Дощі у травні

Дрозд Володимир

Доктор біологічних наук Андрій Васильович Приймак (підлеглих по лабораторії і Колег в інституті він привчив вимовляти замість Приймак — Прймак, а якщо хто забувався — уперто поправляв) не любив, згадувати свого дитинства. Рахунок дням своїм і рокам вів од того дощового ранку, коли з диктовим чемоданчиком у руці, у бавовняному костюмчику й парусинових черевиках вийшов на привокзальний майдан і, довідавшись, що до університету — три трамвайні зупинки, почимчикував пішки, аби заощадити на трамвайному квитку.

А в глибині душі Андрій Васильович знав, хоч і не часто признавався собі в цьому, що нове життя його почалося на екзамені з математики: він зумів прихилити до себе не так знанням, як вродженою селянською впертістю відомого академіка (тоді він, правда, був ще не академіком — лише членом-кореспондентом). Згодом Андрій Приймак одружився з його дочкою, тесть допоміг початкуючому вченому подолати перші, найважчі щаблі наукової й адміністративної кар'єри.

Чимало літ уже академік спочиває вічним сном на Байковому кладовищі, а слава його й досі осяває дорогу молодому докторові наук. У свої сорок літ він почувається повноправним господарем просторої квартири померлого академіка. Теща мешкає в кутовій, з балконом у парк, кімнаті і, окрім некрологів у "Вечірці", цікавиться лише японським пінчером, якого дресирує. З цим пов'язані і єдині домашні обов'язки Андрія Васильовича — уранці й увечері прогулювати песика, бо в тещі болять ноги. Веде господарство й виховує дочку дружина, їй допомагає хатня робітниця, котра з'являється о восьмій, уже з пакетами молока, кефіру і свіжим хлібом. Коли Андрій Васильович вертається з пінчером на ремінці після ранкової прогулянки по парку, у просторій, чистій, як операційна, кухні на нього вже чекає сніданок. Поснідавши, він вбирається у добре випрасувану пару (щодня свіжа сорочка — це його принцип), бере портфеля і по широких сходах виходить на вулицю, де щоранку чекає інститутська машина — лискуча "Волга". Веснами на й дзеркальних крилах лежать сережки з берези, що росте біля під'їзду, влітку — відблиски ранкового сонця або краплі дощу, восени — червоно-жовте листя, а взимку — білі, ніби намальовані сніжинки. Найбільше тішило Андрія Васильовича те, що по нього приїздила машина. Щоденні півгодини їзди до інституту були святом для Приймака — ранкове місто ніби стелилося до ніг.

Батько його помер скоро по війні, мати теж не зажилася на світі, рідню Андрій поступово забув, рідня забула його, і вже ось добрих двадцять літ Приймак не навідувався до свого села — ніби одрізав, ніби й не існувало його ніколи на світі, того села. А може, й не існувало, може, усе його напівсирітське, напівголодне дитинство наснилося? (Власне, лише у Києві, коли став одержувати підвищену стипендію, він уперше по-справжньому наївся чи й досі не наївся, бо голод у дитинстві — то на все життя). Та й що їх, Приймака і Прймака, єднало?..

Був звичайний вечір. Родиною подивилися програму "Час". Потім теща продемонструвала нові досягнення свого пінчерка — тепер він, прагнучи одержати з рук господині цукерку, перекидався через голову і танцював навприсядки. "Зовсім як людина!" — захоплено гукала теща. Дух опору на мить вселився в Андрія Васильовича, і він зібрався заперечити тещі: мовляв, не кожна людина за цукерку перекидатиметься через голову й танцюватиме. Але подумав, погладжуючи борідку, — і промовчав. Тут і подзвонив телефон. З десятої до півночі, коли вони лягали спати, на телефонні дзвінки відповідала дружина (найближчі знайомі й співробітники знали, що в ці вечірні години Андрій Васильович працює над монографією), але десяти ще не було, і він зняв трубку:

— Прймак слухає.

Той, хто дзвонив, помовчав, а потім перепитав нерішуче:

— Андрій Васильович?

— Так.

По телефону Приймак завжди розмовляв підкреслено офіційно, навіть з дружиною.

— Андрійку! Невже це ти?! Ой, чортяко, скільки років я тебе не чув і не бачив! —заволало в трубці, аж дзвеніла мембрана. — Вгадай, хто дзвонить! Не вгадуєш? Льонька Утікайло з Товстоліса!

— Пробачте...

— Ти що, на столичних висотах зовсім забронзовів? Ну, згадай, я ж тебе колись м'ячем у вилицю тріснув, око заплирло, місяць з пов'язкою ходив, ми тебе отаманом-розбійником дражнили. А від Антона, "поліцая", хто тебе порятував, у долинці, по дорозі на Шептакн? А як ходили ми з тобою до півночі по шкільному саду, про майбутнє балакали, коли їхав до Києва? Згадав нарешті?

— Згадав, аякже, згадав... — кволо відказав Приймак, узяв телефон і, розмотуючи шнур, пішов до себе в кабінет, ліг у крісло, поклав ноги в японських капцях на вірменський килим. — Ви тепер що — у Києві?

— Ми... ми не в Києві, ми приїхали до Києва підвищувати кваліфікацію... — І голос знову життєрадісно заклекотів: — Я десятий рік директором у нашій школі, а ти хоч би раз коли з'явився у Товстолісі, ощасливив, так би мовити, аборигенів... Бо я вже думав — пропав Андрійко, нема Андрійка...

— Робота відповідальна...

— Знаю, знаю, я побачив твою фотографію у "Вечірці", подзвонив до інституту, але тебе вже не було, секретарка директора дала домашній телефон.

"Яка безвідповідальність — просто людям з вулиці давати домашній телефон!" — подумав Андрій Васильович. — Завтра порушу питання перед директором..." А уголос сказав, бо за всіма нормами людського співжиття треба було запрошувати:

— Якось би зустрітися.

— Та я недалечке, в готелі!..

— Сьогодні й завтра не можу, — поспішив Андрій Васильович. — Готую доповідну вгору, дні й ночі зайнятий. Позавтра — будь ласка.

Навіть не придумував про доповідну — саме прийшло. Домовившись, що шкільний товариш прийде до нього додому о восьмій вечора, Приймак з полегкістю поклав трубку. Все ж два дні відстрочки од нежданого клопоту. Але настрій зіпсувався. Немов подзвонили з іншого, потойбічного, світу і нагадали, що він, той світ, все ж існує всупереч високим авторитетам. І Приймак уже не працював над монографією, а до півночі дивився по телевізору пригодницький фільм.

Наступного дня він несподівано для своїх колег дав згоду поїхати на симпозіум до Ленінграда і замовив два квитки в спальному вагоні. На симпозіум разом з ним їхала ще досить молода аспірантка, яка очей не зводила з Андрія Васильовича (може, через надмірну захопленість науковим керівником і робота над кандидатською дисертацією посувалася не так успішно, як хотілося б їй і деканатові). Дружину він попросив прийняти свого шкільного товариша і вибачитися за непередбачений терміновий від'їзд. Дружина вміла приймати непотрібних їм людей так люб'язно-холодно, що вони вже потім і не дзвонили, й не заходили...

Лише від розтривожених, як бджолиний рій, спогадів Приймак утекти не зміг...

Все ж була вона, материна хата, — на згірку, край села. За вікнами було поле і шлях на Шептаки, обсаджений вербами, а під вікнами біля призьби зеленіли пижма і любисток (слова якісь дивні, чужі й рідні водночас, ніби після довгої перерви зустрів раптом близьку людину). Тієї весни рясно цвіли груші (він пам'ятав стару грушу біля хати). А може, це було іншої весни? Одне знав напевно: саме тієї весни пес їхній пасся на спориші у дворі, наче теля, мати давно вже не давала йому їсти, бо не було чого дати, а потім він утік у поля й не повернувся. Це від тієї весни живе в Андрієві страх голоду, він не зникає ніколи, навіть за столом, на якому — найвишуканіші страви, і їсти уже нема куди. І відворотний смак слизького, звареного з лляного сім'я киселю, і нудотний дух млинців із гнилої, висушеної й перетертої на чорний крохмаль картоплі, і солодкий, із цвіту акацій, хліб — усе від тієї повоєнної весни. Весна була холодна, а потім, у травні, упали теплі дощі, і земля ніби вибухнула зеленню та квітом. Дощі лили до півдня, а з півдня розпогоджувалося, і сонце, ще в краплях дощу, не гріло, а пестило землю по зелених кучериках, наче мати із сльозами на очах, коли він просив їсти, а їсти не було чого...

Він ходив до школи в другу зміну. Саме збирав книжки до полотняної шаньки, підписаної бузиновим чорнилом: "Приймак А., другий клас", коли в сінцях рипнули двері, і до хати зайшла Вона. Стояла на порозі, між фарбованих одвірків, наче в портретній рамці, у військовому плащ-наметі на плечах, по брезенту якого стікали й падали на порігкраплі дощу. Тепер він уже не може, як не силкується, пригадати ї обличчя. Пригадує лише золотаве волосся (мабуть, була руда-руда, подумав прозаїчно), ластовиння на щоках і запах духів (мабуть, тронного одеколону, брав себе тодішнього на глум, у ті роки й дешевий одеколон пахнув йому звабливіше, аніж нині французькі парфуми).

— Доброго дня вам. Я — учителька із Шептаків, у вашу школу на підмогу прислали, поки ваш учитель хворий. Можна, я залишу плаща, щоб не нести через село, а додому вертатимуся — заберу?

Років через шість Андрій, уже старшокласник, ходив у Шептаки до школи, бо в Товстолісі була лише семирічка, і в кожній тамтешній учительці намагався впізнати ту, яка залишала колись у них плаща. Намарне... Мабуть, вона давно виїхала із Шептаків, і вже ніхто Її не пам'ятав. А можливо, була й інша причина: майже все, що Андрій називав згадками про неї, — це згадки про самого себе. Він пам'ятав, як того, першого, дня йшов з учителькою вулицею і пишався, що може показати їй, де в Товстолісі школа. Пам'ятав, як вигукував поперед усіх, щойно учителька переступила поріг класу: "Доброго дня, Тамаро Миколаївно!" — бо тільки він з усього класу знав її ім'я. Як чекав на неї в шкільному дворі, щоб разом іти додому, а потім проводжав, несучи плащ-намет, аж за вербочки, де місток дерев'яний через яр, — далі вона ніколи не дозволяла проводжати себе...

І раптом йому згадалося, а може, придумалося (через стільки літі), що була вона в зеленій спідниці і в білій, у червоних квіточках, ситцевій блузочці, і темний жакет на ній був, учительський, бо усі вчительки ходили тоді в строгих чорних жакетах. Але вона знімала жакет, коли йшла поруч з Андрієм щептаківським шляхом, вказівний пальчик стромляла в петельку вішалки і зовсім не по-вчительськи, а по-хлопчачому легковажно крутила жакетом навколо себе і сміялася, закидаючи голову, і золоте волосся (тепер він таки згадав — у неї було справді золоте волосся) розсипалося по її плечах.

1 2