— Дивіться далі.
Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли. [173]
— Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, — сказав містер Вонка. — Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.
Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.
— Куди вони її тягнуть? — верескнула пані Солт.
— Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, — пояснив містер Віллі Вонка. — До сміттєпроводу.
— Вони її збираються викинути в сміттєпровід! — зойкнув пан Солт, дивлячись через скляні двері на доньку.
— То врятуй її! — загорлала пані Солт.
— Пізно, — сказав містер Вонка. — Вона вже зникла!
І справді, вона зникла.
— А куди? — лементувала, сплескуючи руками, пані Солт. — Що роблять із зіпсутими горіхами? Куди веде сміттєпровід? [174]
— Оцей сміттєпровід, — пояснив містер Вонка, — впадає прямісінько в головну каналізаційну трубу, в яку стікають нечистоти з усіх куточків фабрики: і зметена з підлоги пилюка, і картопляні лушпайки, і гнила капуста, і риб'ячі голови, і все таке.
— І хто ж це їсть рибу, капусту й картоплю на такій фабриці, хотів би я знати? — здивувався Майк Тіві.
— Я, звичайно, — відповів містер Вонка. — Чи ти гадаєш, що я харчуюся самими бобами какао?
— Але... але... але... — верескнула пані Солт, — куди вона врешті-решт виходить, та каналізаційна труба?
— Як то куди? Ясно, що в піч, — спокійно пояснив містер Вонка. — У сміттєспалювач.
Пані Солт роззявила величезну червону ротяку й заголосила.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв її містер Вонка, [175] — є надія, що саме сьогодні його не розпалювали.
— Надія?! — репетувала пані Солт. — Моя Веручечка! Вона... вона... вона... шкварчатиме, мов сосиска!
— Чиста правда, моя люба, — підтримав її пан Солт.
— Слухайте, Вонка! — додав він. — Здається, цього разу ви крихточку, граминочку перебрали. Можливо, моя доня трохи розбещена — я не заперечую, — та це не означає, що ви можете її взяти й підсмажити. Знайте — ви мене страшенно розсердили!
— Та не сердьтеся, шановний пане! — відповів містер Вонка. — Думаю, рано чи пізно вона знайдеться. Може, її далеко й не занесло. Може, вона застрягла на самому початку сміттєпроводу, біля вхідної діри, а якщо це так, то зайдіть і витягніть її.
Почувши це, пан і пані Солт заскочили в горіховий [176] цех, підбігли до діри в підлозі й зазирнули туди.
— Веруко! — покликала пані Солт. — Ти там? Відповіді не було.
Пані Солт нахилилася над дірою, щоб краще придивитися. Вона тепер стояла навколішки на самісінькому краєчку діри й зазирала вниз, а її здоровецьке озаддя стирчало, як велетенська порхавка. Поза була дуже ризикована. Вистачило б одного легенького поштовху... делікатно турнути куди треба... саме так білки й зробили!
Пані Солт з папужим вереском стрімголов шугонула вниз.
— О Господи! — зойкнув пан Солт, дивлячись, як його тілиста дружина загриміла в діру, — скільки ж то сьогодні буде сміття! — Він стежив, як вона зникає в темряві.
— Як там унизу, Ангіно? — гукнув він і ще дужче нахилився над дірою. [177]
Ззаду до нього кинулися білки...
— Рятуйте! — крикнув пан Солт.
Та він уже летів сміттєпроводом услід за жінкою... і дочкою.
— Ого! — вигукнув Чарлі, дивлячись разом з усіма в двері, — і що ж це тепер з ними буде?
— Сподіваюся, що внизу їх зловлять, — припустив містер Вонка.
— А що з великим вогненним сміттєспалю-вачем? — запитав Чарлі.
— Його розпалюють через день, — відповів містер Вонка. — Можливо, сьогодні саме той день, коли вогню не буде. Хтозна... може, їм і пощастить...
— Цсс! — прошепотів дідунь Джо. — Послухайте! Ще одна пісенька!
З глибини коридору долинуло гупання барабанів. Тоді залунав спів.
— Верука Солт! — співали умпа-лумпи. [177]
Верука Солт вередувала,
аж доки в сміттєпровід впала,
(Таку халепу, як оця,
довести треба до кінця,
тож ми не марнували слів
і здихались також батьків.)
Летить Верука по трубі!
А ми ж повинні, далебі,
зізнатись, що внизу вона
зустріне друзів, хоч сама
не рада буде тим друзякам —
бо не курорт там, а клоака.
Ось з оселедця голова
смердюча і напівгнила.
"Привіт! Як справи? Як живеш?
Як добре, що ти з нами теж!"
А трохи далі для душі
очікують товариші:
з ковбаски хвостик, згірклий смалець,
хлібини цвілої окраєць, [179]
погризений шматочок сала, креветка, що гниє помалу, стара сосиска, що смердить, аж носа вирвати кортить, гнила шкарпетка, здохла миша, те, що на сходах кіт залишив, і безліч іншої гидоти, нудоти, рвоти і бридоти. Такі-от у Веруки друзі... Дісталось панні по заслузі, бо що посіяв — те й пожнеш, і від розплати не втечеш. Та вам тепер, либонь, цікаво, чи хтось судити має право лише Веруку Солт одну, і всю розбещення вину приписувати тільки їй — зіпсутій, але ж не лихій? То хто ж її так зіпсував? Хто їй постійно потурав? [180]
Нікчему з неї хто зробив?
Хто грішний тут? Хто завинив?
На жаль, ця відповідь — сумна,
бо чітко вказує вона,
що лихо власними руками
тут сотворили ТАТО й МАМА!
Тому радіє цілий світ,
що й їх забрав сміттєпровід
(чи сміттєпровід? — Все одної) —
вони поринули на дно.
Розділ 25. Великий скляний ліфт
— Я ще такого не бачив! — вигукнув містер Вонка. — Діти зникають, мов ті кролики! Та ви не журіться! Усі вони вийдуть сухі з води!
Містер Вонка глянув на невеличкий гурт гостей, що стояли біля нього в коридорі. Дітей тепер лишилося тільки двійко — Майк Тіві та Чарлі Бакет. І ще було троє дорослих — пан і пані Тіві та дідунь Джо.
— То що, рушаємо далі? — запитав містер Вонка.
— Так! — вигукнули в один голос Чарлі та дідунь Джо.
— Мені вже ноги болять, — пожалівся Майк Тіві. — Я хочу до телевізора.
— Якщо ти втомився, то поїдемо ліфтом, — сказав містер Вонка. — Він отам. Скоріше! Заскакуйте! — Він метнувся через коридор до подвійних дверей. Двері розсунулися. Двоє дітей і дорослі зайшли всередину.
— Ну от, — вигукнув містер Вонка, — яку тепер натиснемо кнопку? Вибирайте!
Чарлі Бакет здивовано роззирнувся. Він ще ніколи не бачив такого чудернацького ліфта. Кнопки були скрізь! Стіни і навіть стеля були вкриті нескінченними рядами чорних кнопо-чок! На кожній стінці їх було не менше тисячі, а ще тисяча на стелі! І тут Чарлі помітив, що біля кожної кнопочки є крихітна наклейка [183] з назвою приміщення, в яке потрапиш, коли натиснеш цю кнопку.
— Це не якийсь там звичайний ліфт, що їздить тільки вгору-вниз! — гордо повідомив містер Вонка. — Цей ліфт може їздити боком, скоком, уздовж, навскоси і... на небеси! Він доставить вас у будь-яке приміщення фабрики! Натискаєш кнопку — і шурх! — уже мчиш!
— Дивовижно! — пробурмотів дідунь Джо. Його сяючі від захвату очі оглядали безконечні ряди кнопок.
— Кабіну ліфта зроблено з товстого прозорого скла! — похвалився містер Вонка. — Стінки, двері, стеля, підлога — все скляне, щоб вам було добре видно!
— Та нема ж на що дивитися, — сказав Майк Тіві.
— Виберіть якусь кнопку! — звелів містер Вонка. — Хлопчики можуть натиснути по кнопці. Тож вибирайте! Скоріше! У кожному приміщенні [184] виготовляють щось смачне й чудове-пречудове.
Чарлі швиденько почав читати написи біля кнопок.
"ШАХТА З ВИДОБУВАННЯ ДРАЖЕ "МОРСЬКІ КАМІНЧИКИ" — ГЛИБИНА ТРИ КІЛОМЕТРИ" — було написано на одному.
"ЛЬОДЯНИКОВА КОВЗАНКА" — було написано на іншому.
А тоді ще: "ВОДЯНІ ПІСТОЛЕТИ З ПОЛУНИЧНИМ СОКОМ".
"ІРИСКОВІ ЯБЛУНІ ДЛЯ ВАШОГО САДУ — ВСІХ РОЗМІРІВ".
"ВИБУХОВІ ЦУКЕРКИ ДЛЯ ВАШИХ ВОРОГІВ".
"ЧУПА-ЧУПСИ, ЩО СВІТЯТЬСЯ — ДЛЯ СПОЖИВАННЯ ВНОЧІ В ЛІЖКУ".
"М'ЯТНІ ЖЕЛЕЙКИ ДЛЯ СУСІДСЬКОГО ХЛОПЦЯ — ЩОБ ЦІЛИЙ МІСЯЦЬ ХОДИВ З ЗЕЛЕНИМИ ЗУБАМИ". [185]
"КАРАМЕЛЬКОВІ ПЛОМБИ — ЗАБУДЬТЕ ПРО ЗУБНИХ ЛІКАРІВ".
"ГУБОСКЛЕЮВАЛЬНА ХАЛВА ДЛЯ БАЛАКУЧИХ БАТЬКІВ".
"ЗБИВАЛЬНІ ЛАСОЩІ, ЩО ПІСЛЯ КОВТАННЯ СМАЧНО ЗВИВАЮТЬСЯ В ЖИВОТІ".
"НЕВИДИМІ ШОКОЛАДКИ, ЩОБ ЇСТИ НА УРОЦІ".
"ГЛАЗУРОВАНІ ОЛІВЦІ ДЛЯ СМОКТАННЯ".
"ЛИМОНАДНІ ПЛАВАЛЬНІ БАСЕЙНИ".
"ЧАРІВНА РУЧНА ПОМАДКА — САМА В РУЦІ, А СМАК НА ЯЗИЦІ".
"ВЕСЕЛКОВЕ ДРАЖЕ — СМОКЧИ І ПЛЮЙ ШІСТЬМА РІЗНИМИ БАРВАМИ".
— Швидше, швидше! — підганяв містер Вон-ка. — Скільки можна чекати!
— А тут немає "Телевізійного цеху"? — поцікавився Майк Тіві. [186]
— Звичайно. Є й телевізійний цех, — відповів містер Вонка. — Ота кнопка, — показав він пальцем.
Усі глянули туди. На малесенькій наклейці біля кнопки було написано: "ТЕЛЕВІЗІЙНИЙ ШОКОЛАД".
— Ура! — зрадів Майк Тіві. — Це для мене! — І натис великим пальцем на кнопку. Миттю щось страшенно засвистіло. Двері з брязкотом зсунулися і ліфт смикнувся, ніби вжалений осою. Але він смикнувся вбік! І всі пасажири (крім містера Вонки, котрий тримався за ремінець, що звисав зі стелі) попадали на підлогу.
— Вставайте, вставайте! — крикнув містер Вонка, заливаючись реготом.
Та щойно вони почали вставати, як ліфт різко змінив напрямок і хитнувся в інший бік. І знову всі попадали.
— Рятуйте! — заволала пані Тіві.
— Прошу вас, мадам, — галантно запропо-
нував їй руку містер Вонка. — Отак! А тепер хапайтеся за ремінці! Усі хапайтесь за ремінці! Поїздка ще не завершилася!
Дідунь Джо звівся, похитуючись, на ноги й схопився за ремінець. Малий Чарлі, який так високо не діставав, обхопив дідуневі ноги й міцно в них вчепився.
Ліфт летів зі швидкістю ракети. Тепер він повернув угору. Мчав вище-вище-й-вище — і трохи навскоси, мовби видирався на крутез-ну гору. А тоді полетів каменем униз, ніби добрався до вершини тієї гори й зірвався з неї в безодню. Чарлі відчув, наче щось обірвалося в животі, а дідунь Джо закричав:
— Ура! Летимо!
А пані Тіві закричала:
— Канат обірвався! Ми зараз розіб'ємося! А містер Вонка сказав:
— Спокійно, шановна пані, — і підбадьорливо поплескав її по руці. [ 188]
Тоді дідунь Джо глянув на Чарлі, що вп'явся йому в ноги, й запитав:
— Як почуваєшся, Чарлі? Чарлі у відповідь крикнув:
— Це класнючо! Як американські гірки!
А крізь скляні стінки ліфта вони уривками бачили різні цікавинки й чудасії, що діялися в деяких приміщеннях:
Велетенську трубу, з якої на підлогу повільно витікало щось руде й липке...
Височенну круту грильяжну гору і умпа-лум-пів (обв'язаних для безпеки мотузками), що відколювали від неї величезні грильяжні брили...
Машину, з якої сіявся навсібіч білосніжний порошок, наче хуртовина...
Озеро гарячої карамелі, з якого струменіла пара...
Умпа-лумпівське село з крихітними хатками та вуличками, на яких бавилися сотні умпа-лумпенят на зріст сантиметрів по десять...