Східна повість
Частина 1
1
Самотній Демон, дух вигнання,
Літав над безладом земним
І днів юнацьких поривання
Постійно згадувались ним;
Коли в раю у вирі свята
Він сяяв, чистий херувим;
Коли, стрічаючи як брата,
Комета, бистра і хвостата,
Любила привітатись з ним;
Коли крізь вічності тумани,
Ефір міжзоряний і пил
Він роздивлявся каравани
У простір кинутих світил;
Коли був повен віри й сил,
Не зазнавав іще гоніння,
Не мав нечистого сумління
І ще не знав, що ждуть його
Лише спустошеність і втрати...
І ще багато... І всього
Уже не міг він пригадати!
2
Давно, принижений, блукав
Світами, наче сиротина.
Услід за віком вік минав,
Як за хвилиною хвилина —
Одноманітний часу плин!
Землею правлячи один,
Він сіяв зло без насолоди.
Мистецтву згубному цьому
Не зустрічалось перешкоди —
І зло наскучило йому.
3
І над вершинами Кавказу
Дивіться також
- Михайло Лермонтов — Прощай, невмивана Росіє...
- Михайло Лермонтов — Коли хвилюється золотокоса нива
- Михайло Лермонтов — Договір
- Ще 83 твори →
Під ним Казбек, як грань алмазу,
Снігами сяяв, вигравав;
А нижче царства сніговію,
Мов тріщина, притулок змія,
Дар'ял звивався, пробивав
Гірський хребет; і дикий Терек,
Як лев зі здобиччю в зубах,
Стрибав розлючений на берег,
Ревів — і звір гірський, і птах
Втекти від нього поспішали.
Лиш позолочені хмарки
З країн південних вздовж ріки
Кудись на північ пропливали.
І скелі, натовпом тісним
Потік затримати безсилі,
Схиляли голови над ним,
Слідкуючи мінливі хвилі.
І башти замків з чорних скель
Дивились грізно крізь тумани —
На варті древніх цих земель
Сивобороді ветерани!
Чудовим, диким був навкруг
Весь божий світ; та гордий дух
Презирливим оглянув оком
Роботу Бога на землі,
І жодна думка ненароком
Не промайнула на чолі.
4
І зовсім іншої картини
Під ним красоти розцвіли:
Розкішні Грузії долини
Зеленим килимом лягли.
Щасливі ті, що там жили!
Немає кращої країни.
Дзвінкі, прозорі ручаї,
Ряди тополь, струнких і дужих,
Кущі троянд, де солов'ї
Красунь оспівують, байдужих
До їх натхненних рубаї.
Гілки розлогої чинари,
Густим увінчані плющем,
Де, змучені гарячим днем,
Шукають затінку отари.
І блиск життя, і шум лісів,
Стозвучний гамір голосів,
Сердець закоханих удари!
І полудня солодкий жар,
І росяні, холодні ночі,
І зорі, мов дівочі очі,
Що в душу ллють незнаний чар!
Та божий замисел у всьому
Впізнати Демон не хотів.
Не пробудилося у ньому
Ні сил нових, ні почуттів,
Ані до творчості наснага,
А лиш ненависть і зневага.
5
Високі стіни, башти, двір,
Що здатні стримати навалу,
Звели покірливі Гудалу
Васали князя з ближніх гір.
Чимало літ пройшло з тих пір.
Щоб опинитися на річці,
У скелі вирубано східці;
І бачить вранішня пора:
Ступає ними ніжок пара
І розвівається чадра —
То кожен день княжна Тамара
З Арагви воду набира.
6
Похмуро й грізно на долини
Завжди дивився княжий дім.
Та нині родичам своїм
Гудал радіє. Ллються вина.
Дочку просватавши свою,
Він скликав на бенкет сім'ю.
На дах, укритий килимами,
Зійшлися подруги княжни.
Співають, бавляться вони.
Вже за далекими хребтами
Сховалось сонце. Звук зурни,
Його тривога незбагненна,
Хвилює душу. Спроквола
Бере свій бубон наречена;
Ось закрутила, підняла,
Сама по кругу попливла,
В душі тамуючи тривогу.
А погляд з-під ревнивих вій,
Жагучий, сповнений надій,
Звертає часом на дорогу.
То руки дзвінко в бубон б'ють,
То спиниться, спочине трішки.
І знов по килиму пливуть
Її стрункі, прекрасні ніжки.
І посміхається вона,
Неначе мавка чарівна.
Та сяйва місячного шати,
Сріблястих променів рої,
Не можна навіть порівняти
З щасливим усміхом її.
7
Клянусь зорею в небесах,
Промінням заходу і сходу,
Що навіть грізний перський шах
І жоден цар в своїх краях
Не зустрічав подібну вроду.
Гарема східного фонтан,
Що сипле перлами живими,
Ніколи бризками своїми
Не обмивав подібний стан!
Ще нічия рука щаслива,
Водночас ніжна і смілива,
Подібних кіс не розплела.
Відколи світ позбувся раю,
Така красуня,— присягаю,-
Під сонцем півдня не цвіла.
8
Вона востаннє танцювала.
Її, улюбленку Гудала,
За кілька днів уже чекала
Розлука з рідними навік.
Судились їй життя рабині
В чужих краях, в чужій родині
І незнайомий чоловік.
Чи буде милою обранцю?
Чи знайде щастя у житті?
Пашіли щоки від рум'янцю,
І рухи всі її у танцю
Були довершені й прості.
Якби, політ свій перервавши,
На неї Демон позирнув,
То, райську братію згадавши,
Він відвернувся б — і зітхнув...
9
І Демон бачив... На хвилину,
А може, лиш на мить єдину
Відчув шалений серця стук.
Душі німотної пустиню
Наповнив благодатний звук —
І знову він збагнув святиню
Краси, любові і добра!
І довго дивним цим видінням
Він милувався – і пора
Надій і мрій з благоговінням,
Як кращі роки молоді,
Йому згадалася тоді.
Могутня сила невідома
Його вернула до життя;
Як мова, змалечку знайома,
Заговорило почуття.
Відчувши боязкість незнану,
Він слів спокуси і обману
Не намагався відшукать...
Забуть? Та здатність забувать
Де візьмеш, Господом не дану?..
. . . . . . . . . . .
10
В кінці згасаючого дня
Скакав, замучивши коня,
Нетерпеливий наречений.
Арагви світлої зелений
Відкрився берег перед ним.
Поважним кроком, хоч швидким,
За ним з весільними дарами
Ідуть верблюди, височать
Своїми гострими горбами;
На шиях дзвоники бряжчать.
Він сам, володар Синодала,
Веде багатий караван.
Підперезав юнацький стан.
Оправа шаблі і кинджала
Блищить на сонці. З нею в лад –
Ствола турецького приклад.
Мотає вітер рукавами
Його чухи, — вона кругом
Уся обшита галуном.
Чиїмись вправними руками
Сідло оздоблено шовками.
Під ним весь в милі кінь баский,
На масть безцінний, золотий.
Скакун прудкий із Карабаху
Хропить і зиркає від страху
На річку з берега, звідкіль
До нього лине гомін хвиль.
Вузька дорога по долині.
Багато треба ще зусиль,
Щоб на бенкет прибути нині.
Вже на засніженій вершині
Рум'янець гасне; впав туман...
Прискорив кроки караван.
11
Та ось каплиця при дорозі...
Давно вже тут спочив у бозі
Якийсь убитий князь із тих,
Кого звели в розряд святих.
З тих пір на свято чи на битву,
Куди б і хто б не поспішав,
Завжди із ревністю молитву
Перед каплицею читав;
Молитва та оберігала
Від мусульманського кинджала.
Та тільки знехтував жених
Цей звичай прадідів своїх.
То серце, юне і гаряче,
Лукавий Демон спокушав,
Бо князь у думці нетерпляче
Вуста Тамари цілував.
Зненацька люди зліва й справа,
Спиняють — постріл! — в чому справа?..
Відважний князь без жодних слів
Папаху зсунув аж до брів.
Рушницю, стрілити готову,
Схопив до рук, шмагнув коня
І, наче сокіл на ягня,
Він кинувся... І постріл знову!
І дикий зойк в пітьмі нічній
Стривожив мирний сон долини.
Недовго йшов нерівний бій:
Розбіглись боязкі грузини!
12
На місці, де стряслась біда,
Тісна верблюдів череда
На трупи вершників убитих
Дивилась з жахом. Кров руда
Точилась із грудей пробитих.
Пограбували караван,
І над тілами християн
Уже кружляє хижа птиця.
Їм не дістанеться гробниця
Між мирних стін в монастирі,
Де сплять їх родичі старі.
Не прийдуть сестри з матерями,
Укриті довгими чадрами;
З глибоким смутком і сльозами
Молитву не шепнуть вуста.
Та руки, вмілі і старанні,
Тут, край дороги, на кургані
Зведуть високого хреста.
І плющ у дні весняні, ранні
Зеленим листям вирізним
Весь обів'є цей символ божий.
І випадковий перехожий
Або прочанин-пілігрим
Не раз спочинуть тут, під ним...
13
Мчить добрий кінь скоріш од лані,
Хропить і скаче у тумані;
То відсахнеться на скаку,
Відчувши прірву і ріку,
І ніздрі дико роздуває;
То міцно в землю ударяє
Шипами гострими підків
І знов летить у світ безкрайній,
Немов тікає від вовків.
На ньому вершник незвичайний!
В стремена ноги він встромив,
До гриви голову схилив.
Вже поводи він не тримає.
Усе скривавлене вбрання,
І кров струмочками стікає
По гриві вірного коня.
Коли зчинилась стрілянина,
Він князя виніс, як стріла,
Та куля злого осетина
Того у мороку знайшла.
14
В сім'ї Гудала голосили,
Шептались юні і старі:
Чий кінь, запалений, безсилий,
Упав на землю у дворі?
І хто цей вершник бездиханний?
То — наречений, богом даний!
У зморшках смуглого чола
Іще зберігся вираз муки,
Однак на шиї кінській руки
Смерть розімкнути не змогла.
Дарма появу женихову,
Тамаро, погляд твій чекав:
Як справжній горець, вірний слову,
Він на весілля прискакав...
Та через кулю випадкову
Коня не осідлає знову!..
15
На приголомшену сім'ю,
Мов грім, злетіла божа кара!
На постіль кинулась свою
І розридалася Тамара.
Неначе злива пролилась:
Все побивається й сумує.
Та ось вона немов би чує
Чарівний голос звідкілясь:
"Не плач, дитя! Не плач невтішно!
Повір, сльоза твоя безгрішна
Його не зможе оживить.
І клятва вірності поспішна
Не допоможе, вочевидь.
Він вже далеко. Він не знає
Про те, що тужиш ти за ним.
Небесне світло осяває
Його промінням неземним.
Він чує дивні райські співи...
Що маячня життєвих снів,
І стогони, і сльози діви
Для гостя райських берегів?
Ні, доля смертної людини,
І сподівань її, і мрій
Не варта жодної хвилини
Твоєї туги, світе мій!
В небесах, як в океані,
Без керма і без вітрил
Тихо плаває в тумані
Хоровод нічних світил;
У просторах несходимих
Пропливає, як гряда,
Хмарок чистих, невловимих
Волокниста череда.
Безтурботні діти неба:
Що їм радість, що печаль?
Ні майбутнього не треба,
Ні минулого не жаль.
В день, коли душа недужа,
Ти про них лиш спом'яни;
До земного будь байдужа,
Безтурботна, як вони!
Як тільки ніч своїм покровом
Вершини встигне оповить,
Як тільки світ з останнім словом
Угомониться й замовчить;
Як тільки вітер під горою
Зашелестить вночі травою
І пташка, що сховалась в ній,
Покине вмить притулок свій;
І під зеленою лозою,
Умившись чистою росою,
Розквітне пуп'янок слабкий;
Як тільки місяць золотий
З-за чорних гір повільно встане
І крадькома на тебе гляне,-
Почну до тебе прилітать;
І доки день не зазоріє,
Я буду на шовкові вії
Сни найсолодші навівать..."
16
Слова замовкли поступово,
Услід за звуком стихнув звук.
Тамара дивиться навкруг...
Згадати хоче кожне слово,
Що мовив невідомий друг.
Всі почуття у ній раптово
Задушний розірвали круг.
Кипіла радість здивування,
Вогонь по жилах пробігав.
І голос, повний піклування,
Здавалось, все ще промовляв.
Під ранок лиш зімкнулись очі,
Сльозами стомлені, сумні.
Та їй з'явились уві сні
Видіння дивні і пророчі.
Хтось незнайомий і німий,
Прекрасний, просто неземний,
Стояв над нею до світання
І вираз смутку і кохання
Так ясно говорив без слів
Про те, що він її жалів.
То був не ангел-небожитель,
Її заступник і цілитель,
Бо навіть німба не було,
Що прикраша його чоло.
Та чимсь диявольським, до речі,
Він також не впадав до віч.
Він схожим був на ранній вечір:
Ні ясний день, ні темна ніч!..
Частина 2
1
"Облиш вмовляння і погрози,
З очей Тамару не жени!
Я плачу, батьку.