Колесо

Дрозд Володимир

Батькові

Наліг грудьми на край дощатого столу. Голос густий, лінивий, неначе цідить крізь три марлі:

— Нема коней. Сказав уже...

Цвиркає крізь щербатину в жовтих зубах. Білим скляним оком — у Наталку Верхушиху. Маленька, видоєна життям; обличчя — неначе вчорашня перепеча. Стоїть перед ним сама не своя, сухі руки з грудьми зрослися:

— Панасику, дорогенький... Придумай щось. Помирає.

— Сказано — під солому всіх направив. Сам роджу, чи що...

Сміється жадібними ковтками і знову цвиркає слиною на підлогу, засіяну соняшниковим лушпинням. Замурзані вікна бригадної хати скупо цідять сірість березневої днини. У цій сірості скляне, нерухоме око — більмом.

— Панасику, а може... виїзного? — В її голосі тремтить надія.

Він поважніє, слинить пучки, бундючно гортає заяложеного, переламаного навпіл зошита:

— Немовби, окрім твого старого, і світу не існує. Всі колись помремо, а держава лишиться, і колгосп лишиться. Кумекаєш? Весна надворі. В поле їду, громадське діло буду рішать, де сіять і як. Подумаєш, цабе велике. Машина під двором чекає, а йому на возі забагнулось. Знаємо ці примхи. Народ — кінь норовистий, ледь відпусти віжки, уже й розопсів...

Важко стогнуть дошки стола. Під чобітьми шерхотить лушпиння. Забриніли шибки од вітру. Жмут соломи котився по рудуватому, ніби іржою поїденому двору.

— Щоб тебе, Панасику, діти рідні так любили, як ти на людей зважаєш...

Сказала тихо і двері причинила тихо. Майнула під вікнами, покотилася до воріт — маленька, згорблена, неначе вимоклий під осінніми дощами солом'яний віхоть.

А він здригнувся, втупивсь у сіре, порубцьоване підвіконня...

* * *

І зів'яв світ в очах Терентійових, зсудомився в клубок чорний. А він його розмотував похапцем, боячись не встигнути, відмотував нитки ясні, сонячні. Ясні нитки обривались, старий гарячково єднав кінці з кінцями; все життя здавалось йому клубком ниток, які нині рвалися одна за одною з покірним, стомленим стогоном. Крізь мерехтіння білих тріщин на грифельній пітьмі — понуро-стривожене обличчя сина. Чалапає валянцями по долівці, стягує заячу шапку, кожушані рукавиці кладе на лежанку. Стоїть біля батька, понуривши голову. Поли кожуха — опущені крила стомленого птаха. В лисіючому комірі — билинки сіна. Чебрецем запахло в хаті.

— Сіно возив? — шепоче Терентій.

— Угу, — ствердно киває син і безпорадно озирається навколо.

А батько не помічає тих болісних поглядів, він забуває, що сина контузило на фронті.

— З-за Десни возив?

— Угу.

— Дорога вибоїста?

— Угу.

— Колеса витримують?

— Угу.

— Добрі колеса... — мовить Терентій протяжно, повільно. — Добрі колеса, синку...

Колеса пахнуть стружками. І весь садок, що за хатою, пахне стружками. Дубовими і березовими. Під високою, з рогатинами всохлого гілля яблунею — верстак. Виїмка для колодок — немов голова святого на старезній дерев'яній іконі: Терентій креслить вуглем кострубатого обода, свердлить в ободі отвори. Спиці — неначе лялечки. Кожна пройшла через його руки — помолоділа, округлилась. А долоні од тої ласки стають шершавими і твердими, мов дубові цурки, з яких зимовими вечорами під струганком народжувалися спиці.

Він вганяв їх у глибокі, видовбані долотом віконця березової колодки. Гатив дерев'яним молотком, і горобці, що з ранку до вечора цвірінькали на яблуні, нишкли. Та згодом вони звикали до того гупання і знову теревенили без упину. Терентій — плечистий, засмаглий — піднімав дубову довбню, замахувався щосили, гупав: спиця неохоче вклякала, а з його грудей вихоплювалось терпке хекання. Ще один глухий удар, і ще одне "хе!", довге, з видихом, І знову удар, і знову "хе!" — стримане.

Жінки вертали з поля повз садибу — дослухались до тої музики. Дівчата йшли від молотарки — шанобливо гасили гамір. Хлопчаки, що возили обурини у довгих плетених колимагах, спиняли коней і крізь зеленовіття акацій силкувались побачити їжакувате, ще не взуте колесо.

А згодом вечір щедро бавився рожевими фарбами — рум'янив сад, хату, руки колісника. Дрімаюче сонце клало на зелене картоплиння червоні мазки. За деревами нетерпляче мукали корови. Череда наближалась до села. Пахло курявою. А ще — зерном і любистком. Любисток ріс біля вікна, напровесні між сухотрав'я з'являлись й зубки півонії. Яскраві півонії зрізали, безголовий кущ никнув до землі, а любисток виганяло у високу, гордовиту стеблину із парасолькою дрібного квіту. Терентій сидів на березовому окоренку і думав про жнива, череду, зерно, про любисток і півонію. Бундючилось на верстаку колесо. Він проводив долонею по слизькому, з п'ятачками спиць ободу. Дерево було тепле. Сонце за день нагріло чи його руки?

Став збоку, примружив око: струнке, мов по ниточці. Струганком по ободу — метал ковзнув по дереву. Опустив великі порубцьовані руки — пахло любистком. Ще одне колесо, ще один день. Заходило сонце. Колесо — немов вилите, він уже ні до чого не може присікатись. Віяло смутком.

Щовечора піднімав одною рукою готовий витвір, задля проби грюкав ним об верстак. Колесо гуло. І ще раз. Було щось знайоме в сухому, тривожному стукові. Він заплющував на хвилину очі. Болісно стогнав світ. А може, це лише в його серці? Хвиля котилася по землі. Обличчя Панаса Бруханди, молоде, зле:

— Дострибався, куркульське сім'я!..

І було збіжжя — кіт наплакав. Верстак, що від батька перейшов,— і багатство, і слава. Все забрав Бруханда. Голими стінами хата світить, порожніми кутками витріщилась. Двоє дитинчат на печі — до голого череня припали, голівками — на останній подушці. Зіп'явся Панас на лежанку, галіфе — широке, чорне, з грубого ворсистого сукна — півсвіту застує. Сіпнув подушку, голівки дитячі об черінь — ой! Обірвалось щось у серці Терентія під той зойк, подався він, куди очі бачать, і довго бродив по землі, обминаючи село, аж поки не притих у серці глухий стогін череня.

І гуло тепер колесо, мов черінь. Чого воно тривожиться, чого стогне? Все минулося, все забулося. Терентій знімав колесо з верстака, ставив на землю і різко штовхав від себе. Колесо котилося утоптаною ще дідами-бабусями білою стежкою між призьбою і кущами бузку, між вікном і зеленою смугою картоплиння, добігало до косогору, ліниво звертало вниз і прихилялось до ліси, що нависала над вулицею...

...Зіп'явся Терентій на гострі, кістляві лікті, очима ковзав по стелі:

— Черінь гуде...

— Боже мій, що тобі ввижається? — нахилилась над ним дружина. — Це я, Наталка...

— Черінь гуде, — хрипко шепоче Терентій.

— Черінь гуде, — повторюють баби, що набились у хату, і злякано хрестяться.

— Черінь гуде...

Шофер недовірливо усміхається, а син безпомічно озирнувся, кивнув головою:

— Угу...

* * *

Як скам'янів Панас. І весну забув, і поле, і коней. Знала Верхушиха, куди вцілити. А може, ненароком? Може, ніхто й не здогадується? Чути дзвін, а не знати де. Бо найстрашніше — глузливі людські погляди, слова невимовлені.

А ще — співчуття. І не гаркнеш кожному, як виїзному в сполохані баньки:

— Голову, голову, зігни, таку т-т-твою!

Не злість чулася в словах Верхушихи — жалість. Він завжди був вище од них — тепер жаліють. Люди мстиві: не простять. Усе розчинялося тоді перед Панасом: і дубові ворота, і благенькі двері. Влада п'янила, неначе самогон. А до того була хатка край села, горбата ліса попід городом, і він, Бруханда, по заробітках вештався, легшого хліба шукаючи.

Злість свердлила Панасів мозок. Усе дитинство, всю юність носив у собі ту злість, чекав, надіявся: хто був нічим, той стане всім... Хіба не так співалося? Приїхавши з міста — наган і мандат у кишені — бив себе в груди перед односельчанами:

— Ми, бідарі, з коренем вирвемо глитайське сім'я. Я, сільський пролетарій, першим у колгосп записуюсь.

І хай тільки хто спробує супроти нашої лінії, мать таку перемать...

Говорив запально. Пронизливо дивився з-за столу в суворі очі селян — у кожному куркуля, ворога бачив. Туманилось у голові, туманилось у серці. Здавна заздрив Терентію Верхуші. Люди перед ним — стелються. І старе, і мале здаля вітаються. На всі руки майстер Верхуша: самопрядку виточить — аж грає, піч змурує — замилуєшся, колесо зробить — горя не знатимеш. "Бояться,— думав Панас, свердлячи чорними очима спокійне обличчя Терентія. — В багатство на своїх руках в'їде — підсолоджують про всяк випадок. Бо що то любов, коли не бояться?"

— Куди люди, туди і я, — тихо відказав Верхуша і поклав на коліна свої великі, засмаглі, з щедрими синцями руки. — Голова тріщить. Хіба знаєш, як воно краще?

— Ви чуєте, люди? — гукав Бруханда, гупаючи по столу кулаками, — Це Верхуші серед вас воду мутять! Та минулося вже їхнє, давно минулося. По вітру пустимо куркульські душі!

...Руки на підвіконні. Зверху — зморшкуваті, а долоні світло-жовті, од віжок — дві смужки, іншої роботи не знали. Та ще від хімічного огризка синь на пучках. І на губах знайомий присмак хімічного олівця, ледь гіркуватий. Все життя слинив.

Хтось торохнув дверима бригадної хати. Озирнувся — порожньо. Вітер бавиться — Верхушиха причинила нещільно. Вітер помчав до стайні, куйовдив стріху, а стукіт лишився в хаті. Знайомий, настирливий, болючий. Бруханда стиснув голову долонями, затулив вуха. А стукіт тривав. Долоні — м'які, і пальці пітні. На голому рудому черені — маленька подушка та дві дитячі голівки, мов маківки. Вчепився пальцями в край подушки, смикнув — дві голівки, мов маківки, об рудий черінь. Сини мої, сини... Люди сміються — і нишком, і відверто. Сиву голову на руки, а вітер за вікном — у-у-у-у-у-у-у. Шибки деренчать.

* * *

На зелене плаття — білий халат: полотно в лузі. Полотняне обличчя, руки тремтять:

— Дідусю, в район треба...

Молоденька фельдшерка наполохалась. Навіщо? Йому помирати, йому й вирішувати:

— На машині не поїду.

Шофер ляснув рукавицями, забігав по хаті:

— Начальство мене чекає.

"Чого, старий, воду вариш? Помирав би вже, чи що..." — бачить Терентій в очах фельдшерки. А потім самому став соромно: таке подумав про дівчину. Сльози на віях, ось-ось заплаче. А хіба він винен? Весь вік колеса робив, в останню дорогу — на колесах, його руками сотворених.

— На машині не поїду...

І тиша. Пітьма. Сцена. Зі сцени, з голубого мерехтіння — сніп світла. Зіщулився Терентій на гальорці, не ворухнеться. Усього набачився, прислужуючи в театрі, а такого дива не бачив.

1 2 3