— До церкви і не протовпишся.
Не лише заради панахиди з'їхалося до Чигирина духовенство. І їм не однаково, кого козаки гукнуть на гетьмана, ой не однаково! Що ж, коли генеральна старшина хоче, аби Дорошенко вів раду, — будь ласка, він послужить товариству.
Не святі горшки ліплять.
Коли це знадвору чути голос нового гостя: козак його полку питає, чи можна до пана полковника.
— Не дадуть спокою й півдня! — сплеснула руками Пріся. — Чого ото він преться сюди? Хіба в тебе нема полкового обозного чи писаря? Не дадуть і з жінкою побути, іроди шалапутні!
Дорошенко аж замилувався на гнівливу жінку, на виразні очі й вередливі вустонька, на червоні розпашілі щоки — де там рум'янам!
— Заходь, заходь, гостем будеш, саме на обід нагодився! — гукнув козакові у віконце. — А ти, Прісенько, налий ще горілки та холодцю всип.
Козак їв повагом і крадькома зиркав на надуту молоду господиню — ох і гарна полковничиха! Як пообідав, перейшов до діла. Приїхав віленський архімандрит отець Йосип і хоче бачити пана полковника. Дуже просив не гаятися з відвідинами, бо має розмову важливу і невідкладну.
— Оце зараз і побіжиш? — спитала Пріся, тільки-но козак за поріг.
— Просить його преподобіє, треба йти. Це вельми цікавий чоловік, розумний, освічений, перейнятий справами українськими.
— Два місяці не бачив жінки й дитини — і дня вдома не всидиш! Господи! — заломила руки. — Нащо віддалася цьому навіженому! Хто мене тільки не сватав, люди багаті, посидющі, а я, дурна!..
Дорошенко притягнув до себе жінку, але вона вирвалася, блиснула темними й круглими від гніву й образи очима.
— Як підеш, то ночувати не вертайся! Ночуй у свого архімандрита, у Виговського — де хочеш!
— До тебе прийду на ніч, дурненька…
— Замкнуся, позачиняюся, ночуватимеш у хліву або в сажі з підсвинком!
Дорошенко вхопив шапку і гайда з хати. До вечора охолоне, а вночі буде така ніжна, як і сю ніч, або й ще лагідніша до свого козаченька, розсипле льняне волосся по його подушці, наспівуватиме тихенько у місячнім сяйві про того Петруся, що має біле личко й чорний вус.
Дорошенко простував чигиринською вулицею до монастирського подвір'я, щоб зустрітися з Йосипом Тукальським, настоятелем Ліщинського монастиря у Вільні. Познайомився з ним Дорошенко, як був у Вільні на тій горезвісній комісії.
Непростий чоловік Йосип Тукальський, говорить часом химерно, а думає, певно, ще складніше, але Дорошенко відчув, що то щирий поборник православ'я і політики Богдановой Видно таки стурбований чимось отець, що аж з Литви добрався сюди.
Пряжило серпневе сонце, люд поховався по садках, нечасті перехожі знімали тонку куряву над глибокою піщаною колією, вибитою возами, і вже під муром монастирським наздогнала полковника прилуцького молода ворожка, що невідомо звідки взялася й заступила полковникові дорогу.
— Давай погадаю, пане козаче. Гарний козак, ставний, доля твоя на твоїй долоні написана, щасливою має бути. Позолоти ручку!
— Іншим разом, красуне, поспішаю.
— Куди тобі поспішати, козаче? До молодої жінки хіба що, так ти саме від неї вийшов.
Дорошенко засміявся і, зацікавлений правдивими словами ворожки, витягнув з гаманця золотий.
Молодиця уважно роздивилася лінії на полковницькій долоні, встромила чорні, не за літами мудрі, аж старечі, очі в молоді, променисті Дорошенкові.
— Великою людиною будеш, пане козаче, — найбільшою по всій Україні[4]. Багатий будеш — найбагатший на всю Україну. Щасливий і вдатний у бою. Житимеш довго, і ніяка хапа тебе не вхопить. І друзі коритимуться, і вороги. Жінка тебе любитиме, а ти її. Та попросиш на своє лихо допомоги в могутнього володаря — і відтоді почнуться твої муки…
— Це в кого ж — в царя, у хана чи в самого султана?
— Цього не скажу, бо не знаю. Але так буде. Матимеш шану від того володаря, але й гризоти неабиякі топитимуть тебе… Ось бачу тебе разом з ним… В'їжджаєте на конях до якогось пишного міста… За довжелезним мостом — кам'яний замок з численними вежами на високому острові…
— Зачекай, де це? Хотин? Ні… Збараж? Ні… Чи не Кам'янець?
— Напевно не можу назвати того міста. Але є воно. Стоїть і чекає на тебе, свого повелителя і завойовника. І ось ви з тим могутнім володарем в'їжджаєте через міську браму… І ти з жахом дивишся, як вояки твого нового приятеля скидають дзвони з православних соборів, на твоїх очах ведуть полон — наших земляків. Твій народ сахається тебе… полковники і друзі докоряють… Бачу тебе із спотвореним душевними муками обличчям… го-го-о… ти рвеш свою буйну чуприну, називаєш себе Іудою, що продав Христа за тридцять срібляників. Хоча хотів зробити якнайкраще.
— Тіпун тобі на язик, чортова баба, віщунка бісова! — Дорошенко висмикнув долоню з рук ворожки. — Іди геть, бо візьму нагая та й оперіщу… Ач наговорила, хай тобі язик всохне!
— Не сердься, любий козаче. Звикла я правдиво віщувати людські долі, а не підмащувати за якийсь золотий. Як не подобається, можеш забрати його. На!
— Забирайся геть з тим золотим.
— Як не хочеш, то не слухай. Але мушу доказати, чесно відробити твого золотого. Довго ще переживатимеш… Зустрінеться на твоїм шляху інакший могутній володар, мо', ще й могутніший за твого попереднього приятеля, і відбере він багатство твоє і чин, дітей твоїх, і відцурається тебе кохана жінка, а старий приятель — зречеться… Та не журися тяжко, любий козаче. Не журися, не смутися. Закінчиш життя мирно. Обласкає тебе син нового володаря. Повернеться кохана жінка. Тихо скінчиш на чужині бурхливе життя своє, тільки дуже сумуватимеш за зруйнованою батьківщиною.
Уже другий тиждень минув, відколи прийшло до Чигирина козацьке військо з-під Умані, а день генеральної ради ще не визначено. Забарилися десь полковники Гоголь, Півторакожуха, Ханенко, Гаркуша, не прибув з Москви полковник Тетеря, не чути нічого від Запорозького Коша.
Полтавського полковника Мартина Пушкаря із сотниками Брюховецький помістив у двох кімнатах вдови Тимоша Хмельницького, потіснивши її челядь. Ще не вивітрився з приміщення тонкий дух зілля і жіночих парфумів, і сотники потягували носами і позирали на стіни, за якими жили чорнявки-молдаванки.
Тільки Пушкар був незворушний.
Старий полковник, чистий перед людьми й богом, з козаками був справедливий, але й рішучий та грізний, якщо треба. І спокійно чекав, коли бог покличе до себе, а для слави божої віддав усі гроші, які дісталися йому в перші, вдалі роки війни, на будівництво Хрестовоздвиженського монастиря в Полтаві, де жила його родина.
І ось тепер терпляче чекав на козацьку раду, яка мала вирішити гетьманське наступництво. Твердо пам'ятав Пушкар волю старого гетьмана, смертельно хворого, що просив його бути радником при Юрасеві. І ‘Пушкар таки виконає останню волю, буде при гетьманичі будь-що і боронитиме його, і підпиратиме на гетьманському столі, бо дав слово.
А може, рада вирішить настановити старого, заслуженого козака, бо до булави треба голови. Значить, у тім воля божа. Небагато їх лишилося, бойових сподвижників Богданових: він, та Богун, та хіба що Джеджелій.
Треба не спізнитися до обідні, бо перед тим має Пушкар оддати до гетьманської канцелярії зібраний у полкових містах і селах Полтавщини податок на утримання гетьмана і Війська. Дев'ять тисяч злотих — такий збір, он він лежить, спакований у мішок. Нелегко було зібрати ті гроші з кожного двору — по два злотих, а де і по одному, хто скільки дасть, а з удовиних дворів — і зовсім нічого, а було їх чи не дві третини після цієї спустошливої війни. Міщани давали неохоче, нарікали на довірених козаків, що дублять з них для Військової скарбниці і подимне — з кожного дому, і чопове — за куріння горілки, і цло — за привезений іноземний крам, а забули, певно, що за поляків брали з них і ланове за землю, і шос з кожного ремісника, і винне… Он санжарівці кричали, що пошлють депутацію до царя і їх звільнять від податків, як звільнив государ киян — аж на десять років. Але ж Київ і справді був мечем і вогнем звойований, у руїнах і попелищах, а Санжари цвіли садками, як і двадцять років тому, а вперті міщани не хотіли знати, що їхні гроші підуть на Військо, яке їх же й боронитиме від чужоземців.
Пушкар гукнув сотника, велів узяти мішок з грішми і йти з ним до гетьманської канцелярії. Там на них чекав гетьманський підскарбій Ковалевський, якому і здав дев'ять тисяч злотих Пушкар за списком постатейно — все, що зібрали полтавці — і злотого собі не лишив.
— Ти і твоя старшина платню отримаєте в кінці року, під Різдво. Якби ж то усі полковники так, — зітхнув Ковалевський, — а то липне до їхніх рук багато, а скарбові перепадає трохи. Небіжчик-гетьман, пером йому земля, не міг добитися в тім правди від полковників.
— Ти ж знаєш, пане підскарбію, що Пушкар свого слова не ламає. Як обіцявся вірно служити Військові — так і служу. Як присягався його величності государеві православному вірою-правдою служити, так і тримаюся і служитиму довіку, наче самому господу. Ти мене і моє слово лицарське, козацьке знаєш.
Саме цієї миті до канцелярії увійшов писар Виговський, хотів пройти до своїх писарчуків, та, почувши Пушкаря, присів на лаві.
— Як ся маєте, пане полковнику, чи при доброму здравії?
— Бог милує, пане писарю. Оце ми говоримо про скарб Військовий та непорядок у ньому.
— За нового гетьмана вже постараємося дати лад грошовим прибуткам Війська. Бо й жалування козаки котрий рік не бачать, і вже від того бунти і крамола. Я старому гетьманові не казав про це, жалів пана Богдана.
— А треба було казати, пане Іване, треба. Може, Хмельницький і дав би раду…
Виговський заплющив очі й похитав головою.
— Жалів я хворого гетьмана, боронив його від поганих звісток.
— Ти, подейкують, і листи йому читав, як тобі бог на душу покладе, — прямодушно сказав Пушкар. — Не все вичитував, що писалося гетьманові.
— Про здоров'я і живот Хмельницького дбав, пане полковнику. Не всяка правда була йому на здравіє. Он як почув про непослух козацький під Уманню, ухопив гетьмана грець… А не переказали б йому, й досі, може, правив би нами, царство йому небесне!
— То коли ж раду скличемо, пане підскарбій та пане писар? — перевів на інше Пушкар.
— Як з'їдуться посланці всіх полків і пан Тетеря з царськими статтями про права наші і вольності.
— А Кошу Запорозькому послали звістку про раду? Чомусь і досі їх немає.
— Не близький світ — та Січ.