А все тому, що не розумію ні вас, ні Пилипа Івановича. Він любить вас, та й ви, мабуть, не байдужі до нього, а спільного життя уникаєте.
— На те є причина, — відповіла Одарка. — Мого Сашка Пилип недолюблює. Як він відійде, то може тоді зійдемося.
Микола порівнював Одарчину розповідь з Квашиною на степовій могилі, і не міг зрозуміти людей. "Ні, Миколо, хоч ти і мав намір допомогти їм порозумітися, але краще буде тобі, якщо не пхатимеш носа до чужого проса" — жартував він сам із собою. Про селян Одарка розповідала неохоче, загальними словами, либонь побоювалася. Такий бо час.
Нарешті Рябов, на радість шахтарям, довів свою доповідь до кінця. Після цього Потєхін прочитав проект резолюції; шахтарі одностайно схвалили її без заперечень. З діловою частиною було покінчено і почалося справжнє свято. Люди їли й пили. Швидко задовольнившись, всі відчули потребу щось говорити, один одному щось доводити. В той час на сцені артисти з самодіяльних гуртків клюбу танцювали, співали, грали на струнних інструментах, читали вірші. Артистів майже ніхто не слухав і не дивився на них. Шахтарі познаходили собі затишні місця на сухій траві або під кущами й насолоджувались грою оркестри.
День минув непомітно. Кудись несподівано ділося сонце, з гаю на галявину насунулись присмерки, а з ними й прохолода з запахом степу; заблищав у небі надщерблений місяць. Виття автових гудків закликало повертатися додому. З великою нехіттю шахтарі пленталися до машин, що з'юрмилися під гаєм, як табун сонних тварин.
Пилип Іванович з дружиною попрощалися з своїми приятелями й подалися на Перещіпне, щоб на ранок повернутися до нарядної і зразу ж їхати в копальню.
Гойдаючись та підстрибуючи шахтарі трималися один за одного. Кожному хотілося якнайскорше потрапити додому й опинитися в привабливому ліжку.
У напівтемному гуртожитку Микола роздягнувся і негайно розлігся. Чомусь знову снувалася думка про Пилипа Квашу та його дружину. Проте... чи не доцільніше думати про самого себе? Віра... Він тепер бачив цю дівчину у своїй уяві, поважну, метку, з ласкавими очима. Віра подобалась йому.
Декілька днів жила Підверб'янка враженнями стахановського свята. Обговорювали до найменших подробиць все те, що відбувалося в гаю біля перещепнянського ставка. Від проникливого людського ока не сховалося ніщо. Знали, хто з ким сварився, хто з ким любився; хто спромігся наховати харчів і привезти додому, — багато чого знали, хоч нічого в тому не було надзвичайного. Минув би день-два і все це набридло б і забулося, якби селище не облетіла вістка, пов'язана з недільним святом. Стало відомо, що зник Микита Довгаль. Цю чутку передавали обережно, бо ніхто не знав, що з ним трапилось. Може його заарештували? У таких випадках краще багато не базікати. Знайшлися очевидці, що бачили Микиту біля ставка. До столів він чомусь не підходив, бо мабуть не мав запрошення. Може то він кричав за порятунком, чи його хтось утопив — ніхто не був упевнений.
Пилип Кваша ходив до міліції, вимагав слідства. Пізніше стало відомо, що міліція описала все Микитине майно, що містилося в диктовій валізці, склала декілька протоколів з допитів, і на тому слідство припинено. Микола думав, що Микиту знищили досвідчені в таких справах люди.
6. УТРАЧЕНИЙ ПРИЯТЕЛЬ
Осінь почувалася на землі повноправним господарем і поводилася так, як їй підказувала примха. Низько сунулися в небі тяжкі хмари, мов дим з далеких, за обрієм, пожеж. Помітно покоротшали дні. Перша зміна шахтарів ішла до копальні ще ледь благословлялося на світ, а поверталися смерком. Ночі потемнішали і похолоднішали. Погода покищо стояла суха. І коли зі степу на селище налітав розбишакуватий вітер, то гнав він вулицями валки пожовклого кураю, подібного до переляканих овець.
У клюбі діловий рух тривав до дев'ятої години. Тоді Ольга Павлівна свій заклад замикала.
Останнім часом вона помічала, що з її чоловіком не все гаразд. Повертався він додому дуже пізно. Раніше вирватись або не міг, або й не хотів, — якісь наради, засідання, збори траплялися майже щодня. Іноді Юліян Адріянович залишався в службовому кабінеті наодинці. Там він обмірковував усе, пов'язане з працею копальні, щось рахував, накреслював якісь пляни. Службовий кабінет своїм практичним обладнанням сприяв творчій праці головного інженера, збуджував у нього своєрідне натхнення.
Але як тільки Юліян Адріянович опинявся вдома біля писемного столу — зразу ж звідкись з'являлася байдужість, голова порожніла.
Ольга Павлівна бачилася з ним щоранку за сніданком. Ніяких важливих розмов вони не вели, уникаючи суперечок. Та і взагалі ні в які справи свого
чоловіка не втручалася. Вони жили кожен своїм життям, спільним був у них лише дах.
Не дивлячись на такі відносини з чоловіком, Ольга Павлівна вважала за потрібне дізнатися, що його турбує. Оце вже кілька ночей поспіль вона виразно чула, що він майже до ранку не спить і навіть не гасить світла. Інколи чула за стіною його повільні кроки. Щось у нього надзвичайне сталося; він належав до тих небагатьох людей, котрі живуть розумом, голову не втрачають і не хвилюються навіть в найскрутніших ситуаціях.
Ранком, уважно придивившись до чоловіка, побачила, що за останній час він, якщо не постарів, то принаймні ввійшов не без успіху у похилий свій вік. Про колишню чоловікову вроду можна лише здогадуватись. А його ж колись не без підстав називали краснем.
— Якісь зміни помітила? — впіймавши на собі дружинин погляд, спитав Юліян Адріянович.
— У тебе колір обличчя змінився, — відповіла Ольга Павлівна. — Ти погано виглядаєш.
— Це мине, — заспокійливо сказав чоловік. — Мало буваю на свіжому повітрі.
— На твоїх плечах копальня, Юліяне. Вона вимагає від тебе в першу чергу свіжих думок. Мусиш дбати й про повітря.
До їдальні ввійшла з чайником служниця. Юліян Адріянович вважав, що жіноча розмова про хвороби вже кінчилася. Та щойно служниця залишила їдальню, як Ольга Павлівна відсунула від себе чай і, якось дивно глянувши чоловікові в очі, м'яко, чутливо мовила:
— Юліяне, у нас так складалося життя, що ми одне одному не набридали проханнями, — просто на те не було потреби. Одначе потреба таки виникла: мені дуже хочеться пробути з тобою цілий сьогоднішній день. Це — прохання, не відмов, будь ласка.
У Юліяна Адріяновича рука з чайною ложкою повисла в повітрі.
— Як це розуміти? — спитав він.
— Так просто й розуміти, як почув, — засміялася Ольга Павлівна. — Це не що інше, як звичайнісенька примха старіючої жінки: згадала баба, як вона дівувала... Захотілося мені, Юліяне, поїхати з тобою в перещіпнянський гай до ставка. Згадаємо наші роки молодечі, прогулянки на березі Дінця, про все хороше, що нам пощастило здибати в житті.
Юліян Адріянович усміхнувся.
— Я не сподівався від тебе, Ольго, такого прохання... Треба в конторі зорієнтуватися як нам цей плян здійснити. Напевне обставини складуться сприятливо...
Небавом Юліян Адріянович ходив з дружиною по греблі перещіпнянського ставу. У затінених вербами плесах вода здавалася майже чорною, а там, де на воду падали промені сонця, здавалося, що табунці пліточок не плавають, а літають. На тоненькій гілці виспівував барвистий щиглик; до нього з берега відгукувався побратим. Відчуваючи прийдешній холод, у кущах пищали синиці. Зате нічим не клопоталися дрібненькі степові горобці, вони щебетали з таким завзяттям, ніби у них ніколи нічого поганого не траплялося і не трапиться.
Бродили Доценки греблею, бродили вони гаєм, потрапляли в колюче плетиво ожини... Розмова точилася легко й приємно. Хтось би сказав, що це зустрілися двоє давніх друзів і квапляться переповісти зібрані за довгий час новини. Багато вони гомоніли про своїх дітей. Юліян Адріянович вперше дізнався про Віру й Ніколая Свєтікова. Батькові здавалося, що їхня доня ще дівча і про романтичні зв'язки не повинна б думати. Нехай би спитала своїх батьків, коли вони полюбились? Вони на той час скінчили вищі учбові заклади, були готові до родинного життя.
Ольга Павлівна зауважила, що її чоловік почав впадати у повчальні методи, непомітно перевела мову на іншу тему:
— Щось давно від сина нема вістки. Воно й не дивно, бо в нього, мабуть, нема часу. Не лише у копальнях від стахановщини люди з'їхали з глузду. Металюрґам либонь дістається не менше. Хто знає, як воно буде далі. Треба б знайти нагоду, щоб зібратися нам усією родиною.
— Ти про родину говориш так, ніби Доценків намножилася сила-силенна...
— Я маю на увазі не Доценків взагалі, а дітей наших: Вячеслава, Любу, їхнього синка Ігоря. Якби ти не заперечував, Юліяне, то я б запросила дітей до нас у гості на день твого народження.
— Знову ті уродини чи іменини, — з прихованою прикрістю сказав Юліян Адріянович. — Ти ще й досі роки лічиш, може боїшся постаріти? Запевняю тебе, що проти законів природи нічого не вдієш. Та й час тепер на якісь родинні свята не відповідний.
— Ану пригадай, Юліяне, що ти казав мені п'ять років тому, коли я хотіла відзначити твоє п'ятдесятиріччя? Чи не те саме? Тоді час також був не відповідний.
— Мені не хочеться звертати на себе особливу увагу, щоб не викликати зайвих розмов, — виправдувався Юліян Адріянович.
— Чи ти часом не піддався загальній психозі страху? — запитала дружина.
— Покищо ні.
— А звідки ж взялося твоє безсоння, Юліяне? — допитувалася дружина.
— Так, я багато думаю, дуже багато думаю... Звичайно, не про самого себе. Ти знаєш мої погляди і хто я. Вступив я до комуністичної партії, захопившись її величною програмою, віддавши багато років свого життя здійсненню тієї програми. Я відкинув Бога і церкву, відкинув усе во ім'я служінню партії... П'ять копалень з допотопною системою видобутку я реконструював, перетворив на передові підприємства; мій принцип праці мене не зраджує. До того ж я цілковито покладаюсь на математичні обрахунки. Цифра завжди щиріша, ніж людина. Я люблю гірничу справу і досконало розумію її. За це користався великою пошаною і в центрі у товариша Каґановіча, і в обсласному комітеті, а також і серед робітників.
— Одначе Молох почав і на тебе дивитися зловісними очима та клацати зубами, — пожартувала Ольга Павлівна.
— Я — людина техніки, — тримався своєї думки Юліян Адріянович, — тому завжди намагався обминути політичні питання і ніколи не дозволяв втручатися у технічне керівництво копальні.