Посадник опинився в порубі, а новгородське віче вдруге підтримало свого колишнього князя і заходилося збирати рать. За два місяці полунощні землі виставили велику, мало не в тридцять тисяч воїв, рать.
Поміж Новгородом та Києвом лежить Полоцька земля, а в ній сидів тоді варяг Рогволод, внучатий племінник самого Рюрика, що мав доньку-красуню Рогніду. Коли заратилися Святославичі, кожному схотілося мати Рогволода за спільника, а ще краще – за родича. І Ярополк, і Володимир, дарма, що мали вже по жоні, наввипередки заслали сватів: "Віддай, княже,дочку!"
Чи не вперше у житті прогадав Рогволод, коли з пихою відмовив новгородцям, що приїхали сватати Рогніду: "За раба дочку не віддам!". А тут ще й Рогніда: "Не хощу роззути робичича, жоною його повік не стану!" Що з неї візьмеш – баба, дівка – молода, красива, а тому занадто горда. А він куди дивився, про що думав? Київ – на полудень, Новгород – на північ, а Полоцьк між ними. Ярополкові братня кров руки вогнем пекла, та й хто б за ним, окрім варягів, на Новгород пішов, Рогволода плечем своїм підпер? Зате новгородці по весні, ледь повінь зійшла, тут як тут, під Полоцьком були. Чотири сотні варязької дружини та дві тисячі городян не протрималися й дня – свеї-найманці тараном розбили ворота і під вечір Володимирова рать взяла Полоцьк на копіє. Рогволод із сім'єю – жоною, трьома синами, дочкою та нечисленною охороною засів у дитинці. Проте, коли під його стінами нападники розвели вогонь, ніхто не захотів горіти живцем і Рогволод мусив віддатися на милість переможця.
... Вони стояли, оточені двома десятками Володимирових гриднів і в їхніх очах палахкотіла безсила лють. У ста кроках за ними вже догоряли стіни дитинця, перед ними, на майдані, де стояв різьблений з дуба Перун, де купами, прямо на землі, лежала винесена з дитинця здобич: сувої паволок[97] та фофудій[98], дорогий одяг, посуд, хутра, зброя – все вперемішку, – новгородці зі свеями утворили широке коло, чекали свого князя; нарешті в одному місці натовп розступився і з вечірньої темряви у світло пожежі увійшли Володимир, Добриня, свейський ярл Сіґурд і новгородський тисяцький Путята. Вони зупинилися кроків за десять від полону і якийсь час мовчки дивилися на Рогволодову сім'ю.
Давня, з дитинства ще, образа, здавалося, забута назавжди, після тієї принизливої відмови Рогніди знову засіла у Володимирових грудях, але тепер, коли він надто добре розумів, що воно значить кляте те слово – "робичич" – не лише син раба чи рабині, але й онук, раб до третього коліна! – тепер до образи додався ще й страх почути його знову, і не десь там віч-на-віч, а отак, привселюдно, при новгородцях, для котрих він є князем, білою костю, майже і не людиною, ледь не божеством... Страх цей сковував усе Володимирове єство, він відчував, як на чолі виступив холодний піт, а ноги його раптом стали важкі, немов кам'яні, та що там кам'яні – немов вони в землю повростали! Володимир дивився на Рогніду, бачив лише її одну – струнку, з гордовитою поставою, довгим білявим волоссям, правда, обличчя її було сховане в тіні та він був упевнений чомусь, що вона дійсно красуня, – дивився і ще більше вростав у землю.
Мовчанка затягувалася і Добриня, стоячи поряд з Володимиром, але і трохи позаду, так, що плече його вихованця висувалося вперед на якусь четверть, шепнув йому: " Вої свою справу зробили, тепер, княже, тобі робити...". Проте Володимир все ніяк не міг пересилити себе і бовванів на місці. Добриня, почекавши трохи, знову зашепотів йому, тепер уже злий, як чорт: "Або ти це робиш, або повертаємо на Новгород!".
Часом буває так, що все подальше життя людини залежить від того, чи вистачить їй духу зробити вперед один-єдиний крок. І він таки відірвав свої ступні від землі, рушив уперед, підійшов до бранців, став перед Рогнідою, глянув у її світло-сірі очі і хрипким від хвилювання, проте твердим голосом, мовив:
– Ти моя бранка і ти мене сьогодні роззуєш!
– Ніколи цього не буде! – підняла вона голову: навіть у такий час не хотіла відмовлятися від сказаного раніше і дві людські волі, як два харалужні мечі, стрівшись, викресали іскри.
Чого тільки вартий перший крок! Пропав, щез раптом, розтанув, як туман на сонці, отой Володимирів страх, а на місце його, звідкілясь із середини єства, як потривожений серед зими ведмідь зі свого барлога, піднявся на задні лапи, став на повний зріст звір у людській подобі!
Ні слова більше не кажучи, Володимир оглянувся довкола, потім зняв княже корзно, перев'язь із мечем, віддав їх гридневі, що стояв збоку від варяжки, грубо ухопив дівчину за руку, смикнув на себе так, що вона замалим не впала, вирвав із сімейного кола і не повів, а, широко ступаючи, прямо таки потягнув за собою. Підвів до тканин та хутра, що горою лежали неподалік дерев'яної постаті Перуна, схопив обома руками за тендітні дівочі плечі, розвернув варяжку до себе і вже з люттю дивлячись у вічі Рогніди, з притиском спитав ще раз:
– Роззуєш?!
– Ні! – відповідь була такою ж твердою, як і перший раз.
У ту ж саму мить Володимир, схопившись руками за комір білої, як сніг, з паволоки шитої сорочки Рогніди, рвонув її щосили в боки і враз роздер навпіл до самого пояса. Натовп загув, позаду дико закричала Рогнідина мати, Рогволод заволав: "Робичич! Не смій!!", але він вже ні на що не звертав уваги – здер з варяжки залишки одягу, штовхнув на купу фофудій і сам кинувся на дівчину. Вона пручалась, як оскаженіла дика кішка, дряпалась, кусалась, доки він з усієї сили не вдарив її п'ястом в обличчя і перш, ніж та прийшла до тями, оволодів дівочим тілом.
Усі його страхи, усе роками стримуване почуття неіснуючої вини і навіть своєї якоїсь нікчемності – усе це тепер переродилося в ньому на звіра і той звір ревів, лютував, прагнув відплати за пережиту ганьбу; Володимир в кожен поштовх свого тіла вкладав стільки злості та ненависті, що воля Рогніди зламалася і вона вже навіть не намагалась опиратися. Він ґвалтував її довго, на втіху натовпу, що ревів і брязкав зброєю. Рогволод оскаженів і його насилу втримували два здоровенні гридні; він кляв увесь Володимирів рід і слав на їх голови Божу кару; жона його рвала на собі волосся і в кров роздерла обличчя; посеред цього моря пристрасті лише один Добриня виглядав, здавалося, незворушним...
... Коли Володимир підвівся, на Рогніду жаль було дивитися. А він, звертаючись до присутніх, незворушно при цьому вказуючи на неї пальцем, мовив, як про худобу:
– Це моя рабиня. І звати її Гореслава! Заберіть, народить мені сина, – а далі зав'язав хеврязу[99] ногавиць і пішов до Рогволода.
Забрав у гридня свій меч, витяг з піхов, став перед варягом, котрого так само тримали двоє дружинників:
– Раб, кажеш? – він раптом зрозумів, що вже не боїться почути це слово, не боїться навіть сам себе ним назвати.
– Собака! – і з коротким розмахом рубонув навскіс по шиї. Струмінь чорної крові вдарив з посіченого тіла Рогволода і оббризкав тих, хто стояв одесну від нього.
Навіть не здригнувся тоді Володимир, уперше в житті вбивши людину. Не дивлячись більше на вбитого варяга, що, спливаючи кров'ю, лежав біля його ніг, він звернувся до гриднів:
– Цих, – показав на Рогволодових синів, – в залізо: продати печенігам у рабство...
Того вечора він немов переродився. Втямив, що коли світ жорстокий, то й ти, якщо хочеш вижити в ньому, і не лише вижити, а й бути князем, повинен бути жорстоким і сильним – таким, за котрим піде у вогонь і воду твоя дружина і переможе всих ворогів, котрі стрінуться на твоєму шляху, і возвеличить тебе, і буде тобі вірною. Коли світ жорстокий – май сміливість йому суперечити: ті, хто біля тебе, оцінять це і поважатимуть свого князя. Воля твоя має брати верх над волями інших і в тім є найбільша насолода володаря.
Звідтоді змінилося ставлення до нього гриднів, та й не тільки гриднів, а й раті новгородської і не лише її, а й свейських найманців-варягів: відчули раптом усі ту силу, що виросла в один час усередині Володимира, відчули і повірили в неї.
Полунощна рать Ярополкову розбила, Ярополк зачинився в Родні[100] і Володимир, несподівано навіть для самого себе, усівся на отчому великокняжому столі. Нерішучого Ярополка у Києві не любили ні прості люди, ні дружина його – бояри сукупно зі старцями градськими, ліпшими й нарочитими мужами, тож Володимирові від них очевидного спротиву після брані не було. Сподівалася старша дружина, як і новгородці колись, що Володимир-робичич князем буде тихим та покірним, супроти волі її не йтиме, бо завжди можна буде, в разі чого, на великокняжий стіл Ярополка повернути.
Але бояри та старці градські, наречені колись Святославом "кодлом Гори", забули про Добриню. Недаремно той стільки літ був Володимирові за отця. Він раніше за інших розгадав боярський задум, поговорив з ким треба, дав золота і скоро вже два варяги, що стояли на варті, охороняючи князя, в потрібну мить, коли Ярополк, запрошений Володимиром для братньої бесіди, ступив у сіни великокняжого терему, потяли старшого брата-невдаху і втекли, кинувши закривавлені мечі – всі кінці у воду.
Володимир, котрий про задум той сном-духом не відав, печалився дуже і щиро побивався за братом – видно було усім, що молодий князь людина не дволика, на підступ не здатна, у печалі своїй щира, тож вийшов він тоді сухим із води, а вину поклали на Ярополкового воєводу Блуда, опісля скаравши того на горло. І щоб остаточно утвердитися на київському столі, Володимир узяв собі в жони Ярополкову жону гречанку Юлію. Так споконвіку повелося на Русі: коли ти здолав ворога свого, то по Праві, по Кону, пращурами й Богами даному, маєш жону його собі взяти, аби не проросло колись у твоїх володіннях зерно двовладдя – князь один має бути, а все, що переможеному належало, твоє тепер!
Важким для них видалося перше літо Володимирового княжіння.