Гроза

Шиян Анатолій

ГРОЗА

Роман

У палісаднику, спираючись ліктями на різьблений парканчик, стояла молодиця. Густий кущ акації розплатав над нею гілля, і крізь просвіти в ньому вона пожадливо дивилась на дорогу. З гулянки йшов Яків Македон — рекрут, що позавтра мусив разом з товаришами залишити слободу. На Якові чорні штани, заправлені в наваксовані чоботи; здалеку помітно, як виблискує під сонцем лакований козирок нового картуза. Голубу сорочку в перехваті підперезано матер'яним поясом з китицями. Вибилося з-під картуза крилом грака пасмо волосся, прикривши собою око.

Засмаглий, з карими очима, що в них дивилася б молодиця годинами, високий і ставний, повертався Яків додому. Хміль туманив йому голову, бо випив із друзями четверть горілки./ Хоч не любить він її гіркого присмаку, але сьогодні пив, і вчора пив, і питиме завтра; гулятиме ще день і ніч; і повернеться додому, може, на світанку, може, аж на другий день, але ніхто йому нічого не скаже, бо йде Яків на війну. Хай погуляє, щоб було чим згадати рекрутські дні.

Разом з товаришами питиме Яків іще, а потім, п'яний, у слобідських садах труситиме яблука, ловитиме на вигоні біля річки гусей, качок, а тоді в лісі чи в когось з товаришів у саду вони зварять кашу, і ніхто не посміє гримати на них чи скаржитись старшині або уряднику...

Все ближче підходив Яків. Широкий ремінь лежав на плечі. З-під пальців визирали перламутрові ґудзики старенької гармоні. Не хотілося зараз грати. Поспати б годину чи дві, а потім знову на гулянку.

— Якове! Яшєнько...— Загойдалися в палісаднику віти акації, всіяні ще не дозрілими стручками. Яків спинився, зняв картуз.

— Здрастуйте, Софіє Іванівно! — вклонився, не наважуючись, проте, підійти ближче, щоб потиснути руку. На Софії була чорна сукня з коштовної тканини і чорна шаль, в обрамленні якої обличчя її видавалося блідішим, ніж звичайно. Вразили Якова в ту хвилину її очі — сміливі, чіпкі, променисті, мов зорі. В них світилося і каяття, і благання, і водночас такий нестримний порив неприхованої любові, що Яків розгубився.

— Гуляєш? — спитала вона.

— Гуляю.

— Коли вирушаєте з слободи?

— Післязавтра. Підемо й ми воювати. Хто знає, чи повернемося назад,—то вже хоч ці дні будуть нашими! Ви б, Софіє Іванівно, коней мені дали, покататися б на вашій тройці хоч раз.

— А хочеш? Я тебе покатаю. Удвох і поїдемо.— Вона озирнулася й зашепотіла: — Чекатиму тебе надвечір у лісі, біля мамврійського дуба.

І немовби хто одірвав її від різьбленого паркана. Коливалася тільки віточка, зачеплена ліктем, і в ту віточку, прошмигнувши повз Якова, вчепився рогатий жук. А Яків усе ще стояв, схвильований обіцянкою молодиці. "Та невже справді Софія Ізарова кататиме мене на своїй тройці? Сама ж вона, сама запросила..."

Яків нащось узяв до рук гармонь, розтягнув міх... До тинів та парканів поспішали з хат молодиці й дівчата, щоб подивитися на гармоніста. Крізь шибки вікон стежили за рекрутом сиві бабусі, і він, вітаючись з сусідами, йшов вузенькою вулицею, де поряд інших убогих хат стояла його хата з трьома вікнами і такою давньою покрівлею, що вже замість соломи виднівся суцільний яскраво-зелений мох, з якого буйно росли і гнучко колихалися під вітром окремі стеблини жита. Рясним кущем красувались перед вікнами жоржини.

На призьбі сиділа жінка, пов'язана хусткою, мовчки дивилася на дорогу, підборіддя в неї тремтіло, і кінчик хустки був уже зовсім мокрий від сліз. Підійшов до неї чоловік у столярському фартусі, подивився на дорогу, подивився на жінку.

— Знову?.. Не треба... Заспокойся... Готуй обід... Бачиш, Яків іде...— Голос його затремтів. Одвернувся, нічого більше не міг сказати. Знову пішов до садочка, де лежали дошки, інструменти, валялися на траві пахучі стружки.

Повертаючись додому, Яків думав про Софію Ізарову. Ще три роки тому вона була звичайна собі сільська дівчина, працювала в бакалійній крамниці свого брата Трохима. Доводилось і на полі, під час жнив, допомагати найстаршому братові Лук'яну, що не бажав "устрявати" в торговельне діло, а займався хліборобством. Гарна, роботяща дівчина була Софія.

І не забути Якову новорічної зустрічі, коли вони, сівши з Софією на санчата, прикріплені до довгої жердини, кружляли по розчищеному льоду з такою швидкістю, що перехоплювало подих. Софія горнулася до нього, боячись випасти з санчат, а він, сміливий, з очима, в яких світилося молодецьке завзяття й відвага, гукав до товаришів:

— Що ж ви, хлопці, втомилися, чи що? Крутіть швидше І Натискуйте! Натискуйте!..

Хлопці "натискували" сильніше, і санчата, здавалося, вже не ковзали, а літали по колу з такою шаленою швидкістю, що у Софії рябіло в очах, крутилась голова, але вона і взнаки не давала, що їй хоч трошечки страшно. Тільки міцніше пригорталася до Якова, і йому приємно було відчувати її гаряче дихання на своїй щоці.

— Ану вас до дідька! Заморили зовсім. Відпочиваймо, хлопці!

І хлопці, вийнявши кілки, вставлені між* спицями колеса, закурили. Санчата спинилися. Софія встала з них зовсім бліда, хитнулася і напевне упала б, коли б не підтримав її Яків.

— Софіє, що з тобою? Тобі недобре?

— Голова закрутилась... Проведи мене додому.

Знялася заметіль, та така, що за три кроки вже нічого не видно.

— Дивлюсь на тебе, Софіє... Ти зараз мов снігуронька. їй-бо, правда, навіть поцілувати тебе хочеться.— Яків раптом обійняв її, і не встигла вона вимовити й слова, як він жадібно припав до губів.

Щось обпекло йому щоку. Випустивши з обіймів Софію, побачив тільки на мить її палаючі гнівом очі. В ту ж хвилину дівчина зникла в буряній заметілі.

І відтоді немовби душу свою втратив Яків. Бачити її, слухати її голос, відчувати на собі погляд її очей стало для нього життєвою необхідністю. Не було в світі кращої й милішої для нього дівчини... Його душею і серцем безроздільно заволоділа Софія.

Про заметіль не згадували при зустрічах, а зустрічі тепер у них траплялися часто. Іноді ходили вдвох до лісу, і тільки старі дуби, берези, клени та часом прим'ята трава, де сиділи вони, могли б повідати про їхню любов, таку чисту і таку красиву, як буває чистою й красивою весняна, омита росою квітка, що вперше розпускає свої пелюстки назустріч ранковому сонцю.

Прощаючись, Яків брав її руки в свої, дивився в очі коханій, нічого не говорячи. Та й навіщо говорити, коли вона й без слів розуміла його думки, його почуття.

І все так несподівано обірвалось...

Сумною була остання зустріч.

Софія впала Якову на груди і, нічого не говорячи, тремтіла від приглушеного ридання, а він гладив її плечі, намагався заспокоїти:

— Не плач... Ніде я не подінуся. Хлопці йдуть у Таврію... І я з ними... Зароблю грошей, згуляємо наше весілля... Ждатимеш?

Вона підвела голову, глянула на нього і, не промовивши й слова, знову впала йому на груди...

...А потім минали дні за днями, минали тижні й місяці, довгі, безрадісні, одноманітні...

Довіку не забути Софії, як одного ранку завітав брат Лук'ян, сів край столу, на якому сестра дерев'яним рублем прасувала добре випрану, пахучу від сонця та вітрів білизну.

Зиркнувши якось загадково в бік старшого брата Трохима, гість запитав:

— Ти, Софіє, бачила попа?

— Попа? — щиро здивувалася дівчина.— А навіщо він мені?

— Дізналася б про Якова,— втрутився в розмову Трохим і цими словами, наче холодом, війнув на душу, посіявши в ній тривожне передчуття.

— А що мені,., дізнаватися... Яків, мабуть, уже скоро повернеться з заробітків.

Трохим кашлянув, глянув на Лук'яна. Цей змовницький погляд перехопила Софія, і щоки її залив багровий рум'янець.

— Повернеться, Софочко, та чи радітимеш ти з того повернення.

Софія поклала рубель, метнула неприязним поглядом на обох:

— Ви... брати мої чи... кати?

Немовби хтось жорстокий, безжальний і мстивий з усього розмаху полоснув її ножем у самісіньке серце — так захльобнулося воно пекучим болем.

— Одружився, Софочко... твій Яків. Рум'янець швидко зник. Обличчя стало блідим.

"Це ж вони мене перевіряють, чи справді люблю я свого Якова... Так, люблю... Люблю його... Жду... Стоскувалася по ньому... Виглядаю зраночку^ і ввечері, бо він найрідніший для мене в світі".

їй хочеться про це сказати братам, сказати, не соромлячись, та Софія відчуває — горло в неї пересохло і якась невидима, але владна сила перехоплює подих, важким тягарем давить їй на груди.

"Ні! Ні! — б'ється тривожна думка, мов пташина, нещодавно спіймана у клітку.— Не міг він одружитися... проміняти на іншу. Яків любить мене... Любить... Знаю!.. Це злий наговір, тяжка неправда, яку треба розвіяти... Зараз дізнаюсь, кому це потрібно розбивати нашу любов, наше щастя..."

Софія випростується біля столу, мов орлиця, ладна битися смертним боєм з своїми нещадними супротивниками. В очах блискає гнів, губи мимоволі тремтять, а голос стає навдиво-" вижу чужим, незнайомим і кволим.

— Хто... Хто міг отаке вам сказати?

Очі прикипають до старшого брата, бо з його уст зірвалася страшна новина.

"Він просто пожартував... Ну, звичайно, пожартував, і йому, мабуть, і самому соромно. Він зараз про це скаже. Мусить сказати!"

Але брат мовчить, і його мовчанка страшить. "Невже правда?"

Софія пильніше дивиться на Трохима, і той, не витримуючи її погляду, схиляє голову.

Світ одразу потемнів перед нею. Тривожно б'ється серце, забиваючи дух.

— Хто... сказав?

І найстарший брат не пощадив молодшої сестри, хоч розумів добре, якого болю він завдає їй у цю хвилину.

— Отець Віталій. Від нього чули... А йому начебто заробітчани...

Стало тихо в хаті.

Приголомшена Софія сіла на стілець, а брати, немов хижі кібці, мучили свою знесилену жертву, домагаючись змовницької мети.

— Насміявся з тебе Яків,— линув, здавалося, з високої гори Лук'янів голос.— А ти не горюй, інші знайдуться... женихи. Он до слободи приїхав з Харкова багач Ізаров... Графський ліс купуватиме... Тут хоче й оселитися назавжди... А хто перший йому про ліс сказав? Я! Я, Софочко, сказав. До міста по крам їздив і сказав... А він і в дорогу зібрався одразу. І мене взяв з собою... У такому вагоні вмостилися, що тобі, Софочко, й не присниться... Все на пружинах... Чистота!.. У дверях отакенне дзеркало... І я про все дізнався... Удівець... Ні синів, ні дочок, ні близьких родичів... Про тебе йому говорив...

1 2 3 4 5 6 7