Вовчок Марко — Інститутка

Знайомство з кріпачкою Устиною та приїзд панночки до маєтку становлять експозицію й зав'язку.

Оповідачка Устина втілює найкращі риси людини з народу. Вона не має освіти, однак розуміється на людських взаєминах набагато краще, ніж панночка-інститутка. Дівчина долає життєві випробування, але при цьому не черствіє душею. Вона вміє цінувати все добре, що дає їй не дуже прихильна доля. Устина дотримується приписів народної моралі, зберігає вірність у коханні до свого обранця. У її почуттях немає й сліду того егоїзму та лицемірства, на яких тримаються стосунки інститутки з полковим лікарем.

Волелюбність: "— А в мене така знов удача: утечи! — зареготав Назар. — Мандрівочка—рідна тіточка".

Жартівливість: "Тільки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами…", "Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловік був той Назар: усе йому жарти. Здається, хоч його на огні печи, він жартуватиме.".

Дотепність: "…каже Назар. — Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!", "— Не буде з його нічого, — каже Назар...

Персонажі чітко поділяються на дві групи, які протиставляються у творі: пани (панночка, бабуся інститутки; полковий лікар, майбутній чоловік інститутки) і кріпаки (Устина, Прокіп, бабуся-служниця, Назар, Катря). Упродовж усього твору протиставляються два головні персонажі, дві життєві позиції, два способи життя: Устина й молода панночка.

Групування на позитивних та негативних персонажів не зіпсувало повість, а лише краще допомогло виразити головні проблеми повісті...

Мовлення Назара, Прокопа, Катрі пересипане прислів'ями та приказками. Це свідчить про те, що вони чудово знають фольклор, що їхнє мовлення багате та різноманітне. Крім того, вони влучно підбирають прислів'я та приказки до тієї чи іншої мовленнєвої ситуації. Наприклад, Назар про панночку: "дивиться так, що аж молоко кисне!", жартівливо до Прокопа: "Пані тобі в око впала?..", "Не такий чорт страшний, як намальований!", до Катрі: "Коли б тепер ти вдруге мене полюбила, то б і лапки полизала єси!..

Авторка майстерно використала контраст у мові інститутки. Зі своїм оточенням вона мила, ніжна ("голубочко", "бабуню", "моє серце"), а з кріпаками — лайлива, брутальна ("гадина", "ледащо", "дурна"). Мова інститутки лайлива, з погрозами й докорами в бік кріпаків. Натомість Устина розмовляє спокійно й лагідно, використовуючи багато пестливих слів, наприклад, "сестрице", "бабусенько моя люба", "серденько".

Для композиції твору характерні лаконічні пейзажі та інтер'єри. Це пояснюється тим, що на першому плані – людські характери, їхні дії, вчинки, думки, оцінки того, що відбувається. Описи поглиблюють уявлення читача про героїв повісті. Так, авторка вмонтовує в текст такий інтер'єр сільської оселі: "У печі палає, як у гуті. Одсвічують весело білі стіни і божничок, вишиваним рушником навішений, квітками сухими й зіллям уквітчаний...

"Інститутка" Марка Вовчка – перша в українській літературі соціально-реалістична повість: у ній розкривається взаємодія персонажів із побутовими й суспільними обставинами, реалістично, тобто правдиво, відтворено світогляд людини, її інтереси та прагнення. "Інститутка" за жанром — соціально-побутова повість, у якій зображено непримиренність кріпаків і кріпосників, засуджено кріпосницький лад як велике соціальне зло. Соціальний конфлікт показано на тлі життя та побуту кріпаків і поміщиків.

Марко Вовчок почала писати повість ще в Немирові в 1858 році на основі спостережень життя та побуту в панських маєтках. Письменниця завершила її наступного року в Петербурзі. Перша назва цього твору – "Панночка". Повість у перекладі І. Тургенєва вперше була надрукована в журналі "Отечественные записки" 1860 р. Її український варіант з'явився в журналі "Основа" 1862 р. з посвятою Т. Шевченку.

Спочатку твір називався "Панночка", проте письменниця змінила назву, таким чином підкреслюючи абсурдність суспільства, де часто неосвічені кріпаки морально вищі за своїх освічених панів. Назва повісті "Інститутка" звучить іронічно.