Чендей Іван Михайлович

Іван Михайлович Чендей прийшов у світ теплої весняної днини 20 травня 1922 року на закарпатській Верховині, в її марамороській глибинці.

Прийшов, аби навічно вписати в аннали словесного мистецтва і неповторну красу рідного довкілля, і тепло людських душ, які тут трудяться (поки їм життя на цім світі), кружляють у потойбіччі людської екзистенції над рідними оселями у видолинках, лісах і субальпійських луках Свидовецького гірського масиву та Полонини Красної, розсічених річкою Тересвою, і далеко-далеко поза ними, в Євразії, Америці та Австралії, куди доля здавна кидала трударя-закарпатця.

Народився в Забережі – одному з ку­точків чи не найбільшого села у верхів'ї річки Тересви, Дубового – у родині Михайла та Василини Чендеїв. Велична панорама гірської гряди – з горою його долі Ясено­вою на овиді, що ніби розступилася ши­роченьким колом лишень для того, аби дати сякий-такий простір для господарю­вання чималій людності села, уклонила­ся йому буянням вражаюче яскравих зе­лених барв рвучкої горянської весни. Батько, як і чимало чоловіків-верховинців, уже відійшов був на заробітки в далеку чужину, і в старовинну родинну колиску в першім сповиточ­ку спорядила й положила його мати. Змайстрована сільським сто­ляром, колиска "висіла коло самої печі, над дощаним ліжком", як потім тепло згадував письменник в автобіографічній, сповненій на­родознавчими роздумами повісті "Луна блакитного овиду". Тут упер­ше "почув скрип убитих до сволока ковальських гаків, чув дитячий плач і мамину колисанку".

Світова белетристика знає факти, коли рідна домівка ставала домінантою творчості письменників талановитих, проходила на­скрізним образом їх творінь. Та навіть на їх тлі творчий доробок Івана Чендея вражає самобутністю. У численних його оповіданнях, по­вістях, романах рідне село Дубове виступає як Забереж, хоча Чендеєва Забереж увібрала й долинянську дійсність, зокрема рідних око­лиць його дружини Марії Іванівни на Мукачівщині в одній із най­глибших за своєю людинознавчою сутністю його повістей "Іванові жу­равлі" і стала узагальненим образом давнього, як світ, традиційного місця проживання автохтона-українця в Карпатах.

Із зеленої колиски Карпатських гір та материнської пісні поста­ла уся його творчість, сформувався громадянин і творець Іван Чендей. Пішовши у широкий світ через сільську народну школу, Хустську гімназію, журналістські курси у Харкові, Ужгородський уні­верситет, Вищі літературні курси у Москві, ненаситне читання ху­дожньої й фахової літератури, він спрагло поринав у набутки світо­вої культури, дедалі міцніше, мов Антей, тримаючись рідного ґрун­ту.

Змалечку засвоїв – лише чесний труд тримає людину й людство на сім світі, творить суспільний поступ. Трудився, ледве зіп’явшись на ноги. Сумлін­но гранував слово, виходячи з ним на люди.

Оглядаючись на пройдений у літературі шлях, він скромно зізнавався: "Життя я прожив у літературі чесне, радий, що зробити дещо встиг". Втім, радіти є чому не лише йому, ближчим краянам, а й усій Україні.

Свої мистецькі ниви Іван Чендей пильно доглядав 67 років і встиг дивовижно багато, як той найдосвідченіший селянин-господар, що, долаючи труднощі, має з праці пожиток навіть за несприят­ливих умов.

Йому справді поталанило у житті.

Бо виростав серед людей працьовитих, залюблених у життя, багатих душею, піснею, дотепним у прислів'ї, казці, переказі й ле­генді словом... Відколи себе пам'ятав, його оточували колоритні постаті батька, матері, дідусів, бабусь, воістину численних братів і сестер, родичів і сусідів. Люди з характерами, вони не могли не поли­шити й на ньому довічний карб, не витворити з нього характерника.

Бо життя від першого подиху було тяжким – ніяк було розніжи­тися, обрости лінню. Щоб вижити, відколи зіп'явся на ноги, мусив трудитися – у хаті, на городі біля обійстя, на клапті земельки в горах, відтак у лісі, на ремонті вузькоколійки й будівництві шосейної дороги, що й нині пробігає через його рідне Дубове, долаю­чи звивини й підйоми, спинається в Усть-Чорну, а відтак й Лопухо­ве, за верхогір'ям якого вже Галичина. Останні роботи, дробильника каменю на прокладанні шляхів, були вкрай необхідні, аби довчи­тися в гімназії.

Бо ще в школі Дубового мав талановиту, любиму вчительку Йолану Тимкович, яка спонукала у початковій школі Дубового школярика Іванка записувати народні пісні. А в Хустській гімназії ще молодий тоді наставник Петро Лінтур утвердив у душі любов до невмирущої скарбниці народної мудрості – фольклору.

Бо у зрілому віці скінчив курс наук в Ужгородському університеті, а відтак і в Літінституті в Москві, де тісно спілкувався з видатними прозаїками Борисом Харчуком, Віктором Астаф’євим та Расулом Гамзатовим.

Уже в пору творчої зрілості, коли очолював закарпатську організацію Спілки письменників України, його так критикували, що було це вже й не критикою – розправою за те, що мав думки власні, а не повторював як художні варіації компартійні, спущені зверху.

Як громадянин, якому не бракувало мужності, у своїх критично наснажених творах він чесно попередив суспільство, що воно невиліковно хворе. Замість того, аби взятися за розум і не спро­вокувати усі подальші біди, повну стагнацію економіки, падіння моралі, тяжкий, украй запущений криміналітет, – його виключили із партії, вилучили із громадських бібліотек його твори, заборонили друкуватися, що практично не тільки перекреслювало творчість письменника, а й означало заборону займатися професійною діяльністю, позбавляло будь-яких засобів до існування.

У літературу він увійшов 1938 року публікацією двох добірок коломийок з рідного села. А наступного року опублікував перше опові­дання "Історія з грішми", в тій же газеті. Відтак було кілька опові­дань в альманасі Хустської гімназії "Будет день", три оповідання в "Закарпатській правді" ("В поле", "Новая весна", Переселенцы"; 8 квітня, 20 травня, 1 червня 1945 р.). Для всіх цих перших творів, написаних російською мовою, характерні психологізація пейзажу, картинність, сценічність, зображення, що нагадує рух кадрів у кінофільмі, увага до деталі для ліплення характеру й розкриття пси­хологічного стану героя.

На щастя, письменник рано збагнув, що мова — надто важливий складник художнього письма, і ще в 1945 році почав писати мовою коломийок, що їх записував, друкував, пересилав в Інститут мис­тецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві, де й зберігаються, мовою пісень, казок і легенд та переказів, які чув дома, мовою ук­раїнською, і назавжди поєднав творчість зі своїм українським родом і наро­дом. За кілька років (1939–1945) І. Чендей ніби повторив той страд­ницький шлях, яким пройшла література Закарпаття від перших десятиліть XIX століття, від Михайла Лучкая і Василя Довговича, що, здавалося, ось-ось зіллються з мовною й народнопоетичною сти­хією земляків, через "язичіє" і російську мову Духновича, Митрака, Кралицького, Сільвая до утвердження красного письменства краю як українського на міцній народній основі Василем Ґренджею-Донсь­ким, Лукою Дем'яном, Олександром Маркушем, Юрієм Станинцем – у прозі, Юлієм Боршошем-Кум'ятським, Зореславом, Іваном Ірлявським, Іваном Колосом – у поезії. Пройшов, аби йти далі.

Починаючи з 1955 року, коли вийшла збірка новел "Чайки ле­тять на Схід", до читача дійшло 29 окремих оригінальних книг І. Чендея, кожна з яких зібрала значну пресу, крім того, його твори друку­валися в періодиці в оригіналах і в перекладах на інші мови, виходи­ли величезними тиражами у перекладах в журналах і окремими кни­гами, зазнавали других і третіх прочитань літературною критикою. Віховими стали збірка новел "Чайки летять на Схід" (1955), повість "Терен цвіте" (1958), оповідання "Син" (1962), роман "Птахи по­лишають гнізда" (1965), "Березневий сніг" (1968), книга публіцис­тики "Свалявські зустрічі" (1977), повість "Іванові журавлі" у книзі "Теплий дощ" (1979), повість "Кринична вода" (1980), "Вибрані твори: У двох томах" (1982), роман "Скрип колиски" (1987), книга повістей та оповідань "Калина під снігом" (1988), повість "Далеке плавання" (1989), "Вибране: У двох томах" (2003, 2004). Десять літ, починаючи з березня 1945 року, він професійно трудився у журналістиці й видрукував чимало кореспонденцій, нарисів, ста­тей на газетних шпальтах та в журнальній періодиці – обласній, республіканській і союзній. Перекладав з угорської та словацької. Підготував перші у повоєнний час книги старших колег по перу Луки Дем'яна, Федора Потушняка, Олександра Маркуша, творчість яких почалася у 20–30-х роках, доносив до читача нетлінні фольклорні скарби краю публікаціями у періодиці, книгами "Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати", "Казки Верховини", пересилав свої записи коломийок у фонди академічного Інституту мистецтво­знавства, фольклору та етнографії. Створив сценарії художньо-до­кументальних фільмів-нарисів "Художники Закарпаття", "Верхо­вина – краса моя", "Чорна Тиса" та художнього фільму "Тіні забу­тих предків", який приніс українському кіномистецтву заслужену славу на світових обширах – премія "Південний хрест" на кіно­фестивалі в Аргентині. На високому мистецтвознавчому рівні пропагував творчість закарпатських художників у газетах та солідних тиражних всесоюзних журналах, які часто подавали Чендеєві мистецтвознавчі студії разом із кольоровими репродукціями поло­тен художників.

Читаюча громада в Україні, як і в колишньому Радянському Союзі, не скупилася на публічні відгуки про творчість Чендея – при­хильні і надто критичні. Реакцією на останні, як у ті часи водилося, вживалися карні заходи аж до чи не найжорстокіших із виключен­ням письменника з партії й забороною друкуватися. Сталося це після виходу в Києві книги "Березневий сніг" (1968) з повістю "Іван", в центрі якої постать представника найнижчої, а зате й найчисельнішої клітинки владних структур радянського тоталітарного режиму, сільського фун­кціонера Івана Каламаря – в ім'я керівної печатки й крісла, що дають йому владу над людськими душами, він топче традиції предків аж до варварського нищення їх могил, цинічно зневажає одвічні людські цінності. Автор "Івана", на той час уже справжній майстер в царині словесного мистецтва, що перебував у стрімкому злеті, не зупинився на викривальному пафосі, навпаки – заглибився у ху­дожнє дослідження причин звиродніння Каламаря-молодшого.