Заячий пастух

Наприклад, в гарних ресторанах, кафешантанах і в інших подібних місцях.. З французькими винами, з привабливими дівчатками. Та без грошей туди потикатися нема чого. І взагалі людина без грошей нічого не варта. А ти гроші будеш мати. Тож завтра на Одесу, – зробив Чвиркін висновок з такою певністю, ніби вирішив долю своєї рідної дитини.

Аж тут підвівся й утрутився в розмову дядько Петро:

– Гарного хочеш навчити, нічого казати! Іде хлопець своєю дорогою, то й хай іде. Не пантелич дитину.

– Вам ще замало жебраків? – кинув на дядька гнівний погляд Чвиркін.

– Вистачає й крадіїв та грабіжників, – відповів дядько.

– Завтра ж на Одесу! – наказуючи, мовив до Василька Чвиркін.

– Не слухай його, розбишаки, – казав дядько Петро. – Шукай собі в світі місця на чесне життя.

– Теплого краю, – іронічно додав Чвиркін.

– Еге ж, теплого краю, – не хотів помічати босякового посміху дядько Петро.

– Нема й не буде. Тільки гроші можуть зігріти людину.

З натовпу ночувальників виступив худенький з клинуватою борідкою чоловічок.

– Дозвольте, панове, висловитись мені. Я сподіваюсь, що ви розумієте в словах "теплі краї" такі місця, де б людина мала достатки, де б не висіло над нею питання щоденного хліба, як дамоклів меч, де б людина почувала себе справжньою людиною. І я насмілююсь сказати, що такі теплі краї на світі є, про що ми можемо довідатися, хоча б читаючи газету "Южний Край". В статтях про життя переселенців духоборів до Америки описується...

Верткий чоловічок розмахував поперед себе руками й звертався то до тих, що сиділи на полу, то до тих, що стояли юрмою, та раптом він зустрівся з поїдаючим поглядом Чвиркіна й подавився словом, мов кісткою. Граф витягався, розправляв плечі, і промовець збагнув, що, поки не пізно, – треба зникати. Він миттю пірнув у юрбу, як у ліс.

– Чорнилиця! – з презирством плюнув йому вслід Чвиркін.

І тоді Ванькова мати, розпатлана, з розчепіреними пальцями піднятих рук, зненацька опинилась біля Чвиркіна й зарепетувала:

– Ах ти ж, ракло! Куди ж ти тягнеш дитину! Та воно ж на святе діло йде. Та воно ж людей рятувати хоче! А ти його, янголя, вином та дівчатьми спокушаєш! Та я тебе роздеру! Та я тобі очі виколупаю!

Чвиркін на всяк випадок зліз із полу.

– Не дуже, не дуже, – збентежено мовив він. – Ти, либонь, як янголиця. Ще б тобі крила, то пурхала б попід стелею...

– А ти теж не дуже! – підвівся на полу й дядько Петро. – Ми, в разі чого, знаємо, де на вас шукати управи.

– До поліції побіжиш? Архангелів закличеш? Когути! – висловив свою зневагу граф Чвиркін до дядька Петра й Ванькової матері, що готові були кожної миті накинутись на нього згори, мов шуліки.

Босяк подивився на юрбу ночувальників. Стовбичили вони, вицвілі, пом'яті, знівечені, зневірені, нікому не потрібні. Він збагнув, що йому тут робити нічого, принаймні сьогодні, маючи в кишені жмут грошей. Та він би й не повернувся сюди, коли б не той щасливий і кмітливий хлопчина, якого хотілося врятувати.

– Василю, завтра кінчимо нашу розмову, – владно сказав Чвиркін. – А поки що я пішов гуляти. Ніколи мені.

І попрямувавши до дверей, заспівав ту ж пісню, що з нею й з'явився, продовжував з обірваного місця:

Но часовой єво заметіл,

Подал он вистрел у нєво,

Подал он вистрел, промахнулся,

Разбіл на башнє барабан...

Проводили графа Чвиркіна поглядами, хто з ненавистю, а хто із заздрістю. Незабаром у нічліжці затихло, як може бути тихо в помешканні з кількома десятками істот, що в сні марять, кашлем деруть груди, вигукують невиразні слова, хропуть.

Ще в одному кутку догравали картярі, а в іншому, біля дядька Петра сиділо двоє хлопців і молодиця. Вони пошепки, щоб ніхто не підслухав, радились, як тепер бути Василькові. Дядько Петро порахував гроші, що їх дав граф Чвиркін, і сказав, що за них можна купити коня, корову і ще залишиться дещо про чорний день. Але дядька непокоїло те, що граф може за ніч програтися, тоді згадає за свій подарунок Василькові, неодмінно прийде й відбере. А якби цього й не сталося до ранку, то є й інша небезпека. На них можуть напасти босяки, що тепер удають, ніби сплять, і пограбують Василька. Треба стерегтися, не спати, а як заноситиметься на грабунок – усім щосили кричати на ґвалт. Якби дядько Петро не обіцяв молодиці пильнувати її та їхати разом до Сибіру, то він би оце зараз пішов з Васильком на станцію й одвіз би його аж до Полтави чи до самих Дешевців.

Жінка намовляла дядька Петра залишити її, може ж таки нічого з нею не станеться, а хай рятує Василька з його багатством.

Але до цієї заплутаної справи Василько підійшов інакше. Він витягнув з пазухи гроші, поклав жінці на ноги й прикрив кінцем запаски. Жінка з несподіванки почервоніла й заперечливо хитала головою. Василько їй прошепотів:

– Беріть і їдьте. Я до теплих країв дійду і без грошей. А там вони й зовсім не потрібні.

Його намагались переконати, щоб він гроші взяв собі. Потім, бачачи хлопцеву впертість, дядько запропонував поділити навпіл, жінка підтримувала дядька, навіть Ванько пристав до загального намовляння, але Василько, щоб припинити зайві балачки, подібні до гусячого шипіння, витяг із торби рядно, вкутався в нього з головою й незабаром заснув.

Ранком, коли Василько прокинувся й оглядівся, то побачив увесь куток, де спала жінка з дітьми, порожнім, не було й дядька Петра, отже, вони вже десь у дорозі до Сибіру. А потім звернув увагу Василько, що сорочка в нього розстебнута, а сопілка висіла зовні, витягнена з пазухи, тож злодії обшукали його і, звичайно, ніяких грошей не знайшли. Сопілка ж їх не цікавила, бо яка з неї, старої, користь, коли нова коштує на базарі три копійки. Але Василькові його сопілка здавалася дорожчою за всі гроші.

Він вирішив у місті не затримуватись, поки погода – треба користатися кожною дниною, щоб дістатися ближче до теплих країв. Люди ж бо страждають, люди потребують допомоги, а допомагати нікому, кожен турбується про себе, то хоч Василько потурбується за всіх.

7. Дурний тебе піп хрестив

Дід Данило ходить навколо маєтку, поза цегляною огорожею. Вузенька стежка, протоптана його. старими ногами, в'ється між пожовклими бур'янами. В такт своїм повільним крокам дід вимахував калаталом.

Часом дід Данило зупиняється й слухає. Десь тупотять коні, певно, від станції прийшов фаетон. Але нічого не видно, туман обліг, мов присмерки, і дід іде далі, і його калатало нагадує, що й за мурами маєтку є живі люди.

І раптом дід Данило побачив, що із степу, толокою, просто на нього сунеться щось біле, подібне до опудала чи мари. Старий подумав, що це хтось із наймитів хоче настрахати його. Так ні ж бо, надто мале воно на наймита, як хлопчак, обкутаний рядном, підбилося, ледве витягає ноги з глейкої грязюки.

Біла постать підійшла до діда Данила й відкотила з голови край рядна. То був Василько, справді подібний до мари, посинілий, з порепаними губами, замиршавілий. Але очі в нього блищали бадьоро, здавалось, що хлопчина щойно вискочив із затишної хати попустувати. Та за плечима в нього віддувалася торба, в руках ковінька, ні, не має він хати своєї і не до пустощів йому.

А Василько, повітавши діда з добрим вечором, казав:

– Скаржаться люди, що землі мало. А я цілий день плентаюся й ніде не зустрів живої душі. Сама земля. Земля та туман. Нівроку, заблудити можна.

– Та ще й холодно, – додав дід Данило. – А на твоєму кожусі вовна геть чисто вилізла.

Обережно, щоб не тріскались далі порепані губи, Василько всміхнувся.

– Літо коротке було, – сказав він, – не встиг заробити на кожух, доводиться тепер терпіти.

– Авжеж, що терпіти. Оце й нашого, що терпіти, – казав сердито дід Данило. – Ходімо до моєї комірчини, хоч відігрієшся.

В одному місці загорожа обвалилася, вони пролізли через діру в подвір'я.

Василько раз–по–раз зиркав на діда. Де він бачив цього дідугана? Хлопець перебирав у пам'яті всі місця, де доводилось бувати, всі обличчя, що доводилося бачити в тих багатьох місцях, але згадати не міг.

У маленькій кімнатці, дошками відгородженій від стайні, було тепло й чулося кінським гноєм і потом. Василько скинув із себе вологе рядно. І побачивши сопілку, він згадав, звідки знає цього діда. Хлопець усміхнувся.

– А тобі хіба не казали, що із старих людей сміятися гріх? – насипаючи в миску кулішу, завважив дід.

– То я не з вас сміюся, а з себе, – сівши за стіл, казав Василько, – бо поплутав живих із мертвими. Мені здавалося, що я вас десь бачив. А потім згадав, що то наш пращур був точнісінько такий, як ви. І борода до пояса, і брови волохаті, і кремезний такий.

– О, та ти, хлопче, пам'яткий, ще й пращура свого не забув.

– Ні, я не бачив пращура нашого Данила, а мені казав про нього тато, а татові його дід.

Василько, звичайно, не міг зраджувати таємниці, тому про шпакову розповідь промовчав.

– А ти, хлопче, уважніше приглянься до мене. Може, я й є твій пращур. Мене ж бо звуть також Данилом.

– Хоч ви й Данило, та не той. Справжнього Данила давно вже на світі нема.

–І я справжній, – хитрувато посміхаючись, вів своєї старий. – І слава тобі, Господи, вісімдесят восьмий рік топчу грішними ногами святу землю.

– Куди вам до нього, – заперечував Василько, махнувши ложкою. – Мій пращур Данило жив на світі ще тоді, як людей було мало на землі. Степи лежали того часу облогом і ходила худоба в степах без пастухів.

– І за моєї пам'яті людям просторіше жилося..

– А мій пращур Данило таке слово знав на хижих звірів, що як скаже його, то звірі десятими ярами та балками оббігали свійську худобу. А ви, діду Даниле, умієте таке?..

Як і сподівався Василько, цей дід Данило мусів поступитись.

– Ні, хлопче, такого я не втну. А доводилось і мені чувати, що колись були люди, що й сонце могли зупиняти, не тільки звіра. Та знікчемніли люди, на ніщо зійшли, хребти їм розм'якли...

Дід Данило і його гість малий Василько довечерювали мовчки, сьорбали куліш і думали, кожен своє. Старому за хлопцем жаль обсідав груди. Воно ж щойно зіп'ялось на ноги і вже мусить блукати в туманах, шукати собі шматка хліба та теплого кутка.