Переклад Галини Кирпи

В печері лежить золото

— Я куплю паровий дорожній коток, — сказав я, сидячи на п'ять гілок нижче.

— І ти тут? — просичав мій брат. — Зараз полетиш додолу! Скільки разів тобі казати, щоб ти не плутався в нас під ногами?

Та ба — я весь час плутався в них під ногами.

— Але де мені тоді плутатися? — спитав я.

Я звик гратися зі своїм братом. Раніше так було постійно. А тепер він почав мене уникати. Йому хотілося спокійно спілкуватися зі своїми приятелями.

— Біжи до Малін і покатайся на триколісному велосипедику, — насмішкувато мовив він і плюнув мені на черевика.

— Мама казала, що ти повинен про мене піклуватися, — нагадав я. — Я хочу гратися в злодія й поліцейського.

— Тоді злазь, та хутко! — зітхнув він.

Мені довелося бути злодієм. Я ледве встиг добігти до ящика з піском, як хлопці наздогнали мене й скрутили мої руки прийомом, до якого вдаються поліцейські.

— Ось ти й попався, — сказали вони. — І вже нікуди не втечеш.

Брат скинув із мотузки додолу татові випрані лікарські халати, що розвівалися на пообідньому вітрі поміж дерев, як білі привиди. Потім міцно прив'язав мене мотузкою, на якій сушилася білизна, до верби. Ніссе та Ларсен були в захваті від братових міцнющих вузлів.

— Ого, які вузли ти в'яжеш! — заздрісно сказали вони.

— Ну, звісно, — відповів мій брат, затягуючи ще міцніше.

А тоді він обернувся до мене.

— Тепер можеш гратися в арештованого злодія, — сказав брат і подивився на свій новий годинник на руці. — Ми повернемося за чверть третя з водою і хлібом. Не сумуй!

Він підбадьорливо поплескав мене по плечу й сказав своїм друзякам:

— Гайда.

Тільки-но вони хотіли дременути пагорбом, де росли перлові гіацинти та стокротки, вниз, як із дверей тераси надвір вийшла мама. У неї в руках була торбина з одягом і кошик із мокрими кальсонами.

— Куди це ви? — гукнула вона. — Невже отак і залишите Ульфа прив'язаним до дерева?

— Ми розважаємося, щоб було весело, — відповів я.

— Зараз же розв'яжіть Ульфа, — загадала мама. — Крім того, мені потрібна мотузка. Ану допоможіть розвішати білизну, а тоді йдіть пити сік із чорної смородини.

Ми пили сік на терасі. Брат злісно зиркав у мій бік. Він був розлючений через те, що зав'язав дуже тугі вузли. І через те, що його дружкам-поліцейським довелося розвішувати рожеві жіночі труси. Він простягнув руку до блюда з булочками.

— Більше ніяких булочок, — сказала мама. — О третій буде обід.

— Тоді ми підемо, — сказав брат.

— Ідіть, — відповіла мама. — Але не кривдь Ульфа. І поглядай на годинник.

— Авжеж, — пообіцяв брат. — Ходімо, шмаркачу.

Він обняв рукою мене за шию і неквапливою ходою обережно повів стежкою, вимощеною вапняковими плитами, вділ. Біля смітника він зупинився.

— Хочеш дізнатися таємницю? — зашепотів він мені у вухо.

— Так, звичайно, — відповів я. — І що це за таємниця?

— У печері лежить золото, — сказав мій брат.

— Та ну, — мовив я. — То навіщо ти мені про це говориш?

— Таж я обіцяв мамі тебе не кривдити! Ти ж сам чув. Іди й побачиш!

— А ви куди? — поцікавився я.

— Ми почекаємо тут, — відповів він. — Тільки гарненько дивися.

І я пішов, не озираючись.

"Печерою" ми називали темне підсобне приміщення під нашими сходами при вході в будинок.

Щоб потрапити туди, треба було відчинити благенькі зелені двері. В ніс ударив запах сирої занедбаності. Там тато тримав пісок, яким посипав узимку хідник від хвіртки до дверей, щоб пацієнти, що приходять до нього лікувати зуби, не падали на слизькому. "Якщо не посиплю, то це мені влетить у копієчку", — казав тато.

Я заліз усередину й зачинив за собою двері.

* * *

Ні. Я знав, що мій брат і його дружки накивають п'ятами, як тільки я зникну з їхнього поля зору. Таке вже зі мною траплялося, певно, разів десять. Вони робили це просто задля того, щоб мене спекатися. А потім сміялися, мов з дурника, якого легко можна було раз по раз обманювати завченим способом.

Тоді чому я пішов?

А тому, що я теж мав свою таємницю: я був хитріший, ніж вони думали! І, крім того, мені було жаль себе самого.

Я вирішив ніколи-ніколи в світі не покидати тієї жахливої печери. Я перетворюся в ній на скелет. А потім однієї хмарної ночі, коли на небі світитиме блідий місяць і з дерев на землю опаде сухе чорне листя, мене знайде мій брат. У тата в лікарському кабінеті під скляним ковпаком лежав жовтий череп. Він якось моторошно усміхався. Так само я збирався усміхатися своєму братові.

— Мамо рідна, братику, невже це ти? — запхинькає він від горя й страху.

— Так, — відповім я пошепки. — Ти ж хотів гратися з Ніссе та Ларсеном.

— Це лише тому, що вони були нові, — скаже він. — А ти мені набрид як гірка редька.

— Атож, але тепер надто пізно, — застогну я. — Моє тіло вже задубіло насмерть.

Ця думка мене так розвеселила, що знов захотілося жити.

Я лежав, вишкіривши зуби і розкинувши руки точнісінько, як Ісус на хресті. Невдовзі я заклякну. Здається, мене почало трусити.

"Ха! — подумав я. — Стривайте, ви ще побачите!"

* * *

За мить темрява не здавалася такою густою, як раніше. До того ж у цій сирій печері не було холодно. Навпаки — тепло й затишно. Пісок довкола мене поблискував, ніби наелектризований. На долівці лежали купи золота, діамантів та розфарбованих порцелянових птахів. У повітрі звучала страшенно приємна музика. Калле Юларбо ^[1] грав "Як гомонить потік в Авесті".

Та й це ще було не все!

Між двома купами золота виткнувся чийсь носик. А потім показався й цілий ердельтер'єр, радісно помахуючи своїм куценьким хвостом.

— Цього не може бути! — скрикнув я.

— Ага, в таке важко повірити, — озвався чийсь голос. — Але це справді так.

— То я помер? — запитав я.

— Не верзи дурниць! — сказав голос.

Він належав якійсь тітці, що стояла навколішки біля шпарини печери. Вона була в білому пальті і з підведеними червоною помадою губами. Її голову облягала біла шапочка круглої форми. І схожа була та тітка на тітку Еріксон, що наливала молоко в молочарні Тімґренса. Від її голови струменіло сяйво. То було світло, що лилося ззовні.

— Що тепер буде? — спитав я.

— А сам і вирішуй, — відповіла вона. — Як-не-як, ти в печері.

— Гаразд. Тоді я лишуся тут і трохи побавлюся з собакою.

Коли вона зачинила двері, в печері з'явилася широка лука, заросла травою, і багато паличок. Собака нетерпляче лизнув мою руку. І я став кидати палички, а він бігав, знаходив їх і клав перед моїми ногами.

Потім я уткнувся носом у його кудлату шерсть.

— Хай тобі грець, який ти гарний, — прошепотів я.

* * *

— Синку, який ти спітнілий і холодний, — сказав він, узяв мене на руки й поніс у будинок. — Ян сказав, що ти, мабуть, під сходами.

— Атож, — мовив я. — Це він сказав мені, що там лежить золото.

— Що він сказав? — перепитав тато.

— Він сказав, що в печері лежить золото. Та я в це не повірив.

— Ну, ти молодець, — сказав тато.

— Аж поки його не побачив, — додав я.

І тут мені здалося, що тато впустить мене додолу. Однак не впустив, а дуже обережно посадив мене на стілець у їдальні. Тоді потерся своїм великим носом об мого маленького.

— Ульфику, Ульфику, — мовив він.

Потім мені дали гарячого молока, бурих бобів із м'ясом, сливового компоту і грудочку цукру з кількома краплями вітамінів А і D. І поки я їв, то розповідав про ті казкові скарби, що бачив на власні очі, хоч тато потирав собі скроні, а мій брат кидав на мене застережливі погляди.

— Якась тітка в білому пальті? — перепитав тато, ніби не йняв віри своїм вухам.

— Схожа на пані Еріксон із молочарні Тімґренса? — додала мама.

— Ага, як дві краплі води, — відповів я. — Тільки трохи худіша.

— Ну, я ж про це й кажу, — мовила мама.

Вона так лагідно погладила мене по щоці, що я подумав: треба було набрати для неї тих діамантів, якщо я вже там був. Я міг напхати ними свої шкарпетки.

— Я хотів узяти з собою трохи діамантів для тебе, — сказав я.

Мама втерла очі. Вона дуже легко розчулювалася.

— Це був просто сон, — сказала вона. — Ти стомився, заснув, і все це тобі приснилося.

— Ні, — заперечив я.

— Ти ж чуєш, що каже мама, — озвався мій брат.

— Напевно, я все-таки зводжу його до лікаря Блумберґа, — сказав тато впалим голосом і поміряв мені пульс. — Може, в нього якась травма.

— О Господи, — промимрила мама. — Як таке могло статися?

— Не знаю, — відповів тато. — Але здоровій людині такі сни не сняться.

— А мені сняться, — правив своєї я.

Бо мені не хотілося йти до лікаря Блумберґа. Він був довготелесий, худий і говорив скоромовками. Я не міг утямити жодного його слова. То була якась абракадабра. І після тієї абракадабри могло статися що завгодно. Скажімо, він міг проколоти мені голкою пальця. Або послати до свого туалету, щоб я надзюрив у вузеньку трубочку, де відразу переливалося через край.

— Мжш бтт вілн! — казав він і махав руками.

Одного разу він різнув мені руку якоюсь гострою пластинкою.

Ні, мені не хотілося знов таке пережити.

— Що ти сказав? — перепитав тато. — Ти сказав, що тобі сняться?

— Я просто все це вигадав, — збрехав я. — Я не бачив там ніяких діамантів. І ніякого золота. Навіть маленького ердельтер'єра не бачив.

— А я що казав, — озвався брат. — Він бреше як по-писаному.

— Виходить, ти нічого того не бачив? — промимрив тато.

— Так, лише одну довгоніжку, — відповів я.

Адже я знав, що під сходами водяться довгоніжки. Це такі дрібненькі комашки на довгих, як нитка, лапках. Мій брат ненавидів їх, та мені вони подобалися.

— Не знаю, що й казати, — буркнув тато.

— То не кажи нічого, — порадила мама.

* * *