Гончар Олесь — За мить щастя

Парадокс – художній засіб, що ґрунтується на суперечності: висловлення, в якому висновок не збігається з доведенням і не випливає з нього, а, навпаки, протирічить йому. У новелі О. Гончара парадокс полягає у тому, що за мить щастя герою доводиться платити своїм життям. У фіналі твору читач до останнього сподівається, що Сашкові якось вдасться вижити, навіть сам герой не думає про можливий розстріл, а літає у своїх мріях і радощах. Автор теж говорить: "Що після цього додати до цієї історії?..

У новелі "За мить щастя" пейзаж на початку твору створює фон сюжетних подій, виступає засобом створення місцевого колориту: "Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи виблискували в полях. Сліпучий день, коли світяться стерні… Дунайське небо шовками – блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця. Стерня, свіже литво полукіпків, снопи і снопи – все виблискує золотом, все бризкає жнив'яним сонцем"...

Автор був на боці кохання, бо розповідає про мить щастя Сашка і Лариси у піднесеній тональності. Різкий поворот тональності у фіналі – фатальна приреченість. Відчай від неможливості відвернути біду, потрібен автору для того, щоб змусити читача здригнутись, пережити потрясіння від напруги над законами буття: Бог дає людині життя, любов, гармонію, а не зненависть, злобу, дисгармонію – насильницьку смерть...

На мою думку, це були почуття з першого погляду. Жінка першою побачила хлопця і наче усміхнулася. Сашко з гурту жниць виділив лише Лорі: "Але тих він мов і не бачить, поглядом впився в оту одну, що стоїть поміж ними, хоча й не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах, в ту, що своєю усмішкою покликала його перша"...

Коли родичі загиблого хотіли розправитися з Ларисою, і були б зробили це, за неї"…заступився старий священик, душпастир їхній, якому вона перед тим сповідалась. "Оmnia vincit amor!(Любов перемагає все!) — гукнув він до розлютованого натовпу, і хоч його й не зрозуміли, але це подіяло, як закляття, врятувавши Ларису від самосуду".

В назві новели "За мить щастя" опоетизовано мить "мрій піднебесних", чекання любові, нуртуючу пристрасть молодого солдата, якого хмелить радість перемоги, щастя від усвідомлення того, що залишився живим, а отже, буде й коханим. "Хміль сонця" і "хміль кохання" злились у "мить щастя", за яку заплачено найдорожчим – життям...

На мою думку, рішення військового трибуналу було надто жорстоким, можна було ув'язнити Діденка, а не вбивати. Дійсно, воїна не можна було виправдати, адже він вбив мирного мешканця. Той трагічний випадок набув широкого розголосу в країні, преса говорила про те, який розбій чинять окупаційні війська. Можливо, тому і закінчилося все розстрілом. Сашко Діденко загинув в ім'я батьківщини. Про свідчить його розмова з комбатом. Коли Шадура питає: "Що ж це виходить?..

Товариші співчувають Сашкові, шкодують його, бо знають, як доброго, надійного товариша, мужнього бійця: "…симпатії солдатські цілком на боці ув'язненого. Сашко, це ж наш Сашко, наш славний безстрашний друг артилерист попав на "губу"!..

Із грубого артилериста Сашко враз став ніжним, чуйним, закоханим юнаком. Він міг розповідати про Ларису до ранку. "Чули раніше хлопці, що любов змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, а тут це диво звершувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній друг і ось враз із звичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Діденко! Наче напоєний чарами…", "Коли побачив біля гауптвахти, аж заплакав — заплакав од щастя бачити її"...