Пігмаліон

Володимир Дрозд

Відтепер він голився двічі на день: ранком, коли сходив у майстерню, та увечері, по роботі, і то тільки для того, щоб зайвий раз з безжальною і трохи нарочитою одвертістю нагадати собі, що він старіє. Чіпким, точним зором фахівця Майстер Пігмаліон обмацував своє обличчя в дзеркалі і помічав найтонші зморшки біля очей, зібгану шкіру од широко розкриленого носа до підборіддя, підозріло високе чоло, що, здавалося, вищало з кожним днем (острівок чубка обступали білі серпи залисин), і очі, в яких уже давно не світилося колишнє молодече завзяття, а тільки віддзеркалювалася меланхолійно ніжна, як рання сивина, втома. І чим довше вдивлявся Майстер у своє обличчя, тим чужішало воно, бо ще ніби вчора уявлявся собі молодим, трохи не юнацького віку: поріг між юністю й зрілістю він переступив непомітно, безболісно, навіть не розгледівши його крізь вуаль, що зіткав довкола себе із витворів уяви та хисту.

Тим болючіше було усвідомити раптом, що він уже не молодий, що невблаганно старіє.

А позаду, здавалося, нічого нема, окрім ясного миттєвого спалаху, який зветься дитинством, та кількох тисяч роботів довкола, в блакитній оазі серед вічної пустелі, роботів, кожен з яких носить обличчя, виліплене ним, Великим Майстром.

Особливо гнітили його вечори. Пігмаліон прокидався після роботи, наче після сну з прекрасними кольоровими видіннями, піднімався до себе, з'їдав приготовлений роботом обід і виходив на терасу. Троє сонць (він усе ще за земною звичкою називав їх сонцями), ясніючи, наче три старовинні бронзові щити, золотистий, оранжевий і ніжно-зелений, — одне по одному пірнали за розмитий маревом обрій; але небо, сухе й шорстке, позбавлене лагідної земної глибини, вбиралося в багатобарвний веселковий серпанок, переливалося й полум'яніло. Жовте люстро слюдянистих пісків довкола оази, де на крихітнім клаптикові існував створений ним, Великим Майстром, світ, віддзеркалювало барви неба, геть розбовтуючи їх і пропонуючи Майстрові химерний коктейль із кольорів у плоскодонній, зі стрімко вигнутими краями піалі.

Замолоду він щовечора, сидячи в кріслі на терасі, пив той коктейль кольорів і завжди відчував спрагу. А зараз дивився довкола сухими, байдужими очима.

Відтак наставала мить, якої Пігмаліон боявся тепер найбільше. Прохолодний вітрець, який віяв од океану, що по той бік пустелі, раптом влягався; натомість сутінки, провісники білої і задушливої ночі, скрадалися по барханах і пустелях, і вимурувані його роботами будинки, і рівна, присмалена долоня космодрому по той бік селища, на узгір'ї, і блакитно-зелений парк унизу, довкола вілли Майстра, парк, де кожне дерево, кожна квітка і кожна бадилина були витворені його, Майстра, уявою та руками за літа, що збігли, як збігає з гірських озер вода, потроху розмиваючи греблю,— все довкола неживе, штучне, синтетичне (бо з живого у цій барвистій піалі був лише він, Пігмаліон) щедро видихувало настояну за довгий тутешній день на сяєві трьох сонць суху, млосну гарячінь, і те жалке дихання потроху роз'ятрювало, наструнювало кожен його нерв, аж поки груди Майстра не починало судомити од безпричинного жалю та смутку. Виснажений тим вогнем, він ішов з тераси у вітальню, сідав до телевідеофонів і дзвонив напівзабутим і зовсім забутим знайомим по усіх поселеннях барвистої планети за тисячі й десятки тисяч кілометрів од його експериментального селища. Але крізь мертве скло екрана проступали такі ж мертві, дивовижно симетричні, бездарно правильні лиця конвейерних роботів. Було літо, час відпусток, люди роз'їхалися по островах в океані або полетіли на далеку, усе ще манливу Землю.

Втім, коли хто відгукувався на дзвінок, Майстрові після розмови робилося ще сумніше. Знайомі жили чужим і дикуватим, як на його погляд, життям, сенс якого він давно перестав розуміти, і Майстер не мав чого їм сказати, окрім ввічливих привітань та банальних загальностей, що од них його аж нудило. І Пігмаліон, нудьгуючи вечорами за живим людським голосом, все частіше вмикав службу часу планети і слухав дикторку, яка монотонно сповіщала про неспинний плин годин, хвилин та секунд.

Цей голос повертав Майстра до життя.

Він повільно сходив униз та йшов парком і вулицями селища; зустрічні роботи, вільні од нічної зміни у шахтах, прогулювалися по тих же вуличках та алеях парами й поодинці; вони чемно віталися до нього і вбиралися в усмішки, які придумав для них він, Великий Майстер; роботи були прекрасно складені, навіть вродливі, і кожен з них мав власне, неповторне обличчя, і це було геніально – придумати стільки облич, які не повторюються, це страшенно тішило Пігмаліона. Але тепер, дещо несподівано для себе, він став помічати, що насправді крізь тисячі витворених ним облич а роками починає проступати одне і те ж старіюче обличчя — обличчя Пігмаліона, обличчя, яке він зараз майже ненавидів.

Він проходив крізь своє селище, наче голка без нитки крізь шитво, нічого не залишаючи по собі, бо його роботи не мали емоцій, а відтак і емоційної пам'яті, це була категорична вимога Вченої Ради Землі, яка дозволяла йому цей великий експеримент; механічний мозок вмикався лише тоді, коли Майстер потрапляв у їхнє зорове поле; тоді на їхніх обличчях з'являється запрограмований ним усміх. Але за хвилю, тільки-но Пігмаліон проминав роботів, вони уже не пам'ятали Майстра і не думали про нього, як і ні про що взагалі не думали, ковзаючи ним, Майстром, створеними очима по барвистих переливах неба чи побожно принюхуючись до ним же створених квітів у парку, квітів, які пахли розпареною трьома сонцями гумою, пластиком і синтетичними фарбами.

Він проходив крізь селище і піднімався на узгір'я, де на краю космодрому стояла склеєна роботами за його проектом із скла та кольорових пластмас кав'яренька, диво новітньої архітектури, як і все, за що він брався; хоч диво це не було кому поцінувати, бо навіть земними ракетами зараз кермували запрограмовані роботи, в головах яких не було нічого, окрім карт Галактики, правил космічного руху і схем основних вузлів корабля. Поки Пігмаліонові роботи розвантажували та навантажували ракету, вони, жонглюючи цифрами і технічними термінами, випивали по кілька чашок кави і завченою низкою, по старшинству, вертали на космодром. Це була його примха — забавкова кав'яренька, коли він уперше відчув, що старіє, що страшно нудить самотою і вечорами йому треба кудись іти, будь-куди, аби лише мати ілюзію руху; насправді ж йому не було куди йти — і в кав'ярні, як і в цілім всесвіті, на нього ніхто не ждав, навіть вона, Галатея, бо Галатея теж була тільки ним сотворений робот, але з геніально вродливим обличчям.

Зачувши його ходу, Галатея зустрічала Майстра посередині зали, залитої мерехтливим сяєвом бузково-білої ночі, бо кав'ярня не мала штучного освітлення, вона живилася світлом, що лилося згори крізь сферичну скляну баню. Галатея опускала очі і згинала в колінах ноги, ледь-ледь піднявши граційним жестом поділ по-старо-світському довгої сукні. Майстер бачив такий уклін у давніх фільмах і подарував його Галатеї. Підійшовши до свого творіння, Пігмаліон тремтячими пальцями пробігав по її божевільно гарному обличчі і відсмикував руку, ледве діткнувшись мертвого холоду еластичної гуми.

Чашечку кави,— глухо казав Майстер і сідав за крайній столик біля скляної стіни, а вона, дивовижно струнка та граційна, звично приносила йому на старовинній срібній таці каву, що парувала, і довга легка сукня гойдалася на ній, наче дзвін, і од того подзвону серце його голосно і боляче калатало.

Вона вмикала музику, і під сферичним дахом кав'ярні пливли напрочуд мелодійні, ніжні і тужні пісні народу, якого вже давно не було у всесвіті, бо Галактика знала тепер лише землян, лише людей, але кров якого все ще стугоніла у скронях Майстра, як стугонить у металевих чи пластмасових трубах підземна ріка, відведена вправними інженерами з-під міста. Потім Галатея сідала навпроти Майстра, і він милувався її світлим, сповненим глибокої внутрішньої гідності, туги й приваби обличчям, як різьбяр милується власною скульптурою, хоч то й не був лише його витвір, бо, ліплячи це обличчя в гарячкові години натхнення, Пігмаліон мав перед собою відбиток із прадавньої парусини, мальованої народом, чиї пісні його так зворушували.

А за скляною стіною, і довкола, і вгорі, підсвічена барханами та небозводом, де все ще вирували прижухлі відблиски оранжевого, золотистого і зеленого сонць, німувала застигла нерухома каламуть літньої ночі. І недавній смуток та жаль за чимось значнішим, праведнішим, що існувало десь поза ним і чого він не звідав, та вже ніколи й не звідає, знову тихо скрапував у душу Пігмаліона, і він знову почувався комашкою, ув'язненою мільйони років тому в ясно-синьому смарагдовому кристалі і тепер виставленою в присмерковім залі геологічного музею...

Подеколи з пустелі на блакитних гравітаційних крилах прилітав стрункий, вродливий, наче міфічний молодий бог, бородань. Він залишав крила біля ґанку, і вони синювато леліли за склом, наче крила африканського опівнічного метелика, а сам заходив до кав'ярні, кивав Майстрові і просив у Галатеї чашечку кави. І Галатея так само граційно, як і до Майстра, підходила до цього зайди, що, не приховуючи, милувався її прекрасним обличчям, і сукня так само видзвонювала на її ідеально-стрункій поставі. Майстер по-смішному ревнував власне творіння до зухвалої молодості, сили та вроди бороданя і поскоріше замовляв другу чашечку кави, аби Галатея сіла до його столу і дивилася тільки на нього, Великого Майстра. З бороданем Пігмаліон досі як слід не зазнайомився, хоч зустрічав його в цій пустелі уже близько року. Попри все, він був холодний та байдужий до людей, хоч і страждав од самотності. Тільки за першої зустрічі Майстер з обов'язку перед настановами Вченої Ради, яка неохоче дозволила йому цей нечуваний експеримент, експеримент творця, бога, Всевишнього — сотворити серед пустелі замкнену в собі модель цивілізації,— поспитав бородатого зайду, хто він, і бородань відповів йому аж надто стисло:

— Ніхто...

Майстер вдовольнився і з тої відповіді, аби не виглядати смішним та старосвітським, присікуючись до людини, яка має за ліпше жити в пустелі, а не на гамірливій, перенаселеній Землі чи в людськім поселенні на одній із планет Галактики серед раціональних і непробудно оптимістичних завойовників всесвіту.

1 2 3