Триста верст від Києва до Корця, дійшов би був за якийсь тиждень. Та сарана все дощенту виїла, лани чорніли порожні, дістався Ситняків, які славилися своїм хлібом, а там — пухлі люди валяються під типами. Постукав у віконце якоїсь хати — не пустили на ніч, гримнули у кватирку: забирайся геть, жебраче. Вранці доїв останній кавалочок кукурудзяної мамалиги, хотів напитися води, але цямрину криниці забито плахами: холера гуляє… Так додому не зайдеш, хлопче, здохнеш у придорожній канаві. Треба вертати назад, поки не одскочив далеко Києва… Але ж там, у Корці, благовірну булочницю Явдоху Пекарську б’є канчуками найманець князя, а здоровенний кат, зв’язавши татові руки й ноги, саджає його на палю…
Здригнувся від жалю й огиди. Схопив небаченого ніколи старого Самійла Корецького за горло, кинув на землю й душив, душив… В темряві простяг руки, гарячково стискав пальці, загнав нігті у власні долоні, відчув нестерпний біль.
— Хведоте! — покликав.
З усієї сили, так йому здалося, штурхонув ногою Лінивого в бік.
— Чого тобі? — промимрив той, сідаючи й струшуючи з пелехатої голови сіно.
— Дай зілля якогось… Конаю…
— А чого мовчав досі? — Гармаш зліз з воза, походив навколо, витягнув з прикрученої ланцюгом до передка дерев’яної харчової скриньки поставець, бутельку, відкоркував її, піднісши до місячного світла, налляв якоїсь рідини в поставець, неспішно закоркував пляшку, поклав до скриньки.
"Господи, як він повільно порається! — думав Софроній, звівшись на слабких ліктях, тремтячи всім тілом. Але це ще не все. Хведот намацав у темряві під возом бронзову ступку, зашкрябав у ній, перехилив над поставцем з рідиною. — Невже порох сипле? Геть здурів дядько".
— Чим ти там начиняєш, пане Хведоте? — деренчливо скрикнув Софроній.
— Казали люди: ти вчителював колись. Так по-вашому, ло-вченому, пане Сохроне, це—припорошена оковита. Козацькі ліки. Зараз добре помішаю, а ти випий одним духом. Завтра халяндраси скакатимеш. Пий, пий, не огинайся, як не хочеш дуба врізати!
Дужою рукою підпер Софронієву голову й приклав до вуст поставець.
Пив, важко ковтаючи смердючу гірку рідину, текла по вусах на підборіддя, на сорочку.
Тяжко дихаючи, уклався на дні воза, натягнув свитину на голову, підібгав ноги.
— Добраніч, пане Сохроне. Спи до схід сонця! Ляшки поночі не тривожитимуть, бо самі люблять дрімки справляти. — І Хведот уклався поруч, затуляючи його від прохолодного східного вітру.
Швидко зігрівався. Заспокійливо хропів гармаш, а Пекарський аж тепер, згадав про Біличку з цуценятами. Як вона там, у своїй печері у вибалку поблизу Хрещатої долини? Треба завтра, як одужаю, провідати собаку, понести їжу.
Саме десь звідтіля, від Хрещатої долини, допіру почув знайоме видзвонювання невеличким молоточком по великому ковадлові. Та це ж та зозуля, що колись накукала йому многія літа! Прислухався. Вже не тремтів, припорошена оковита пашіла в грудях і череві. Десять, пятнадцать… Тридцять. П’ятдесят. Сімдесят п’ять. Сто. Двадцять, сорок… О, як і тоді, не поскупилася ти, сиза кукав’ко! Відчув, як огорта заспокійлива дрімота. Вмостився зручніше в сіні, намацав на дні воза загорнутий в полотно курс піїтики, поторгав пальцем крізь сорочку ключа, що звисав з шиї.
Батько Хмель пришле підмогу… Скоро, Софроне, ти відімкнеш цим ключем свого класа піїтики і побачиш своїх спудеїв. Незабаром.
[1] "Твір про всю філософію" (з латини).
[2] Мистецтва пом’якшують звичаї (лат.).
Джерело: Ю. М. Хорунжий. Коли промовляють фальконети: Повісті: Іст. триптих.— К : Молодь, 1988.— 184 с.