Де тирса шуміла

Шиян Анатолій

ДЕ ТИРСА ШУМІЛА

Історична драма

на три дії, дев'ять картин

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Іван Дмитрович Сірко, кошовий, отаман війська Запорозького.

Софія, його дружина.

Роман, їхній син.

Марія, їхня дочка.

Данило Гунда, брат Софії.

Оксана, подруга Марії.

Максим Пелех, донський козак, наречений Марії.

Степан Чориогор, кобзар.

Ярина К а р д а ш, козачка, вдова.

Мурад-Гірей, кримський хан.

З а й т у н е, ханська дружина.

Д а л ь г а т, її брат. Він же — Невідомий.

Шаріф-Мурза, татарський князь.

С е м і о н, юнак 15 років.

Івашка Міюска, керівник групи козаків, яка підтримує Семіона.

Ю з е ф Ольховський, єзуїт, агент Ватікану.

Перепелиця, писар у війську Запорозькому.

Шевчик Щербак — знатні козаки

Бідна татарка.

Іван Дзеня, протопоп, посланець гетьмана Самойловича.

Квітковський, слуга того ж гетьмана.

Курінні, отамани, козаки, кобзарі, воїни — на Січі.

Аги, мурзи, солтани — у кримського хана Мурад-Гірея.

Татари, турки, полонені, танцівниці.

Чоловіки, жінки, дівчата, парубки — сусіди Івана Сірка.

Дія відбувається на Україні в другій половині XVII століття.

ДІЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША

Садиба Івана Сірка в Мерефі. Хата. Садок Пасіка. Перед вікнами — квіти. У саду, ліворуч, стіл, біля якого порається Софія. За нею стежить Д а нило Гунда.

Софія. Щось хочеш мені сказати?

Данило. Хочу, та не знаю, сестро, чи зараз, чи, може... Софія (пильно дивиться на брата). Недобра вість?.. Данило. Доброго мало, Софіє... Софія. Говори.

Данило. Нічого не помічаєш... за Іваном?

Софія мовчить.

Бачу... знаєш... Софія. Знаю.

Данило. Може, мені з ним...

Софія. Ні, Даниле. Я примічаю... зневажаєш ти мого чоловіка... останнім часом.

Д а н и л о. Не криюся від тебе, сестро. Тому й хотів... Софія. Сама з ним говоритиму.

Данило (зиркнув у глиб саду). Іде... твій Іван Сірко. Будь здорова, сестро! (Пішов).

Софія продовжує поратись біля стола.

Іван Сірко. Щільникового меду постав на столи. (Дивиться на Софію). Тобі погано? Ти бліда... Софія. Душа моя в тривозі.

Іван С і р к о. Не розумію, чого ж тобі тривожитись?

Софія. Уникаєш мене, Іване... Як повернувся з Січі — ні разу не поговорили... То на пасіку йдеш, то до річки, чи в степу блукаєш, аби тобі зі мною не бути... Щось трапилось з тобою, а ти криєшся...

Іван Сірко (уникливо). Втомився від походів та боїв.

Софія. Ой ні!.. Не втома це. Я примічаю... Серцем чую. Скажи мені... правду...

Іван Сірко (роздратовуючись). Що ти хочеш? Для чого почала таку розмову? Ну, для чого?

Софія. Ти ніколи раніше не кричав на мене...

Іван Сірко. Яі зараз... не кричу... Тільки навіщо це все... у такий день?

Софія. Несила моя.,, довше мучитись... Я мушу знати... Іван Сірко. Що саме? Ну, що ти хочеш знати? Софія (хвилюючись). Мені переказували вірні люди...

Чути пісню:

Ходить гарбуз по городу, Питається свого роду: "Ой чи живі, чи здорові Всі родичі гарбузові?"

Входить кобзар Степан Чорного р.

Іван Сірко. Степан?.. Степан Чорногор!.. Кобзарю мій дорогий... Та звідкіля ти взявся тут, у Мерефі? Степан. Здрастуй, Іване... Сірко...

Цілуються.

Іван Сірко (до Софії). Пізнаєш? Софія. Пізнаю.

Степан. Давненько вас не бачив, Софіє... Софія. Ми раді вам... дуже раді... (Іде до хати). Степан. Бач, знову довелося в гостях у тебе побувати. Іван Сірко. Не просто в гості, а ще й на весілля потрапив.

Степан. Он як! Сина жениш чи дочку заміж віддаєш? Іван Сірко. Дочку... Марію. Степан. Хто зять?

Іван Сірко. Максим Пелех.

Степан. Пелех?.. Невже син твого друга-дончака Данила Пелеха?

Іван Сірко. Син.

Степан. Чув я, Данило тяжко поранений.

Іван Сірко. У Ногайських степах. Довелось розпрощатися йому з товариством. Одвіз його Максим у рідну сторону донську...

Степан. Шкода, завзятий воїн...

Іван Сірко. На різдво гостювали в мене обоє, і молодому Пелеху сподобалась моя дочка. Степан. Добре.

Іван Сірко. А сьогодні їх благословлятиму на шлюб.

Степан. То й зовсім добре. Породичаєшся з донцями.

Іван Сірко. Породичаюсь. (Обіймає друга). Радий я тобі, Степане Чорногор! Але ти не перший... уже в мене гості є. І знаєш хто?

Степан. Скажеш...

Іван Сірко. Знатні січовики Запорожжя, друзі мої вірні: Шевчик та Щербак.

Степан. А де ж вони?

Гв а н Сірко. Он там... під грушею відпочивають. Ходімо до них.

Степан. Зажди трохи. (Озирнувся на хату). Уклін тобі... Іван Сірко. Від кого? Степан. Від Кардашихи.

Іван Сірко. Ну, і як вона?.. Чи й досі журиться за чоловіком?

Степан. Журиться й за чоловіком.

Іван Сірко. У битві він мов лев! Відважний, сміливий, вірний товариству.

Степан. Авжеж, добрий був козак, що говорити... За таким можна журитися... Але й тебе вона не забуває. Коли дізналася, що до Мерефи йду...

Іван Сірко. Ну?..

Степан. Дуже зраділа... (Таємниче). А доживає на хуторі останні дні.

Іван Сірко. Як то... останні... Хвора, чи що? Степан. Продала хутір, майно і худобу. Іван Сірко. Тай навіщо?

Степан. Збирається тобі гроші передати, щоб ти зброї та коней добрих придбав козакам... "Хоч цим,— каже,— прислужуся запорожцям та помщусь ворогам за мого Кіндрата".

Іван Сірко. Та-ак... А не говорила, де збирається жити?

Степан. Говорила. "Піду,— каже,— до Таврії або десь поблизу Січі оселюся".

Іван Сірко. Он що в неї на думці.

Степан. Ну, а як твоя Софія? Чув я, хворіє? Іван Сірко. Та хворіє. Возив навіть у Київ, до Печер-ської лаври...

Степан. Помоглося?

Іван Сірко. Втекла Софія з церкви.

Степан. Ото диво!

Іван Сірко. Не може вона тепер на ікони дивитися. А сталося це з нею після того, як на Старі Байраки наскочив татарський загін. Ну, ми відбивали напад... І син мій, старший... Петро був зі мною... Софія вдома молилася перед іконами, щоб господь зберіг нас... А після бою розшукала Петра... Порубаний... посічений... З того дня і сталося отаке з нею... Та не будемо зараз про це згадувати. (Обійняв гостя за плечі). Ходімо, Друже!

Степан. Я ж до тебе, Іване, он яке діло маю. Іван Сірко. У саду поговоримо...

З'являються Роман і Оксана.

Роман. Я мушу їхати... мушу! Оксана. Не любиш...

Роман. Тебе? Оксано! (Дивиться їй в очі). Ти наймиліша для мене в світі!..

Оксана. Навіщо ж покидаєш?

Роман. Сама подумай... Батько мені кажуть: "Без бувалого товариства чого ти вартий? На кілька років посилаю тебе в Запорозьку Січ, щоб ти світу побачив, та понюхав пороху, та свою шаблю випробував у боях..."

Оксана (лякливо). У боях?

Роман. У боях... "Щоб був,— каже,— достойним мені сином!" Як же я можу рідного батька не послухатись? Зрозумій мене, Оксано.

Оксана. Розумію, але від того не легше.

Роман. Роки проминуть швидко.

Оксана. Ой ні! Не швидко. (Глянула на нього).

Роман. Ти вір мені. Я повернусь. Я повернусь до тебе, де б не був.

З хати виходить Марія у весільному вбранні. Марія. Братику! Щось мама хочуть тобі сказати. Роман глянув на Оксану, обійняв її, пішов.

Душно в хаті.

Оксана. Розумію... Ждеш Максима.

Марія. Жду, а на серці чомусь тривожно.

Оксана. Чого ж тобі, подруженько, тривожитись? Прибуде твій наречений, благословлять вас батько з матір'ю, обвінчаєтеся в церкві...

Марія. Скажи, Оксано, а ти... брата мого... любиш? Оксана. Он ти про шо...

Марія. Бачу, смутна, зажурена... Що сталося? Може, образив тебе? Може, слово негарне сказав? Оксана. Нема чого веселитися, Маріє. Марія. Та й чому... Чому? Оксана. Скоро вирушає Роман з Мерефи. Марія. Сам сказав? Оксана. Сам.

Марія. Не хочеться мені, щоб він їхав у Січ. Вже мати плакали, і я плакала... Та хіба ти не знаєш нашого батька? Як звелів — так мусить бути!

Входить Данило.

Данило (до Марії). Вирядилась, як пава, а молодого нема?

Марі я. Поки що нема...

Данило. То, може, й не буде? Хе-хе-хе!

Марія. Ой дядьку Даниле, завжди у вас щось колюче на думці. Не любите ви людей.

Данило. А за що їх любити? (До Марії)). Мати в хаті? (Зникає за дверима).

Оксана. І що воно за нелюдим — твій дядько. Живе сам, як домовик.

Марія підбігає до тину, зорить у вулицю, а Оксана лишається біля ґанку. Не видно?

Марія. Ну, чому він так запізнюється? Оксана. А ми ходімо тим часом до мене та нарвемо квітів.

М арія. У нас своїх он стільки!

Оксана. А в мене пишніші. Ходімо, Маріє. Будемо тебе наряджати — найкращу квітку приколю. Марія. Ну, хіба що ненадовго.

Дівчата вибігають. З пасіки на подвір'я заходить Іван Сірко з Друзями.

Шевчик. Як рубону шаблею — так десятьох і нема. Щербак. Брешеш!

Шевчик. От щоб я своєї жінки довіку не побачив! Іван Сірко (обійняв за плечі). Ти, Шевчику, лицар добрий, та знаємо про тебе й інше. Ш е в ч и к. А що ж інше?

Іван Сірко. На дозвіллі ти — невсипущий картяр. Шевчик (сміється). Правда. Люблю це діло. Іван Сірко. Але ти не стільки картяр... Ти ще й гульвіса добрий. (Сміється).

Шевчик. І така слава про мене ходить. (Пританцьовує і співає).

Ой дівчина-горлиця До козака горнеться, А козак, як орел, Як побачив, так і вмер.

Ну, мій друг Щербак ні в чому мені не поступиться.

Іван Сірко. Теж правда. Щербак мовчки ворога б'є, мовчки горілку п'є...

Щербак. Чому ж мовчки, Іване? Я, коли треба... я балакучий...

Всі. Знаємо тебе, золота ти душа!

Щербак. Оце ми з Шевчиком побували вдома, та набридло нам хутірське життя.

Іван Сірко. І вирішили знову податися на Січ? Щербак. Не самі... З тобою, Іване.

Іван Сірко. Хіба що сина... Романа з вами виряджу, а сам я вже, мабуть, прибився до хатнього берега. Онуків няньчитиму... біля бджіл ходитиму. Ні про які війни та походи й думати не хочу.

Степан. Що сина посилаєш до Січі — спасибі тобі. Але хіба ж можна на тому погодитись, щоб отакий воїн, як ти, такий орел вдома сидів?

Іван Сірко. Був орлом, та крила мої притомилися...

Степан. Великі полчища татарські разом з турками йдуть на землю нашу. Сіють всюди смерть і насильства над сестрами^ дружинами, дітьми нашими.

Іван Сірко. Невеселі новини привіз ти, Степане. . Степан. Невеселі, що й казати! А кілька загонів прорвалося аж на Слобожанщину, чинять тут промисел, убивають і палять... Беруть ясир, женуть людей наших у рабство. Хіба можна таке терпіти?

Іван Сірко. Жалиш ти мою душу, Степане.

Степан. Мусиш скоритися січовому товариству і повернутися на Запорожжя!

Іван Сірко. Подумаю, брате, подумаю.

Чути далекі дзвоники. Чути цокіт кінських копит. Вбігають з квітами Марія і Оксана.

Марія (радісно). Поглянь, поглянь, Оксано! І вершники... І тройка...

Оксана. А хто ж то першим мчить на білому коні? Марія.

1 2 3 4 5 6 7