Козачок

Шиян Анатолій

Станцію розбито прямим влучанням бомби. Повітряною хвилею звалено паркан, осколками понівечено дерева.

Тихо, немов крадькома, підповзає до перону військовий ешелон. Тут його кінцева зупинка, бо далі поїзди не йдуть. Сусідній полустанок вже захоплено німцями.

З платформи, на якій горою лежали тюки пресованого сіна, зліз піхотинець-капітан, узяв свій рюкзак на плечі, пішов понад залізницею до переїзду, а там завернув на дорогу. Лягло перед ним поле, широке, видиме хтозна й куди, а в ньому, звиваючись, простяглися масні, розвернені тягачами колії.

Справа, і зліва, і спереду стояли озера й озерця води. Холодні і, здавалося, неприступні, вони спалахували дивним сяйвом одразу, як тільки падав на них промінь сонця.

Та увагу капітана привертала біла хмарина. Вона швидко росла на обрії, насувалась, закривала сонце. Повіяв звідти вітер. Зарябіли, похмурніли враз озера.

Холодний дощ, перемішаний з мокрим снігом, заступив ясні обрії, упав сірою, непроглядною завісою над полем.

Іти стало важко.

А вітер скаженів усе дужче. Він проносився над коліями, метляв сухі бур'яни, здіймав густі брижі на калюжах, засіваючи їх рясним дощем.

Усе дужче намокала шинель.

Раптом почувся різкий гудок.

Дорогою, розбризкуючи болото, мчала крита півторатонка. Капітан підвів руку, і машина, уповільнюючи рух, спинилась.

Відчинились дверцята диктової будки.

— Товаришу старший лейтенант, дозвольте...— та й замовк одразу. Не вірить очам своїм.— Кузьма?.. Кузьма Петриченко...

— Андрій! — вигукує той не менш здивовано й зраділо.— Андрій Стойко?.. Друже... Та звідкіля ти взявся тут?

Обнялися, мов брати, розглядають один одного. Машина рушила далі.

— Розказуй же, де ти? Що робиш? Куди прямуєш? Я ж тебе, здається, цілу вічність не бачив.

— Два роки всього — це пе така вже й вічність. Як закінчили університет, роз'їхались, та бач, де зустрілися. А працюю я зараз в редакції фронтової газети військовим кореспондентом, оце хочу побувати на передовій, потрібен свіжий матеріал до чергового номера. Як бачиш, нічого особливого. А про тебе я чув, навіть читав у "Правде", тільки думаю тоді, чи це ти, чи якийсь інший Кузьма Петриченко — знаменитий розвідник.

— То таки про мене писали. Був у мене один журналіст з Москви.

Машину підкинуло па вибоїні, і Кузьма схопився за ногу.

— Поранена?

— Загоїлась... та ще не зовсім. Виписався сьогодні з госпіталю. Це вже втретє за війну.— І Кузьма замовк.

Холодний дощ бив у диктові стіни, свистів поривчастий вітер, та в будці було затишно. Кузьма дістав вишиваний кисет, простягнув другові.

— Закуримо, щоб дома не журились.

— Добра робота,— промовив Андрій, розглядаючи вишивки.— Дружина подарувала?

— Ні, я ще не одружений,— відповів Кузьма і чомусь почервонів,— це мені Галина... Галина Попович... Одна дівчина з Остра... на згадку, коли йшов я на війну. Бережу...

Одірвавши добрий шмат газети, він скрутив цигарку, припалив її від трофейної запальнички, глянув на Андрія, і той помітив в очах друга журбу. Так часом напливає хмара на сонце, затуманюючи його світ ясний. Що трапилося з ним? Про що думав він у цю хвилину?

Чорні брови його вигиналися ледь зламаним кутом, нагадуючи крила пташини, яка ось-ось розправить їх вповні, змахне ними й підійметься до льоту. А червоні, мов у дитини, губи надавали всьому виразові обличчя зворушливої доброти. Та іншим став його погляд. Кузьма немовби говорив своєму співбесідникові: "Я вже стільки горя бачив за цю війну. Я стільки разів дивився смер^ті в очі, але не смерть страшить... На серці в мене рана, та ти не розпитуй про це. Давай краще помовчимо".

І він мовчав, курив, затягуючись димом, а Стойко стежив за ним, намагаючись вгадати причину його смутку й журби.

— Добрячий кисет у тебе,— сказав Андрій, викликаючи друга на інтимну розмову.— Листуєшся з пою... з Галиною?

— Ні... Зараз ні.

— Чому?

— Не знаю, куди їй писати. Розумієш, змінився в мене номер польової пошти. Я повідомив її про це, жду відповіді і одержую... свій же лист. Ще пишу, і той же лист теж повертається на фронт. Сусіди потім уже сповістили: виїхала Галина з матір'ю, а куди виїхала — невідомо.

Кузьма знову замовк, тільки по тому, як жадібно затягувався він димом, можна було помітити його внутрішнє хвилювання.

— Не горюй, вона сама тебе розшукає. Кузьма загасив пальцями недокурок, сказав:

— Важка це справа... розшукати зараз... у війні.

— А хто ця дівчина? Що робила вона в Острі? Ти б розказав мені про неї.

— Що ж розказувати? Молода дівчина. Скінчила десятилітку, мріяла вчитись в університеті, але війна все поламала. А я стояв у них на квартирі, здружився, був як свій. Ти ж знаєш, нікого в мене нема: ні батька, ні брата, ні сестри. Зростав у дитбудинку. І тут, в оцій сім'ї, я відчув близьких, рідних мені людей. До Галини я ставився мов старший брат, а матір її любив, як може любити рідний син. Весною, бувало, тільки спаде сніг, уже на столі в мене стоять перші проліски! Хто приніс? Галина! Або назбирає конвалій, або наламає десь отакенний букет фіалкового бузку — все тягне для мене. Якось я візьми та й скажи їй жартома: "Ой Галино, чи не закохалась ти в свого квартиранта?" Боже мій, як вона зніяковіла! Стоїть, дивиться на мене, щось хоче сказати — і не відважується, а сама вся... ну, горить. А я ж нічого не думав такого... А то, пригадую, в обідню пору влітає до моєї кімнати: "Все зроблено... домовилась. Навіть гроші заплатила... Давати не хотіли, кажуть, нема! Я до них: "Як так нема? Мусить бути!" Покричала гарненько — і дістала. Ходіть же мерщій, а то вони передумають та ще комусь іншому віддадуть. Дачників тепер багато... За ними не встигнеш; ходіть же, ходіть!" — "Куди?" — питаюся в неї, а вона стала переді мною. По очах бачу — сміється. А очі в неї голубі-голубі... "Забули?! От і забули... Та ви ж збиралися на човні кататися сьогодні? Човен є!" Пішли ми з нею до Десни. Я сів за весла, а вона біля керма. Запливли хтозна й куди. Сонце стало заходити, і такий був цей захід, що я очей не міг одірвати. "Красиво",— каже Галина, але я відчуваю: вона дивиться не на захід сонця, а на мене. Я зустрівся з нею поглядом. Стільки було в ньому невимовного почуття, благання, надії. Я поклав весла, взяв її за руку. "Галино,— питаю,— ти щось сказати мені хочеш?" А вона мовчить. Тільки на віях у неї помічаю раптом сльози. Признаюсь тобі щиро, я розгубився... Не ждав такого... Ну, зовсім не ждав. Бачу, закрила обличчя руками: "Додому... додому хочу... додому..." Я круто повернув човна, погнав його з усієї сили вверх по течії. Вже не дивився на захід сонця, не милувався небом, а тільки стежив за нею. Галина зачерпнула рукою воду, умила обличчя, витерлась хусточкою, посміхнулась: "Нічого поганого не думайте про мене... не думайте". Це було в суботу, а в неділю до Галини зібралися подруги. Я сидів у світлиці, вони в хатині. Чую, одна з дівчат каже: "Галино, та що це з тобою? Чого така зажурена?" — "Щось мені, подруженьки, невесело сьогодні",— і заспівала дуже сумну пісню:

Віють вітри, віють буйні, Аж дерева гнуться. О, як болить моє серце, А сльози не ллються...

Ні до того, ні після того я не чув, щоб Галина так співала. її біль став моїм болем. її журба відбилась в душі моїй ще більшою журбою. Я сам себе не розумів. Мені потрібно було зібратися з думками, трохи розвіятись. Наступного дня я виїхав до Києва і повернувся тільки через тиждень. Двері розчинені навстіж. Заходжу до хати, бачу, стоїть якийсь хлопчина, стрункий такий, у сивій шапці, у вишиваній сорочці, в шароварах. Думаю: "Хто б це? Може, нового квартиранта собі взяли?" Коли обертається юнак, і я вгадую... та це ж Галина! Вона мовчить, і я мовчу, тільки дивимось одне на одного. Потім простягнула до мене руки, і я вже не знаю, як воно трапилось, але я обійняв її і поцілував у губи. "Ой, що ви?!" Очі в неї стали лякливі і в той же час сяяли щастям. "Галино,— кажу їй,— не думай нічого поганого... Я скучив за тобою... Я так поспішав сюди".— "Скучали? Дуже скучали? Це правда? Я... теж. Я щодня до пристані ходила, все ждала вас. Ой як ждала!" Я слухаю її, а серце в мене б'ється, мов навіжене, голова туманіє. "Галино,— питаю,— а що це за вбрання на тобі?" Вона стала перед дзеркалом, заломила сиву шапку, тупнула сап'яновим чобітком, взяла руки в боки: "А що, добрий козачок був би з мене?" — "Добрий",— кажу. "Ви прийдіть сьогодні до клубу та подивіться, як я танцюватиму. Я дуже хотіла, щоб ви приїхали саме сьогодні, дуже, дуже хотіла". Так і став я з того дня звати її козачком. Не знаю, що воно було б далі, але почалась війна. Виряджали вони мене з матір'ю до армії, і Галина кисет оцей... на прощання. Може, закуримо? — несподівано обірвав свою розповідь Кузьма.— Закуримо, щоб дома не журились. Дощ не переставав.

Далеко в полі блимав самітний вогник. Може, там стояла хата, а може, й курінь. Згодом прибились до села. Розпрощались друзі. Кузьма поїхав далі, а Андрій підійшов до крайньої хати, де ледь-ледь крізь завішені шиби вікон виднілася світляна смужечка. Тут і лишився він на ночівлю.

...Глибоку осінь зустрічає Кузьма Петриченко біля Дону. Каменем лягла на душу йому туга. Нічим її розвіяти, нічим себе заспокоїти. Тільки й втіхи, тільки й радості в нього, коли в розвідці боєм він ловить на мушку сіро-зелену шинель, коли падає ворог від кулі його й не підводиться більше. Або коли темної ночі знімає з поста вартового, пе давши йому ані вистрілити, ані крикнути.

Сьогодні по заході сонця вирушає Кузьма па бойове завдання.

Можна б поспати годину чи дві. Та спати йому не хочеться.

Виходить з землянки, дивиться на Дон. Не тихий він сьогодні, не синій. Низькі хмари, сірі, а часом аж сизі, громадами лягли в небі і пливуть, пливуть без кінця-краю з заходу на схід. Гнеться, припадає до води очерет, гнуться і шумлять під вітром голі верби. Пінява, висока й шумлива хвиля б'є сердито в берег.

Тут же під вербами розкладено вогонь. На дерев'яних роз-сішках висить закопчений солдатський котелок.

— Товаришу старший лейтенант, може, чаю вип'єте?

— Від чаю не відмовлюсь,— підсів до вогню.

— Ще кілька днів — і закінчать... Як ви гадаєте, швидко закінчать наші сапери міст?

Кузьма Петриченко подивився в той бік, де майстри тесали податливу деревину, ладнали бруски, скріплювали їх, клали настил, забивали чавунними "бабами" палі.

— А закінчать...

1 2 3 4