Партизанський край

Анатолій Шиян

Сторінка 15 з 57

На волі залишився тільки технорук, який виявився провокатором.

Минув день, минула ще одна ніч. На Трубчевськ рушили партизани. Оточивши німецький гарнізон, вони відкрили по ньому вогонь одразу з десяти мінометів. Захопили комендатуру. Прийшли сюди троє мешканців міста.

— Рідні, дорогі! — почав один з них, звертаючись до комісара Богатиря.— Давно не бачили п'ятикутних зірок. Скажіть, що вам потрібно, ми все для вас зробимо.

Комісар не знав, що з ним розмовляв технорук і провокатор, тому й не затримав його. Шукали бургомістра Павлова і в будинках, і на горищах, але не знайшли.

Від людських очей важко сховатися. Повідомили партизанів мешканці Трубчевська, в який дім зайшов технорук. Упіймали його, привели до Богатиря.

— А, "друг"!—звернувся до нього комісар.— Здоров, здоров! Так це ти обіцяв "зробити для мас усе"? Гадав, ми не дізнаємось, хто видав Литвинова.

Технорук зблід... Розшукали й Віриного батька, і він одержав заслужену партизанську кару.

Як хмара був у цім бою Льонька Дурнєв. Велике горе впало йому в душу... Зранене серце наливалося жадобою помсти за Віру. її німці розстріляли разом з подружкою, а потім вкинули дівчат в ополонку бистрої й глибокої Десни.

Не ждати катам пощади від Льопьки Дурнєва! В иайиебез-печніших місцях з'являвся безстрашний автоматник, винищуючи ворогів.

У Погарах стояв іще один німецький гарнізон. Даремно перед цим бургомістр Павлов дзвонив туди телефоном.

— Погар!.. Погар!.. Стародуб!.. Брянськ! Висилайте підкріплення!— кричав він у трубку.— Негайно підкріплення!.. Напад партизанів!

Та не відповідали ні Погар, ні Стародуб, ні Брянськ, бо вже партизани встигли перерізати проводи. Що робити? Як повідомити гарнізон, щоб швидше надійшла допомога? І бургомістр посилає свою приймачку.

Вона одягла старий кожух, узулася в стоптані валянки, закуталась в хустину,— ну, просто селянка, та й годі. І все ж не пройшла вона через заставу: спинили її партизани.

— Куди йдеш, дівчино?

— До бабусі в село, бо в Трубчевську страшно... Там стріляють.

— А хто ж ти така?

— Я? Я з села... Я не тутешня.

Завели її до однієї хати і спитали в господині, чи знає вона цю дівчину.

— Знаю. Це приймачка Павлова. Але навіщо вона таке дрантя на себе начепила?

— Про це, тітко, дізнається в неї наш командир.

...Льонька Дурнєв не знаходив собі спокою ні вдень ні вночі. Несподіване горе приголомшило хлопця, погасило в очах радість, затуманило їх смутком і журбою.

— Я розшукаю Павлова,— хвалився він найвірнішим друзям.— Мушу розшукати й покінчити з ним!

Незабаром розшукав бургомістра, дав по ньому чергу з автомата, але, на жаль, тільки поранив.

...Емма Львівна чула стрілянину, але пе знала, що діється зараз у місті.

"Невже партизани? — І радісним хвилюванням сповнялося її змучене серце.— Діждалася... Прийшли".

Несподівано за ворітьми психіатричної лікарні застрочив кулемет, забряжчали шибки вікон.

Емма Львівна не могла довше лишатися в приміщенні. Хотілося вийти на вулицю, швидше побачити рятівників-партиза-нів, що про них стільки мріяла, що їх так ждала вона день у день.

Та ось па подвір'ї з'явилося раптом двоє невідомих. Вони прямували до парадного. Постукали в двері. "Що, коли це поліцаї?" Емма Львівна завагалась. Відчинила.

— Драстуйте,— привітався один з невідомих.— Федоров є в лікарні?

— Нема.

— А де ж він?

— Не знаю... Не було... Не ночував...— Емма Львівна хвилювалась, її хвилювання помітили вони одразу.

— Не бійтеся. Говоріть правду. Ми партизани. Нам дуже потрібний Федоров.

— Ще не приходив.

— Як прийде, скажете, хай почекає нас. Ми ще навідаємось.— І пішли собі, а Емма Львівна дивилася їм услід, мов заворожена. Потім, опам'ятавшись, вибігла з приміщення, наздогнала їх.

— Скажіть, це правда, що ви партизани? Ті щиро засміялись...

— Справжнісінькі.

Саме в цю хвилину з'явився на подвір'ї Олександр Миколайович.

— Готуйтесь, Еммо Львівно, в дорогу! — гукнув він радісно.— І перекажіть іншим, хай спішно збираються теж, зараз будемо вирушати.

Федоров зайшов до операційної. Ключів від шафи не було. Розбив скло, забрав частину інструментів, забрав перев'язочні матеріали. Коли все це було складено на сапи, він сказав:

— Ну, друзі, віднині ми і паші поранені воїни знайдуть притулок і захист у партизанів. Про все вже домовлено.

— Це для нас порятунок,— вимовила Емма Львівна, і в її очах виступили сльози.

Рушили коні, та не до лісового села Мальцівки, де було місце стоянки загонів, а до центру міста, де ще точився бій, де стікали кров'ю поранені партизани, де потрібна була негайна допомога вмілих рук.

Так почався в лікарів перший партизанський день.

ВИПАДОК У ГАВРИЛОВІИ СЛОБОДІ

Це вже була сила. Двісті п'ятдесят бійців, добре озброєних, йшли до села Великих Берізок, щоб розгромити там німецький гарнізон. Шлях їхній лежав через Гаврилову слободу.

Біля церкви помітили партизани великий натовп людей, переважно жінок.

Сабуров, Богатир і начальник штабу Ілля Бородачов завернули сюди своїх коней. У церкві, як виявилось, був зсипний пункт. Тут порались жінки й дівчата, наповнюючи мішки перевіяним зерном.

Заклопотані роботою, вони навіть не помітили, як увійшли сюди сторонні люди. Зате прибулих добре бачив комірник. Стоячи біля ваги, він стежив за кожним їхнім рухом, намагаючись вгадати, що це за люди і що їм тут потрібно.

— Нащо хліб роздаєш? — закричав на нього Сабуров. І цей грізний окрик спинив роботу. Жінки й дівчата, покидавши мішки, розбіглись хто куди. Лишився тільки комірник. Гострі й колючі очі його оглядали невідомих людей з острахом і водночас з цікавістю.

— Товариші партизани,— почав він невпевнено, але на нього так метнув очима Сабуров, що той одразу все зрозумів.

— Я тобі дам партизанів! Я начальник Середиио-Будської поліції, а це мої помічники. Ось я й питаю: по якому праву ти роздаєш селянам хліб?

Комірник намагався щось пояснити, але "начальник поліції" так крикнув на нього й при тому такий кулак протягнув до його обличчя, що комірник тільки очима закліпав і забелькотав винувато:

— Пробачте, пане начальник міліції, помилився. Хліба в мене ніхто більше не одержить.

— Що це тобі, колгосп? Більшовицькі порядки заводиш у тилу. Розбазарюєш зерно, яке є власністю німецької армії. Та за такі діла тебе розстріляти мало. А може, ти таємний агент партизанський?

— Що ви, пане начальник поліції,— гаряче заперечив комірник.— Як можна таке про мене подумати? Я вам усе поясню. Ви дізнаєтесь, хто я такий насправді. Одну хвилиночку.— І він, замкнувши церкву, запросив прибулих піти разом з ним. Там він їм все розкаже і все пояснить.

Через кілька хвилин Сабуров, Богатир і Бородачов сиділи в чистій світлій хаті за широким столом, накритим скатертиною.

— Каюсь,— говорив комірник, улесливо зазираючи в очі гостям,— але я в першу хвилину подумав, що ви партизани. Ви прекрасно замаскувались. У вас в поліції був, очевидно, особливий відбір. Знаєте, я вовк старий, а теж мало пе помилився. Панове, адже я комірником вважаюсь так, для форми. Мене знає німецький комендант. Гебітсу теж про мене відомо. Я, щиро признаюсь вам, за Совітів наклепником був. По моїх заявочках комуністи деякі з партії летіли. А двоє голів райвиконкомів були навіть заарештовані. Поки перевірили, що й до чого, а в народі вже слава недобра пішла. Робота, як бачите, чиста.— І він, вдоволено посміхаючись, забарабанив пальцями по столу.— Особливо добре попрацював я в тридцять сьомому році. Багатьох я тоді, так би мовити, змістив з посад. Я їх, як павучок, знаєте, як павучок, обплутував павутинням.— Раптом він запитав: — А чому Семенченко не приїхав? — І його хитруваті й гострі очі спинились на Сабурові, який сидів перед ним у чорній бурці й кубанці. Той спокійно відповів:

— Семенченко вже не працює. Його зняли з роботи, а мене призначено на його місце.

— Доробився, значить? — І вдоволений комірник щиро й голосно засміявся. Його короткі, товсті пальці знову забарабанили по столу.— Я так і знав, що не вдержиться він довго на цій посаді. Нерозумний чоловік.

Сабуров також несподівано запитав у комірника:

— Чому твій брат утік?

— Брат?.. Чому втік мій брат? Він, очевидно, гадав, як і я, що ви — партизани. Мені, знаєте, нічого. Я — комірник, а брат мій — староста. Його забити можуть партизани, бо він чесно працює на німців. Мабуть, тому він і втік.— Комірник присунувся ближче і таємниче зашепотів: — Ви вже мали нагоду познайомитись із списком комуністів, який я передав до поліції? Мені тепер критися перед вами нема чого. Я — таємний агент поліції. А працювати мені зручно комірником. Знаєте, завжди з народом. Можна виявити настрої, думки. Ви мене розумієте?

— Цілком,— відповів "начальник поліції", і ця відповідь ще більше заохотила комірника.

— Я бачу, з такими людьми, як ви, панове, можна зробити все.

— Не ясно для мене,— сказав Сабуров,— як ви могли при Радянській владі так довго триматися і ніхто вас не викрив?

Комірник засміявся:

— Я маленька людина. Я не займав важливих посад. Я був на низовій, так би мовити, чорній роботі, бо так можна краще кусати. Мій батько був хазяїн. Земельку мав, худобу. Ну, його розкуркулили. Довелося мені втікати з рідних країв. Тут оце отаборився і роками мстився їм за себе і за батька. Я мав надію: рано чи пізно буде покладено цьому край.

— Ти говориш про Радянську владу?

— Іменно. Батько мій був хазяїном, і я б хазяїном жив. Я завжди ненавидів більшовиків, ненавидів Радянську владу.

Мордатий, з синім кінчиком носа, на якому примостилась бородавка, він був огидним. Кілька таких же бородавок тулилось на його одутлуватих щоках, зараз почервонілих від люті. Сутулуватий, з товстими бабськими ногами, вій стояв біля столу, мов корчастий пеньок. Очі його виблискували недобрими вогниками і злістю:

— Сказати правду, панове, мало хто нам допомагає. Поліція у нас, пробачте, боягузлива. Є тут два комуністи, ходять па зв'язок до партизанів, і ніхто їх іще не прибрав до рук.

— Ось я тебе старостою призначу. Твій брат не годиться, а ти — енергійний, ти наведеш порядок, який нам потрібно.

Така раптова й несподівана пропозиція викликала зніяковілість у комірника:

— Пане начальник поліції, я, признаюсь вам щиро, теж не дуже хоробрий... Коли хочете, навіть боягуз. Навіщо старостою? Я працюватиму, як і досі, буду братові допомагати.

— Ні, ти будеш старостою.

— Мені б не хотілось.

12 13 14 15 16 17 18