На острові Бірючому

Шиян Анатолій

Ні дороги, ні стежок. Цілина.

Густі трави, колючий осот вкрили гарячу піскувату землю.

З Азовського моря налітає вітер "гострий", і шамотить, і шепоче про щось здичавілий степ. Несподівано підійметься над ним орел, розправить могутні крила, і пропливе по землі його швидка тінь, то затріщить своїм дзьобом лелека і, витягнувши довгу шию, стежить за людиною, що порушила пташиний спокій.

Людина йде навпростець через трави, озера, в яких повиси-хала вода.

Від солом'яного бриля на обличчя і на білу сорочку падає тінь. Хромові чоботи подряпано колючками.

Втомився. Та вже, як оазис, виринає серед степу садок із хатою. Він манить до себе, обіцяючи прохолоду й відпочинок.

Дивними видалися юнакові серед цього степу жовті шапки соняшників, вишні, сливи, груші, що, наче десь на Полтавщині, розрослися перед вікнами хати. Ніхто не вийшов йому назустріч. За садком шуміли вітами білокорі тополі, молоденькі осичини. Двері в хаті були відчинені. Сидів на призьбі кіт. На подвір'ї лежала пара волів, сивих, круторогих, а на тину вітер злегка ворушив рибальські сіті.

— Є хто в хаті? — запитав юнак. Ніхто не обізвався. Заглянув у садок — і там нікого.

Сопіли, ремиґаючи, воли; мурчав ситий кіт, жмурив проти сонця зелені очі.

"Почекаю. Мусить же хтось прийти".

За невисоким горбом шуміло море. Причалив до берега рибальський баркас, виплигнув з нього рябенький собака. Молода дівчина, легко взявши на плечі коша з рибою, пішла в напрямі садиби. Вона не бачила, як стежив за нею юнак.

З диким гарчанням кинувся собака вперед, і спинилась дівчина, розглядаючи сторонню людину.

— Пальма! — почувся дзвінкий голос.— Назад!

Та де там її спинити. Наїжачена, люта, вона прибігла на подвір'я, де стояв утомлений переходом юнак.

— Ну чого ти гавкаєш? Ой, як страшно! Ой, яка злюща! — Простягнув руку, щоб погладити Пальму, та вона відскочила геть і ще з лютішим гарчанням кинулась знову на чужого.

— Перестань, Пальмо! — крикнула дівчина, поставивши біля хлівця кіш із свіжими бичками.— Ви до батька? — спитала вона, дивлячись юнакові в очі.

— Якщо ваш батько вартовий заповідника Іван Павлович Ганджа, то я до нього.

— Це мій батько і є. А ви хто такий будете?

— Я? — перепитав і чомусь зніяковів перед цією дівчиною. Тепер для нього ясно, чому Микола, шкіпер з рибальського судна, передав їй привіт.— Я орнітолог... Столяренко. Я тут пробуду два місяці.— І, помітивши, що дівчина його не зрозуміла, пояснив: — Житиму у вас, вивчатиму птахів, що населяють цен острів. Це ж ви, мабуть, будете Оксана?

— Оксана.

Дівчина здивовано метнула очима на орнітолога.

— А ви звідки знаєте моє ім'я?

— Бачите, я прибув сюди на рибальському судні "Комсомолець".

Під бронзовою шкірою Оксани так і зайнялася кров.

— Шкіпер цього судна, Микола Ремез, просив мене передати вам привіт...

Нічого не відповіла, але ще дужче почервоніла.

— Я зараз маму гукну...— і попа швидко загубилася в садку.

"Недаром її любить шкіпер",— подумав юнак. Із-за густого вишняка через хвилину з'явилася Оксана, а за нею, придивляючись до гостя, йшла молода ще па вигляд, у вишиваній сорочці та рясній спідниці, смаглява, мов циганка, мати.

— До Івана? Нема його, у степ поїхав, скоро повернеться... Ану, Оксано, злий мені на руки...

Оксана взяла мідну кварту, зроблену з гільзи снаряда, зачерпнула води з відра, щедро стала поливати, а мати, дивлячись в очі юнакові, спитала:

— А сам же ти звідкіля?

— З Полтавщини... Є таке село Хомутець...

— З моїх країв... голубчику мій... Та дай я хоч гляну на тебе...— І вона здушила його в своїх обіймах, поцілувала в щоку.— Та я вже п'ятнадцять літ не була в своєму селі... Та я кожній людині тут рада, а то ж таки земляка зустріти. З Хомутця... А я з Довгалівки. Це ж вони поруч... села наші.

— Знаю Довгалівку. Бував не раз там у колбуді...

— У колбуді?.. Не було при мені. Та яка ж це мені радість! Розкажи, голубчику, як же там мої земляки живуть.

— Хай, мамо, він помиється, відпочине з дороги,— нагадала дочка.

— Правда.— І мати метнулася до хати, витягла з скрині полтавський вишиваний рушник, подала гостеві.— Мій кіт з самого рання вмивався. Думала: "Хто б це до нас?.. Може, Ми-колай?.." А воно, бач, гість з рідного краю... Усе збираюся туди поїхати, та ніяк не виберусь... То се, то те... Там у мене сестра в колгоспі і брат. Не бачилася з ними вже п'ятнадцять літ. Виїжджала з села — хлопчиком залишила, а тепер, пишуть мені, вже він жонатий, дітей має... Бач, заговорилася. Ану, Оксано, принеси яєць та сала шматок.

Оксана побігла до хати, а Ганджиха очей не зводила з гостя.

— Ой, спасибі ж тобі, що завітав сюди та серце моє звеселив. Чи довго ж ти у нас гостюватимеш?

— Два місяці.

— Мало,— сказала Ганджиха.— Я люблю людей, але рідко вони в нас бувають. Осінь, нікого нема, степ та море. Оце ж бачиш, яку дочку маю. Видам її заміж за Миколая. Хлопець тут хороший є, шкіпером робить. Відгуляємо весілля, та й поїду подивлюся, як мої земляки живуть. Скучила я за рідним краєм...

Із-за тополь з'явився Іван Ганджа.

— Ану, швидше йди... Оце ж він і є, мій чоловік,— засміялася дружина, блиснувши рівним рядом міцних і білих зубів.— Іде, плечем веде, наче жито сіє. Гість у нас дорогий, земляк з Полтавщини... А от як звати, не знаю.

— Мартином.

Іван Ганджа мовчки простягнув гостеві руку.

— Бачив оленів. Учора трьох, а сьогодні двох, молоденьких,— значить, буде їх на острові п'ять штук.— І він сів на призьбу.— Духота. Два місяці дощів нема. Прямо горить земля.— Він не спитав, чого приїхав Столяренко і хто він такий.— Лисиця докучає, а стріляти не можна — заповідник.— І замовк.

— Зайців теж багато,— озвалася Ганджиха,— шкоду мені роблять. Найкращі кавуни пообгризали. Ти, Іване, піди вибери па баштані спіленький. Хай попробує Мартин наших кавунів.

— Вибрати можна,— і він рушив до баштана.

— Небалакучий у мене чоловік, та я вже звикла. Він або в степу, або баркас візьме та попливе в море, а ти його виглядаєш, отакого старого, та серцем вболіваєш.— І Ганджиха, хитрувато примруживши очі, витерла повні й красиві губи фартушком.

Через кілька хвилин вона поставила на стіл гарячу яєчню... Знайшлася й горілка, настояна на пахучих степових травах.

— Це Миколай приніс, та, бач, коли допивати її довелося.

— Хто б не приніс, а годі їй стояти,— сказав Ганджа, провівши рукою по густих вусах.— Ну, будьмо живі!

Розповідав Мартин про колгоспне село. Дивувалась Ганджиха, перепитувала і про се, і про те, а Ганджа сидів край столу, курив люльку, мовчки слухав розповідь. Потім, глянувши крізь шибку на сонце, що схилялось до моря, підвівся.

— Куди це ти, Іване?

— Скоро повернусь.

— Може, Мартин хоче відпочити,— нагадала дочка.

— Живуть люди... Як у сні це все...— промовила зворушена Ганджиха і вийшла до світлиці постелити гостеві ліжко. РІакла-ла гору подушок мало не до стелі.— Іди відпочивай.

— Дякую, але зараз я спати не буду. Хочеться мені на море подивитись, коли сонце сідатиме...

— А чого ж, подивись. Море близько. Як за бугор оцей вийдеш, так і море буде.

З череп'яної миски Оксана взяла найкраще гроно винограду.

— Візьміть, Мартине.

— Не відмовляюсь. Виноград люблю,— і, взявши фіалкове гроно, переступив через хатній поріг. Уже не гавкала на нього Пальма, коли виходив він з двору.

Жодної хмаринки в небі. Палав захід. Поволі опускалося сонце.

У селі не раз бачив Мартин, як за горою сідало воно, отаке ж червоне, як і зараз, і його одсвіт відбивався в тихій Хо-рол-річці. Але вперше він спостерігав оце захід над морем. Он скільки води! А які хвилі, які гребені па них... Красиве море! Таке красиве, що не можна очей відірвати.

Сонце немовби потонуло у воді... Ставало шумливішим море, засвічувались у ньому далекі вогники рибальських суден та баркасів.

Мартин дивився в ту далечінь, а з голови чомусь не виходила Оксана.

— А що, подобається вам наше море? — почув вій несподівано її голос. Обернувся.

У відсвітах вечірнього неба Оксана була ще прекрасніша, ніж удень. Морський вітер перебирав складки ситцевого плаття, що облягало красиві форми молодого пружного тіла.

Приклавши смугляву руку до лоба, хоч сонця вже й не було, дівчина дивилась на обрій, де розсипано густі й миготливі вогники.

"Там десь плаває Миколай..."

І вона сіла поруч Мартина. — — Гарно тут, біля моря,— сказав він замріяно, і підвелися густі вії, глянули на нього темні очі.

— Мати за селом скучає, а я не знаю села... Я виросла тут. Я дуже люблю цей острів і море.

Знову подивилась туди, де майоріли вогники рибальських суден та баркасів. Злегка ворушив вітер її косами, овівав смугляве обличчя.

Поруч лежала білолоба Пальма.

— Добра собачка у вас,— зауважив Мартин.

— Я від смерті її врятувала. Ішов якийсь чоловік з Кири-лівки до моря. А в нас тут лисиці водяться. Помчала Пальма за однією, а там їх виявилось кілька штук, накинулись на неї лисиці, покусали. А я з моря саме йшла. Чую, скавучить щось жалібно в кущах. Підбігла туди, дивлюсь, дядько стоїть над собакою. "Що з нею?" — питаюся. "Лисиці,— каже,— порвали... Пропала моя Пальма. Здохне тут". Та й пішов собі, а я забрала собаку до себе, рани загоїла, і тепер Пальма — мій нерозлучний друг. Куди б я не йшла, і вона зі мною... Навіть на баркасі плаваємо вдвох.

Затихла дівчина, знову подивилась на вогні, на Мартина, посміхнулась чомусь, одвела очі.

Шуміло море. Темнішала вода. На піщаній косі, що кинджалом врізалась у море, стояв маяк. Засвітився в ньому вогонь, засвітилось над островом небо, рясно всіяне зорями.

— Окса-а-ано!—долетів аж сюди звучний і сильний голос Ганджихи.

— Мати мене кличе.

І обоє вони пішли додому, а слідом за ними бігла рябенька, білолоба Пальма, нюхала Мартинові чоботи, лащилась до нього, махаючи пухнастим хвостом.

Страшний для чайок вітер трамонтан. Другий день він дме з півночі. І зеленкувате море геть-чисто вкрилося білою піною.

Біля хати на дерев'яному столику Оксана старанно прасує білу сорочку. Батько десь у степу, мати на баштані. У хаті й на подвір'ї нікого немає, тільки Пальма лежить у холодку і, виставивши малинового язика, важко дихає.

— Жарко?—запитує в неї Оксана.— А ти побіжи до моря, скупайся. Не хочеш сама? Ну то почекай, підемо вдвох. Ось я сорочку допрасую.

Оксана ставить утюг, бере Мартинову косоворотку, посміхається.

— Це ж його...

1 2 3 4 5