Музей живого письменника

Дрозд Володимир

1. Чи сміються боги?

(Сторінки, написані раніше, аніж народилася ідея повісті-шоу)

Боги плачуть у небесах над нашими горестями земними. І падають сльози Божі на землю грішну дощами. А що сльози богів стають все гіркіші, бо гіркішає життя наше, то й засихає на грядках огудиння огірків після дощів літніх, а яблука, груші та вишні беруться плямами, наче коростою.

Про це кожен тепер знає. А хто не знає, хай приїде у моє Халеп'я і погляне, як жовкне, згортається, згоряє листя огірків після дощу благословенного. Бо сльози Божі — пекучі сльози. А якими ще слізьми можуть плакати боги, коли з дня в день, з ночі у ніч бачать, як страждає нерозумне творіння їхнє? Допомогти ж йому мало чим можуть. Коли я писав роман "Листя землі", твір наскрізь трагічний, бо трагічна епоха, зображена в ньому, я теж нерідко плакав над долею своїх героїв. Я ж бо теж був для них— творцем. І так само безсилий був змінити гірке життя їхнє на краще. І врешті-решт відчув: якщо не перерву хоч на якийсь час своєї роботи і далі писатиму том за томом про "наш прекрасний, неповторний час", ведучи героїв кривавими дорогами двадцятого віку, збожеволію од непроглядного людського горя. Збожеволіє і читач, якщо читач цього роману знайдеться.

Уявімо, що ми усі, ще — живі, уже давно в пеклі, варимося в казанах зі смолою, висимо на гаках, почеплені за ребра, смажимося на сковорідках, а час для нас — зупинився. Чи ж здатні будемо ми до каяття в гріхах наших земних? Ні, ми досить швидко звикнемо до мук пекельних, ще й добре-таки треновані пеклом земним. Живописання пекла, його естетизація помітні на давніх українських іконах, та і в усній народній творчості. Пекло для українця — все одно що кімната з кривими дзеркалами. У пеклі, правда, і плачуть, але більше — сміються. Мабуть, це засвідчує природний оптимізм нашого народу. І справді, історична доля українців так складалася, що потойбічне пекло майже ніколи не видавалося їм страшнішим од пекла на рідній землі. Я роздумував над цією світоглядною проблемою на початку сімдесятих років. І дійшов висновку у повісті "Замглай", що пекло має бути неодмінно оточене прозорою стіною, за якою — рай. Муки наші на тім світі будуть справді пекельні, якщо із сковорідок та казанів ми бачитимемо, як раює в раю наш кум, сват чи просто знайомий…

Але залишімо влаштування пекла самим пекельникам — чортам, дідькам, іншій нечисті, таке вже у них призначення, задля цього сотворені вони непогамованою уявою народною. І — повернімося до богів. Поки я працював над першим десятком книг роману "Листя землі", а це — п'ять років вкрай духовно напруженого і усамітненого життя, все частіше до мене, людини внутрішньо віруючої, навідувалася єретична думка. Ось вона: якщо Бог з небес бачить і відчуває страждання творінь своїх, не лише людини, а й усього живого, як довго здатен він усе це витримувати? Ми, люди, звісно, лише мурахи, лише порох біля ніг Його. Але хіба ми не вподобляємося до певної міри самому Богові — на звичайній овочевій грядці? Я, наприклад, полюбляю садити на городі і охоче люблю це щовесни. Але полоти на грядці — суща мука для мене. Бо тут уже од волі моєї залежить, якій рослинці рости й квітнути і якій — сохнути і гнити в розорі, на купі бур'яну. Вистачає мене на цю високу місію ненадовго. Усім єством своїм відчуваю я страждання, під сонцем пекучим, висмикнутої з корінням бадилини. І врешті-решт безоглядно тікаю з грядки, аби не примножувати світове зло. Те ж саме, коли я змушений косити в саду траву. Зойки і крики її шматують мою душу. Психологи кажуть: низький больовий поріг. А який же тоді больовий поріг у безкінечно доброго Бога?! Колись, ще у роки своєї служби в рядах доблесної Радянської Армії, у кінофотолабораторії ЧВВАУЛ (Чернігівське вище військове училище льотчиків), під звуки "Сотворіння світу" Гайдна намислював я вечорами трагікомічну трилогію про Бога. Я так і не написав трилогії, підтвердивши слушні думки класика, що писати про Бога — найтяжче. Але добре пам'ятаю, що трилогія мала завершитися сценою, в якій Бог-творець таки не витримує ролі судії над усім земним бедламом і зникає в неозорих просторах всесвіту, примостившись у земній космічній ракеті, адже відбувалося це на зорі космічної ери.

Втім, вільнодумство нині не в моді, і час підсумувати мої роздуми. А підсумок — ось він: не можуть боги лише плакати над бідуванням творінь своїх, множачи потопи на Землі.

Час од часу боги ще й — сміються. Сміх богів — сміх крізь сльози, сміх — од співчуття до малості нашої і непомірних людських амбіцій…

Грім на небесах — сміх богів.

Відкриття це — не моє. Що грім — то сміх Божий, знала ще моя сусідка по вулиці Яблуневій, героїня моїх оповідок баба Феська, уже покійна, на жаль. Це баба Феська першою сказала, що вона — на прямому дроті з самим Богом (вплив, звичайно, телефонізації села). А я лише повторюю, як істинний графоман, що хоч Бог і один, але в кожної особистості — персональний зв'язок з ним, прямий провід, щось на зразок номенклатурної "вертушки". Колективних молінь прагне маса, а для особистості не потрібні посередники між нею і Богом. Баба Феська ніколи не ходила до церкви, хоч була глибоко віруюча людина. Вона розмовляла з Богом так просто і легко, наче Бог сидів на стрісі її хатини, звісивши босі ноги, та тільки й клопоту мав у цьому світі, що слухати бабу Феську.

Якщо це справді так, то Господь мав досить повне уявлення про непослідовність сотвореної ним людської натури. Річ у тім, що баба мала дві грядки: одну — у низині, над річечкою Жолудівкою, біля хати, іншу — над Витачівською дорогою, на горі Московській. Коли серед літа довго не випадали дощі, пересихала грядка на горі. Якщо ж кілька день підряд дощило, вода заливала грядку над Жолудівкою. Через те баба Феська трохи не кожного літнього дня мала досить гостру розмову з Богом: на Московській горі вона вимагала у Всевишнього — дощу, а в долині — сухих, теплих днів. Сторінки моїх робочих блокнотів минулих літ заповнені стенографічними звітами тих не вельми дипломатичних переговорів баби Феськи з вищими силами, її маленька, худорлява постать на узгірку, під німими небесами, з гнівним обличчям, повернутим, як сонях, до сонця, з піднятою правицею— досі перед моїми очима. Більшість бабиних монологів справді не відзначалися дипломатичною ввічливістю, у цьому вона виявилася своєрідною предтечею деяких наших депутатів у нинішній Верховній Раді. Правда, часом траплялося і таке, до чого у Верховній Раді ще не дійшло: баба сукала до неба дулі…

Пристрасні Фесьчині монологи завершувалися досить сміливим, як на застійні роки, висновком: "Нема, нема, чортова кров, совітської власті ні на землі, ні на небі!.." Лише через десятиліття кращі розуми дійшли до тої ж таки думки. Якось, улітку вісімдесятого, днів декілька підряд з неба безперестанно лило. Вода в переповненій Жолудівці зробилася біла, клекотіла, ревла. По нижньому городу баби Феськи плавали, оббиті дощами, рожеві човники макового цвіту. Ранок трапився погожий, але ближче до полудня з-за Дніпра знову посунула на Халеп'я темно-сиза туча. Феська стояла біля причілка своєї халупини і гукала в нуртуюче хмаровище: "Чи тобі, чортова кров, уже повилазило?! Чи ти, дурень старий, не бачиш, що у баби Феськи уже не грядка, а болото?! Куди ти ллєш, куди ллєш?!" У відповідь по низькому темно-сизому небу з краю в край покотився благодушний літній грім. Вислухала баба Феська те громихання і мовила тужно й докірливо, аж мені душа заболіла: "Господи, над ким ти смієшся? Над бідною, нещасною Феською смієшся?.." У тридцять третьому Феська вижила, бо ловила корзиною жаб у Жолудівці і їла. Чоловік її не міг примусити себе їсти жаб і помер з голоду. Був у Феськи синок, рочків п'ять йому тоді було. Феська якось втулила його на пароплав, який причалював до берега, але людей сільських не брав. Втулила, уже опухлого, в надії, що там, у Києві, добрі люди не дадуть йому пропасти. Але відтоді Феська нічого не чула про сина свого. І, коли б я не приїздив до Халеп'я, вона приходила на моє дворище і запитувала, зирячи крізь мене білими, виболеними очима: "А чи не стрічали ви там, у городі, синочка мого? Як йому-бо тамочки поживається?.." Хоч минуло вже од весни голодної п'ять десятків літ.

І засоромилися боги сміху свого небесного, і заплакали, і були сльози Божі буйні, як біб, і лили до самісінького вечора. Але востаннє лило того дня: випогодилося надовго, скоро почалися жнива, і дав Бог урожай зібрать.

А може, боги сміються із самих себе, сміються од власного безсилля хоч чимось зарадити горюванню людському?

Тож як не сміятися із самих себе нам, смертним?!

Пишу я повільно і важко. А ще ж — нахабна спроба у романі "Листя землі" наблизитися до літописної, біблійної прози, де кожне слово має бути — як стиглий горішок. До всього стоси друкованих і не друкованих, записаних мною на диктофон, надісланих людьми спогадів про сто чи не найтяжчих в історії нашого народу літ. Усе те треба було осмислити, духовно перетравити, самому знати хоч трішки більше, аніж герої твору, це — один із законів письменницької праці. Часом здавалося, що я не просто тунель копаю, а прорубуюся крізь непіддатливу гранітну скелю. Коли подібне роблять метробудівці, вони напевно знають, що крізь прорубаний ними тунель ходитимуть поїзди з людьми. У письменника ж такої певності нема і бути не може; якщо ж упевненість у власній геніальності, у потрібності твоєї праці для вдячного людства з'явилася, вважай, що ти уже ступив одною ногою на проторену стежку графомана…

Одне слово, на п'ятому році божевільне виснажливої праці над "Листям землі", дописуючи останні сторінки, я мріяв про єдине: ось поставлю крапку, одредагую, віддам на чистий передрук друкарці, а сам ляжу на тахті, розкину руки і лежатиму, ні про що не думаючи, тиждень, другий, третій… Дружина, вже знаючи мене (другу чверть століття в одній супрязі тягнемо родинного воза), недовірливо посміхалася, коли я ділився своїми мріями про майбутню багатотижневу нірвану. І справді, подібне зі мною траплялося уже не один раз. У серпні сімдесят дев'ятого, дописавши документальний роман "Дорога до матері" (теж добрий шмат роботи!), я наступного дня узяв ковдру, якийсь пригодницький швидкопис і подався на Зелене озеро.

1 2 3 4 5 6 7