській свідомості. Друг – Ворог! Людина – Хто? Хто ворог Людині? А все, що навколо, все, що не вона! Інші люди, тварини, навіть рослини, вся Природа. Я – Людина, а це – Природа. Все, що не по-моєму, те мені вороже і я з цим не змирюсь, не сприйму і все життя боротимусь, переробляючи під себе.
Приборкавши вогонь і самотужки запаливши перше багаття, Людина тим самим почала створювати навколо себе штучне, зручне для неї, середовище. Проте за його межами вона, слабка ще, лише пристосовувалась до навколишнього світу, не маючи і на думці якось його змінити.
А от коли десять тисяч років назад комусь прийшла в голову ідея вкинути у землю насіння і виростити перший врожай і відтак почалось осідле життя людини, – от тоді вона, побачивши свою перевагу над іншими істотами, і вигоди від рільництва, як стабільного джерела харчу, на повну силу заходилась плодитись та розмножуватись і потихеньку змінювати навколишній світ виключно у власних інтересах.
Від печер до перших селищ і далі, до сучасних мегаполісів, – дорога була тривалою. Але все одно, до пори, до часу, на всьому цьому шляху Людина побоювалась відверто протиставляти себе Природі, розуміючи нерівність сил.
Поволі, поволі, вона і виросла, і зміцніла, і стала сильною, по краплині забираючи у своєї Матері ту силу творення, якої в неї ж і навчилась. А коли вже і хоробрості набралась, тоді прорікла:
"Ми не можемо чекати милості від природи, – наше завдання взяти її у неї!"
І дійсно, не стали чекати. Промисловий переворот, а потім науковий та технічний "прогрес" своїми безмежними, у порівнянні з людською силою, можливостями штовхали до дії. Здавалося, що всі проблеми вирішуються так просто:
"Осушимо болота! Нам ріллі не вистачає!" – і порушили у природі водний баланс, кругообіг води.
"Хімію – на службу людям!" – змінивши суть речей, вкрили всю планету неперетравлюваними рештками пластмас, отруїли повітря та воду і вже сама людина стала заручником підступної науки – без неї тепер ані кроку.
"Проторуємо дорогу в космос, до інших планет!" – і наробили озонових дір, відкрили шлях для смертельного ультрафіолету. Мало планети – уламками космічної техніки засмітили і її орбіту.
"Ядерний паритет – запорука миру на Землі!" – і накопичили стільки зброї масового знищення, що його вистачить аби кілька десятків(!) разів розколоти на шматки нашу маленьку беззахисну планету. Два чи три рази – їм здалося того замало: потрібно двадцять або й тридцять разів! Де вона, та свідомість?!
"Повернемо ріки назад!" – дякувати Богові, не встигли...
А ось новітнє: "Через сорок років Людина погодою на планеті керуватиме у власних інтересах!" – Господи, одведи і заступи!
А скільки ще безглуздих, неприйнятних для Матері, а відтак, і для Людини, планів та прожектів було здійснено і скільки ще заплановано здійснити!
Людство все більше віддаляється від Природи, ми все більше входимо в суперечність з її принципами і законами, бо багато з них ми не те, що не розуміємо, а навіть вже забули і тепер не здогадуємось про їх існування і дію, щиро дивуючись час від часу з незрозумілої нам поведінки Матері, котра все ще не полишає надії на подорослішання своїх нерозумних, самовпевнених та невдячних дітей.
Як часто доводиться чути нині оце людське нерозуміння Природи і відчуженість Людини від неї! Весняну повінь вони називають стихійним лихом, а не благом, до того ж, ще й плутаючи повінь із паводком і навпаки. Випаде взимку глибокий сніг – клянуть погоду, утримається на кілька днів двадцятиградусний мороз – для них нова біда: надто холодно. Почне швидко танути сніг, утвориться на дорогах снігова каша – рятуйте наші душі! Затягнеться весна – стогнуть: швидше б уже тепло. Почнеться у травні спека, висушить землю – просять дощу, але коли задощить на кілька днів – на третій день знову починають клясти негоду: набрид їм уже дощ, досить, подавай тепло. Їм би під небесним кондиціонером жити: натиснув кнопку пульта і встановив погоду під себе, натиснув іншу – і в ніч із суботи на неділю дощ пройшов, як мріялось мені у далекому дитинстві.
Що трапилось із Людиною за кілька останніх десятиліть, якщо вона раптом уявила свою незалежність від Природи? Куди поділось розуміння, що ти лише гість її і лише на короткий час; що маєш із вдячністю сприймати її ласку – дозвіл жити тут, вчитись у неї і насолоджуватись кожним прожитим днем? Чи дійсно, Творець полишає розуму того, кого хоче покарати?
Десять тисяч років Людина провела у безперервній, і чим ближче до сьогодення, тим більш безглуздій боротьбі з Природою, а в той же час – і зі своїм природним єством, від якого їй нікуди не подітись і яке стискається в Людині, мов шагренева шкіра, слугуючи платою за нерозумні бажання та наближаючи кінець цивілізації.
Десятки поколінь родяться, ростуть, живуть і помирають у штучному урбанізованому середовищі із чітко визначеними кордонами, котрими вони надійно відгородились від справжнього Життя. Їм здається, ні, вони навіть упевнені в тому, що їхнє звичне та зручне існування ну ніяким чином не залежить від отієї нікому вже не потрібної старенької із заяложеним іменем – Природа. Вони впевнені, що саме їхнє штучне середовище – із шаленими ритмами, бурхливими пристрастями, підступними відносинами, сумнівними цінностями, нестихаючим шумом, отруєним чадом повітрям, неякісною водою, зате з водогоном, каналізацією, центральним опаленням, автомобілями, комп'ютерами та гіпермаркетами і цілими стадіонами фанатів важкого року і є уособленням Життя, та що саме у такому вигляді воно має право на подальше існування.
Але ж чи зробив прогрес людство щасливим? Невже хтось може осмислено сказати, що це так? Зрозуміло, що ні.