З вуст у вуста передавалася новина: князь Кореи.ький, той самий, що його врятовано, годовано, виходжено і споряджено в дорогу, князь прийняв католицтво у Римі з рук самого папіжа!
Брата Івана це приголомшило. "Як же так… І брат Михайло, і Павло, і я… а тепер… Власними руками примножили ряди ворожі…" Глянув на світле, спокійне, розгладжене обличчя небіжчика, який наче заснув після . трудів праведних. Добре, що брат Михайло на смертному одрі не дізнався про це. Слава господу, що вберіг старого від цієї новини, дав безтрепетно відійти, без мук душевних.
Перше враження від людини — найправильніше. Такою вона і є, як постає спершу. Господь показує справжнє її обличчя, а все, до чого звикаєш з часом — то від лукавого… Так думав брат Іван, відпочиваючи в своїй келії після похорону. Пригадалися перші слова Корецького по звільненню—польською, і, як неприємно це вразило, підняло в душі вихор спогадів давніх. Та згодом князь говорив мовою рятівників своїх, домішуючи інколи польські та волоські слова або й латину, і ченці призвичаїлися, дослухалися його цікавих розповідей про молдавське господарство і тамтешні звичаї. Забулося враження від перших слів князевих, не побачили брати подоби його зрадливої. Напевно, тоді вже мріяв про католицтво.
Не сотвори кумира собі…
Чи не кара це господня за брата Янка? Ще два дні тому, тешучи труну для брата Михайла, Іван виправдовував себе, розмірковував про призначення кожного в світі. Ось він, майстер, до всього вдатний — і до зброї, й до вітрила, і до теслярського ремесла, а брат Янко — на що годен, навіть труни своєму ближньому не змайструє, Янкові сам Господь велів піти в заложники, на більше він не здатний… А тепер брат Іван збагнув хиткість того самозаспокоєння, ось вона, рука божа — звістка про зраду княжу! Господь посилає йому ці сумніви, докори сумління. Отож, чинив брат Іван допіру не по правді, треба об'явитися перед турецькою вартою, а невинні душі — Янка та інших заложників — хай випустять. Брат Михайло пішов зі світу, земля йому пером, а вони з братом Павлом мусять нести свої голови туркам на поталу. Господь карає справедливо їх нерозумних, бо не розпізнали єства княжого, молодий Корецький засліпив їм очі своєю войовничістю, красномовством, юністю безтурботною. А чистий душею Янко хай молиться в храмі, та слухає псалми, і підноситься над неправдою людською.
— Брате Іване, я прийшов попрощатися…
То брат Павло стояв у дверях келії. Прощатися? Невже так одразу і стратять їх турки, що вони й попрощатися не встигнуть? Здригнувся, мурашки побігли спиною. Запросив брата Павла. Але той не сідав, вигляд мав нетерплячий, в руках тримав клуночок. Нащо йому той клуночок перед богом? І тут брат Іван пригадав-таки розмови серед братії, нібито брат Павло збирається йти у світ, покинути монастир. Ось воно що… Павлові не терпиться вийти з келії, за монастирську браму. Куди ж він помандрує? Чи не на Вкраїну? А він, Іван… Колись прийшли на Афон разом, були найближчими серед братії, а нині брат Павло намірився його кинути. Так, так…
— А чи знаєш ти, брате Павло, про зраду нашого з тобою князя?
— Чув, чув, брате Іване, — заспішив Павло. — Господь йому судія… А я вже йду. Оце завернув до тебе. Прости, брате, усі гріхи мої й провинності малі й великі перед тобою. Най благословить тя Господь наш, — тричі перехрестив Івана і ступив до нього, аби обійняти, поцілувати, та зустрів суворий погляд.
— Один бог нас простити може, — відказав Іван, не зрушивши з місця.
— Як підеш молитися до Солуну, завітай до моєї господи. Це, як ітимеш через ліс, в долині, скраю хутірця обійстя. Переночуєш в мене і моєї господині — на м'якому ліжкові, поп'єш і поїси смачно, і в дорогу зберемо тобі харч…— сказав брат Павло і низько вклонився Іванові.
— Мені стелиться інша дорога, брате.
— А я надумав почати нове життя, брате Іване. Прости мя і благослови на це життя, — благально знизу дивився Павло на могутнього широкогрудого товариша.
— Хай Господь тебе благословить, — нарешті підняв руку Іван і перехрестив Павла. — А зустрінемося ми з тобою вже хіба що на небесі, на суді божому… Прощавай.
Ця ніч була довга, особливо темна і без сну. Ввижалася братові Іванові дружина його молода Оксана і сам він — молодий, у пору їхньої медової весни.
Яка була весна запашна, щедра, сонячна! То, певно, сам господь пускав із своїх рук сонячні промені, щоб вигріти їм душі на життя довге і радісне. І весілля було пишне, славне; до молодого брацлавського теслі-мостівничого і дочки стельмаха завітав сам отаман козацький Северин Наливайко, на той час господар усього Поділля, бо староста брацлавський пан Струсь, боячись отамана, заховався у своєму маєтку, тримав при собі військо реєстрове і не потикав носа. Вільно жилося тоді брацлавським міщанам і селянам. Податку старості і його прихвосням не плати, на утримання козаків витрати невеликі, бо сьогодні вони тут, а завтра знімуться і гайнуть десь у Галичину, чи на Покуття, або на Білу Русь.
Піднесли молоді отаманові чарку, вклонилися, а той випив, утер вуста, благословив молодих і поклав на мідну тацю десять важких срібних талярів. Знайте щедрість козацьку!
За кілька місяців по весіллі зустрів Іван козацького ватажка в лісі. Мостівничий і ще десятеро міщан, яких йому призначив брацлавський війт, вергали дуби прямостовбурні, щоб розпиляти їх на колоди та дошки. Бо вже гнулися й провалювалися під ногами покриття брацлавської городні. То все сліди татарської навали, а може, й самого часу. Частокіл дерев'яний теж підгнивав, чимало колод треба було висмикнути із земляного валу й загнати натомість нові.
А ще чекав на Іванові руки дерев'яний жолоб — дощова водозбірня.
Роботи було багато, Іван працював, як коваль біля гарячого заліза, аж дехто з міщан скиглив невдоволено. І тільки як сонце поставало прямовисно, повертав голову нетерпляче до стежки, на якій мала з'явитися його бистроока, метка до роботи і пісень, лагіднорука і пружнотіла Оксана з обідом.
Та з-за кущів показалася кінська голова, а поряд ішов сам Северин Наливайко. Красний був чоловік, русявий оселедець вибивався з-під шапки, біла сорочка розчахнута на грудях, свитка недбало лежить на коні.
Привітався козак перший — пихи не було в його очах, сама відвага спокійна, розум швидкий, а рухи плавні, сповнені гідності й сили.
— Зборові були, брацлавчани! Здоров був, мостівничий брацлавський! Як ся маєш, як дружиноньку молоду доглядаєш? А чи пам'ятаєш, що був я на твоєму весіллі? Добре, що не забув, дуже дякую. Дивлюсь я на тебе — не дощечки тобі тесати та городню вкривати, є на те старші люди. А шаблюкою та списом важким вимахувати, боронити люд православний український від попихачів панських, від зайд і знедолювачів лядських, татарських песиголовців та інших ворогів чужоземних.
— Тесля я, пане отамане, з батька і діда. Моє діло теслярське, будівниче.
— І мій батько був кушніром, а я, бач, став козаком. Бо одним ремеслом живі не будемо. Шляхта висотує з ремісничої людини усе, та й поваги до неї не має, пахолком худорідним кличе і батогом частує, як щось не по ній. Он мого батька, шановного кушніра, лях Каліновський скалічив і в домовину поклав. А я відтоді поклявся перед Господом за велику кривду Каліновського, не маючи коштів для судового процесу, помститися способом худопахольським. Уже спопелив його маєток, і сам він ледве утік від моєї шаблі. Отож ляхи тільки й поважають, що козака, бо бояться його. А ходи-но, хлопче, до козацького полку, зросту ми з тобою однакового, та й силою, мабуть, не поступишся мені. Таких нам треба!
— Не можу, пане отамане.
— Чи молодиця твоя тебе приворожила і не пускає від себе? Га, скажи? — В душу зазирнув до Івана, і той почервонів, не знав, як відповісти.
— Погрівся біля жінки зиму та весну, час тепер коню боки гріти. Гайда з нами в Угорщину — турчина і татарина переймати.
Мовчав Іван — вабило його козацьке привілля, землінові, міста незнані, ночі просто неба, кресання щабель. Піймати б того клятого татарина, що стратив батька. Та якби можна було взяти з собою Оксану…
— Хіба що як упораюся з роботою. Не можу кинути, громада доручила, — розвів руками Іван. І Наливайко ствердно хитнув головою, оглянув повалені дерева.
— Добрі колоди й дошки будуть. Прощавайте, хлопці. А тебе, мостівничий, чекаю до себе. Хай-но тільки повернемося з Угорщини.
І пішов собі Наливайко. Дивився Іван на його вільну, трохи вихилясту ходу, на плечі широкі; звик отаман, щоб дивилося на нього багацько очей, щоб милувалися ним і побоювалися… Закортіло зараз же пристати до нього, та утримувало слово, дане війтові: скінчити влітку ремонт фортечних стін, а найперше — молода дружинонька, прудка і солодка, яка ось-ось мала з'явитися на стежині.
Наливайківці повернулися з Угорщини аж на покрову. А літо було спокійне, мирне, як ніколи. Войовнича польська шляхта перебувала у коронному війську, десь далеко змагалася з турецькими яничарами, староста-здирця пан Струсь сидів тихо, лише один раз навідався до Брацлава, але лихого не коїв, пам'ятав про козацьку помсту.
І серед цього спокою, тиші спекотної, благодаті земної, роботи неквапливої, колисалося кохання Іванове з Оксаною. З кожним днем круглішало, тужавіло Оксанине лоно, й Іван радів, обережно поплескував Оксану, а вночі, як ніхто не бачив, припадав вустами до круглого і пружного, як кавун, жінчиного живота, прислухався, чи не ворушиться там дитинча…
Козаки повернулися не з порожніми руками. На багатьох розшиті золотом татарські халати, нова зброя у карбованих ножнах, бряжчать у шкіряних гаманах дукати і ліри турецькі, а головне, кожен веде по дві-три татарські конячини — найпершу здобич козацьку.
І Поділля порятували від навали татарської, і собі трохи розжилися.
— То як? — питав Наливайко в мостівничого. — Полагодив стіни брацлавські?
І чекав, прискаливши око, бажаної відповіді.
— Годі тобі, пане-брате, під жінчиною спідницею ховатися. На те зима буде.
— На татарву ще підемо? — вихопилося в Івана.
— І на татарву. Куди товариство козацьке постановить. Не один татарин наш ворог. Князі православні Василь-Костянтин Острозький, Яким Корецький, Михайло Збаразький і Олександр Вишневецький, як були ми в Острозі, просили мене і товариство не забувати віри православної, народу українського, не дати його спольщити і покатоличити.
Товариство козацьке постановило йти на Луцьк, де восени збирався сеймик волинський.
У рядах козацьких гарцював і Йван Тесля.