Чи вмієш ти свистати, Юганно?

Ульф Старк

Ульф Старк

Чи вмієш ти свистати, Юганно?

Переклад Євдокії Кашуби

Джерело

Якось увечері ми з Беррою гойдалися на саморобній гойдалці, і я сказав йому, що збираюся в гості до дідуся. Там мене пригостять тортом. Адже у дідуся день народження.

— А ще мені дадуть п'ять крон, — похвастався я.

— Тобі що, завжди дають по п'ять крон на дідусевин день народження? — зацікавився Берра.

— Ага, — признався я. — Та й взагалі кожен раз, як я до нього приходжу в гості.

— Ну і ну! А він у тебе добряк!

Я кивнув.

— Я подарую йому велику сигару.

Берра тоскно подивився в небо.

— От би в мене був дідусь! — зітхнув він. — Чим вони взагалі займаються, дідусі?

— Ну, запрошують у гості, пригощають кавою. Іще їдять свинячі ніжки.

— Шуткуєш? — не повірив Берра.

— Та ні, точно. Заливне із свинячих ніжок — їх улюблена страва. А іноді вони беруть онуків на озеро порибалити.

— Ну чому у мене немає дідуся! — засмутився Берра.

— От уже не знаю. Зате можу показати одне місце, де їх видимо-невидимо! Там собі і вибереш.

— Де?

— Завтра покажу, — пообіцяв я. — Ну, мені пора додому. Треба ще надіти білу сорочку і причесатися.

Я так швидко зіскочив з гойдалки, що дошка відскочила і вдарила Берру по підборіддю.

На наступний день я взяв Берру з собою.

Він навіть умився з такої нагоди. На підборідді у нього красувався чистий пластир, а в руках він стискав рижу ромашку, яку зірвав у саду Густавсона.

— Ну як, нормальний я вигляд маю? — непокоївся Берра.

Я схвально кивнув. А й справді, Берра рідко виглядав таким чистунчиком.

Ми пройшли мимо булочної, звідки пахло свіжим хлібом, мимо гаю, де цвірінькали птахи. Проминули каплицю, біля якої зазвичай стоять блискучі похоронні автобуси.

І нарешті прийшли.

— Тут, — оголосив я. — Тут ти зможеш знайти собі дідуся. Тут повнісінько стариків. І я вказав йому на будинок для людей похилого віку.

Ми пройшли по темному коридору з картинами на стінах і зупинилися біля одних відкритих дверей.

— Давай заглянемо, — запропонував я. В кімнаті сидів дідусь у штанях на підтяжках і розкладав пасьянс.

— Ось він! — шепнув я в почервоніле Беррине вухо. — Цей цілком підходящий.

— Так, — погодився Берра, придивившись до старика. — Але, здається, я передумав.

— Безглуздо! — прошипів я. — Зайди і поздоровкайся.

Берра слухняно увійшов у кімнату.

— Здрастуйте! — крикнув він. — Чи любите ви свинячі ніжки?

— Що таке? — перепитав старий і обернувся в нашу сторону, так що став помітний пластир на підборідді. — Чи їм я свинячі ніжки? Та ні, я в карти граю сам з собою. А ви хто такі?

— Берра, — представився Берра. — Я прийшов вас провідати. Ось квітку приніс.

І він показав квітку, яку до цього тримав за спиною.

Квітка була вогняно-рижа, здавалося, обпектися можна.

— Дуже мило, — усміхнувся дідусь. — Заходьте, будь ласка.

Ми увійшли, і Берра простягнув квітку.

— Це тобі, дідусю!

Старий подивився спочатку на квітку, потім подивився на Берру, потім провів долонею по довгому сивому волоссю.

— Як ти сказав? — перепитав він. — Я — твій дідусь?

— Так, — усміхається Берра. — Ось я і прийшов. Раніше не міг.

Тоді дідусь обійняв Берру.

— Ну і виріс же ти! — пробурмотів він і навіть потер рукою очі. — Скільки ж тобі років?...

— Сім.

— Ну і ну! — здивувався дідусь. — Я сиджу тут сам-самісінький, а тут ти з'являєшся!

— Ага, — підтвердив Берра.

— А це хто? — спитав старенький, вказуючи на мене. — Іще один внучок?

Берра розсміявся так, що стала помітна дірка замість переднього зуба.

— Та ні, це Ульф. У нього вже є дідусь.

— Нільс, — представився старий і потис мені руку.

Потім він показав нам свою кімнату. Фотографію тітоньки з величезними очима в капелюсі, золотий годинник, опудало птаха і половину лося, яку він сам вирізав з дерева.

— Все. Більше нічого нема, — зітхнув він, закінчивши показ. — Ну, що тепер будемо робити? У нас тут не дуже-то розгуляєшся.

— Дідусь Ульфа завжди пригощає його кавою, — підказав Берра.

— Прекрасна ідея, — зрадів новоспечений дідусь Нільс. — Я тільки капелюх візьму.

В їдальні будинку для пристарілих було повно-повнісінько дідусів і бабусь.

Поки ми пили каву з булочками, я розповідав про свого дідуся, про його день народження. Раптом Нільс схватив Берру і поставив на стіл. Затим він постукав ложечкою об склянку, і всі замовкли.

— ЦЕ МІЙ ОНУК! — гордо оголосив Нільс. — ЙОГО ЗВАТИ БЕРТИЛЬ. ВІН ПОДАРУВАВ МЕНІ КВІТКУ!

Берра покраснів, як скатерть на столі, і поспішно зліз на підлогу. Тут до нього підскочила тітонька на ймення Тора і заявила, що хоче його краще розгледіти.

— Та хлопчик вилитий ти, Нільс! — защебетала вона.

— Ага, у нас обох пластирі на підборідді, — погодився Берра.

Тітонька хотіла було потріпати Берру по волоссю, але Нільс махнув на неї капелюхом.

— Це мій онучок, — гаркнув він, — нічого його тискати!

Нарешті ми вернулися в кімнату Нільса. Берра потиснув йому руку на прощання.

— До побачення, дідусю! Було здорово!

— Так, приємно, коли тебе провідують, — погодився Нільс.

Він довго стояв у дверях і дивився нам услід. Раптом Берра зупинився.

— Так, зовсім забув.

— Що? — запитав старий.

— Коли провідуєш дідуся, тобі зазвичай дарують на прощання копієчку-другу. Дідусь Ульфа завжди так чинить.

— І скільки ж йому дарують? — поцікавився Нільс.

— Зазвичай дві крони, — відповів я, — а в особливих випадках навіть п'ять.

— Значить, за сьогодні має бути п'ять, — вирішив Нільс і прийнявся ритися в кишенях.

Берра був дуже задоволений своїм новим дідусем. Всю дорогу додому він підкидав у повітря отриману копійку. На наступний день він вирішив знову навідати Нільса. Навіть дощ його не зупинив. Не біда, що волосся намокне! Дідусеві Берра теж приглянувся. Коли ми прийшли, він довго витирав йому волосся рушником.

— А я вже думав, ти мені просто приснився, — примовляв старий.

Тоді Берра ущипнув його за ногу, щоб той зрозумів, що не спить. Потім ми грали в карти. А дощ стукав у вікно. Затим дідусь дістав фотографію тітоньки з великими очима.

— Вона була моєю дружиною, — пояснив він. — Хочете кави?

— Не знаю, — Беррі не дуже хотілося. — Ось дідусь Ульфа ходить з ним рибалити на озеро.

— Ось як? — зітхнув Нільс.

Він поставив фотографію на місце і став дивитися, як краплі течуть по віконних шибках.

— А я ось не можу з тобою піти, — зітхнув він. — Мені не можна виходити далеко. Загубитися можу. Та й не знаю я, де тут озеро.

— Не біда, — мені захотілося його заспокоїти. — Все рівно ловиться одна дрібнота.

— Певно, булочки краще, — погодився Берра. І ми пішли пити каву. Тьотя Тора крадькома потріпала Берру по щоці.

На прощання Берра отримав від дідуся дві крони, а я — таблетку від кашлю.

— Шкода, що нічого не вийшло з рибалкою, — зітхнув Нільс. — Ну, та я що-небудь придумаю.

— Що? — зацікавився Берра.

— Поживемо — побачимо.

На придумування Нільсу знадобилася не одна неділя. Якось одного разу ми прийшли до нього, а він стоїть посеред кімнати в пальто.

— Що ж, молоді люди, пора нам подихати свіжим повітрям, — оголосив він.

Але перш, ніж відправитися в дорогу, ми допомогли Нільсу зашнурувати черевики.

А Берра до того ж всю дорогу ніс дідусеву сумку.

Коли ми прийшли в парк, Нільс зупинився і зажмурився від сонця, яке стояло прямо над трубою будинку для пристарілих.

— Я й забув, який прекрасний світ!

— Що? — здивувався Берра.

— Чуєте — птахи! — радів Нільс, як маленький.

— Ага.

— Відчуваєте, який запах! — не вгамовувався дідусь.

— Ще б пак! — відгукнувся Берра.

— Ніколи, хлоп'ятка, про це не забувайте, — прошепотів Нільс.

Ми пішли далі. Проминули укриття з інвалідними візками. Крадучись, прошмигнули мимо тьоті Тори. Вона сиділа на лавці і годувала горобців. Ми теж влаштувалися на вільній лавці.

— Дивіться, — сказав дідусь, відкрив сумку і прийнявся витягати всяку всячину: ніж з червоною рукояткою, ліску, мотузку, ножиці, голку і нитку. З самого дна він дістав шаль з трояндами, тонку і блискучу.

— Колись я подарував цю шаль дружині, — пояснив Нільс. — Доторкніться, яка ніжна тканина.

Ми доторкнулися до шалі, вона була на диво м'якою.

— А легка яка! — нахвалював Нільс.

Ми взяли шаль у руки — вона видалась майже невагомою.

— Справжній шовк, — пояснив дідусь. — Дивовижна тканина. Якраз добре підходила для повітряних зміїв.

— Ми що, будемо робити повітряного змія? — зрадів Берра.

Ми змайстрували каркас з гілок. Дідусь обтягнув його шовком і як слід все пришив.

На деревах свистіли птахи, і Нільс теж тихенько насвистував за роботою. Він насвистував гарну мелодію пісеньки, яка називається "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"

— Мою дружину звали Йоганна, — сказав дідусь.

І заговорив про свою дружину. У неї було риже волосся і синій капелюх.

— От би мені навчитися свистати! — зітхнув Берра.

Нарешті змій був готовий.

— Все, — оголосив дідусь. Він був задоволений роботою.

— Але в нього немає хвоста! — нагадав Берра. Тоді Нільс зняв свій галстук і прив'язав його до змія, міцно – преміцно.

Ні в кого ще не було такого розкішного змія!

Шкода тільки, запустити його ми не змогли: вітру не було. Скільки ми не бігали з ним, скільки не підкидали — нічого не вийшло.

— Не біда, іншим разом обов'язково злетить, — утішав нас дідусь. — А тепер мені пора повертатися. Щось я втомився.

Він взяв сумку і побрів, не розбираючи дороги.

Коли ми прийшли наступного разу, Нільс лежав у постелі. На столику біля ліжка стояла склянка з водою, а в ній — наша квітка, тільки пелюстки у неї майже всі облетіли...

— Ну як, запустили-таки змія? — поцікавився дідусь.

— Ні, ми чекаємо справжнього сильного вітру, — відповів Берра. — А ти ось лежиш-полежуєш. Добре тобі!

— Так, сьогодні я, мабуть, краще полежу і порозмірковую, — прошепотів Нільс.

Він лежав і розмірковував, а ми сиділи на краєчку ліжка і дивилися на опудало птаха, на золотий годинник і не говорили ні слова — хвилин п'ять.

— Я теж люблю розмірковувати, — не втерпів Берра.

— Ну, і про що ж ти зараз розмірковуєш? — спитав дідусь.

— Про те, що ти більше всього любив робити, коли був маленьким.

Дідусь почесав підборіддя — тепер на ньому красувалися вже два пластирі — і задумався.

— Мабуть, більше всього я любив красти вишні. Небезпечна це була затія, але захоплююча.

— А я думаю: добре б мені вивчитися свистати, — признався Берра.

Дідусь показав Беррі, як треба свистати: як складати губи, де повинен бути язик.

І Нільс почав знову насвистувати "Чи вмієш ти свистати, Юганно?" Потім наступила черга Берри, але в нього нічого не вийшло — одне шипіння.

— Нічого не виходить!

— Це спочатку, — втішав його Нільс.

1 2 3

Інші твори цього автора:

Дивіться також: