Звуковий апарат

Переклад: Олексій Григорович Гнатюк

I

Був теплий літній вечір. Швидкою ходою Клознер обійшов будинок і попрямував у сад до дерев'яної повітки. Одімкнув двері, зайшов усередину і зачинив за собою двері.

У повітці під стіною стояв довгий дерев'яний верстат, на якому чорніла коробка футів три завдовжки. Клознер підступив до неї. Кришка була відкрита, і він почав перевіряти контакти безлічі різнокольорових дротиків та срібних трубочок. Це тривало біля години. Далі він узявся крутити диски, одночасно спостерігаючи за рухом механізму всередині коробки. Весь цей час Клознер щось бурмотів собі під ніс, кивав головою та іноді усміхався. Його зосередженість була максимальна, рухи швидкі; видно було, що він поспішає.

Раптом Клознер почув кроки на гравії доріжки й озирнувся: двері відчинились, і в повітку зайшов високий чоловік. Це був Скотт, лікар.

— А, так ось де ви переховуєтесь вечорами.

— Привіт, Скотте, — сказав Клознер.

— Я саме проходив повз вашу хату і заскочив дізнатися, як ваші справи. В будинку нікого не було, тому я й зайшов сюди. Ну, як почуває себе ваше горло?

— Дякую, з ним усе гаразд.

— Якщо вже я тут, то міг би поглянути.

— Будь ласка, не турбуйтеся. Я вже видужав і почуваю себе чудово. Лікар відчув якесь напруження. Він помітив чорну коробку на верстаті, підійшов ближче і зазирнув усередину.

— Що це? Майструєте радіо?

— Та ні, просто розважаюся.

— Це якась досить складна штука. То що ж воно таке? — допитувався лікар.

— Це просто одна задумка.

— А саме?

— Цей апарат буде ловити звуки, от і все.

— Сили небесні! Чоловіче, чи вам не вистачає цих звуків на роботі?

— Я люблю звуки.

— Так, я бачу, — лікар пішов до виходу, повернувся і додав: — Ну добре, не буду вас турбувати. Радий, що ви не маєте більше клопоту з горлом.

Але він затримався в дверях, дивлячись на коробку, заінтригований складністю її нутрощів. Лікарю кортіло дізнатися, що ж цей дивний пацієнт змайстрував.

— Але й справді, для чого ця штука? Ви мене страшенно зацікавили. Клознер глянув на коробку:

— Гаразд, якщо вам цікаво, я розповім.

Хвилину він переступав з ноги на ногу, потупивши голову, і потім повільно почав:

— Ну, справа ось яка... в теорії це дуже просто. Людське вухо... як ви знаєте, воно не здатне почути всі звуки. Існують звуки такої низької або такої високої частоти, що вухо їх не сприймає.

— Так, звичайно, — погодився лікар.

— Отож будь-який звук із частотою більше п'ятнадцяти тисяч коливань на секунду ми вже не можемо почути. Собака чує краще, ніж ми.

— Так.

— Але існує багато інших, частотніших звуків, що піднімаються по шкалі все вище, вище й вище, до безконечності. Кількість коливань може досягати мільйона на секунду.

Клознер дедалі пожвавлювався. Він був кволий чоловічок, щока у нього сіпалася — тінь, а не людина, замріяний і неуважливий. І тепер лікар, вдивляючись у це бліде обличчя і ці темно-сірі очі, відчув, що іноді в цьому чоловічку з'являлась якась відчуженість, величезна, неймовірна відчуженість, так ніби розум його перебував дуже далеко від тіла.

Лікар чекав, поки він знову заговорить.

— Я вірю, — провадив Клознер уже повільніше, — що навколо нас постійно існує цілий світ звуків, які ми не можемо почути. І цілком можливо піднятись туди, в ці нечутні високочастотні сфери, де існує цілий світ із своєю захоплюючою музикою. Там може бути що завгодно... все, що ми тільки можемо собі уявити.

— Так, але це тільки здогади.

— Але чому б і ні? Чому? — Клознер показав на муху, що сиділа на верстаті. — Бачите ту муху? Які звуки вона зараз видає? Ніяких таких, що ми можемо почути. Але ми знаємо, що кожне створіння може свистіти, як божевільне, на дуже високій ноті, або гавкати, або квакати чи виспівувати. У них є рот, чи не так? І вони мають також і горлянку!

Лікар подивився на муху й посміхнувся. Він усе ще стояв біля дверей, обіпершись руками на одвірок.

— І ви збираєтесь це перевірити? — мовив він.

— Не так давно, — провадив Клознер, — я зробив один нескладний прилад, аби довести, що існує багато різних нечутних звуків. Я сідав, крутив стрілку свого приладу, і він засвідчував, що існують ці звукові коливання, в той час як без приладу я їх не міг почути. Це саме ті звуки, які я хочу почути. Я хочу знати, звідки вони лунають і хто або що їх видає.

— І той апарат на столі, — сказав лікар, — з його допомогою ви будете чути ці звуки?

— Можливо. Хто знає? Поки що мені не таланило. Але я дещо в ньому змінив і сьогодні ввечері ще раз спробую. Цей апарат, — він говорив, поклавши руки на коробку, — призначений для підсилення звукових коливань дуже високої частоти, яких людське вухо не сприймає. І от я настроюю на них апарат і слухаю, майже як звичайне радіо.

— Ну і як це буде виглядати?

— Це не складно. Скажімо, я хочу почути писк кажана. Це високочастотні звуки, десь біля тридцяти тисяч коливань на секунду. Вухо звичайної людини взагалі не може їх почути. І якби в цій кімнаті зараз літав кажан, я настроїв би апарат на тридцять тисяч коливань і виразно чув би його голос. Ну що, ясно?

Лікар удивлявся в довгу, чорну коробку.

— І ви його випробуєте сьогодні ввечері?

— Так.

— Ну що ж, бажаю успіху. — Він зиркнув на свій годинник. — О господи!

Треба бігти. На все добре, і дуже вам вдячний за розповідь. Я неодмінно зателефоную, дізнаюсь, як пройшли випробування. Лікар вийшов і зачинив за собою двері.

II

Клознер ще з годину перебирав дротики в чорній коробці, потім узяв її і потягнув до дверей. Відчинивши двері, він з деякими труднощами переніс її в сад і обережно поставив на невеличкий дерев'яний столик, Що стояв на галявині. Далі одягнув навушники і натиснув вмикач. Правою рукою він став крутити ручку настройки. В навушниках було чути лише слабкий шурхіт, та раптом Клознер почув крик, жахливий, пронизливий крик. Він озирнувся, ніби сподівався побачити того, хто кричав. Але навколо нікого не було, якщо не рахувати жінку в сусідньому саду, хоча, звичайно, кричала не вона. Жінка, нахилившись, зрізала жовті троянди і складала їх до кошика.

І знову цей нестямний, нелюдський крик, різкий, короткий і дуже виразний. Звук мав металевий відтінок, і нічого подібного Клознер ще не чув. Він знову озирнувся, підсвідоме шукаючи, звідки лунає цей крик. Жінка по-сусідству була єдина жива істота в полі зору. Він бачив, як вона нахилилась, узяла троянду за стебло і ножицями відрізала. І знову цей пронизливий крик. Він прозвучав саме в той момент, коли стебло перерізали.

Після цього жінка випросталась, поклала ножиці до кошика з трояндами і повернулась, щоб іти.

— Місіс Сондерс! — закричав Клознер, від збудження його голос став верескливий. — Місіс Сондерс!

Озирнувшись, жінка побачила свого сусіда, що стояв на галявині — фантастична невеличка істота з навушниками на голові, яка розмахувала руками. Він кликав її таким високим і надривним голосом, що вона навіть злякалася. — Зріжте ще одну! Швидше зріжте ще одну, будь ласка! Вона все ще стояла, втупившись у Клознера.

— Але для чого, містере Клознер. Що сталось?

— Будь ласка, зробіть так, як я прошу. Зріжте ще одну троянду! Місіс Сондерс завжди вважала свого сусіда дивною людиною, а зараз, здавалось, він взагалі з глузду з'їхав. Вона прикинула, чи встигне добігти до свого будинку і покликати чоловіка. Ні, не встигне. Та й Клознер не здатний завдати шкоди, вона тільки задовольнить його прохання.

— Звичайно, містер Клознер, якщо ви бажаєте.

Вона взяла ножиці з кошика, нахилилась і зрізала ще одну. І знову Клознер почув цей нестямний, жахливий крик, і знову він прозвучав у той момент, коли троянду зрізали. Клознер зняв навушники і підбіг до огорожі між їхніми садами.

— Чудово, — сказав він, — досить! І не треба більше. Будь ласка, не треба. Я вам розповім щось таке, місіс Сондерс, у що ви навіть не повірите. Ви зрізали цими гострими ножицями стебла живих істот, і кожна троянда, коли ви її відтинали, страшенно кричала. А ви знали про це, місіс Сондерс?

— Ні, звичайно ж я цього не знала.

— Проте це правда, — він задихався від збудження і ніяк не міг його вгамувати. — Я чув, як вони кричали. Кожен раз, коли ви зрізали стебло, я чув крик болю. Це був звук надзвичайно високої частоти, приблизно сто тридцять дві тисячі коливань на секунду. Ви самі не могли б його почути, але я почув.

— Невже це правда, містере Клознер? — вона прикинула, що встигне добігти до будинку за п'ять секунд.

— Ви можете сказати,— провадив він,— що кущ троянд не має нервової системи, щоб відчувати, не має горла, щоб кричати. І мали б слушність. Цього кущ не має. Не має в такому вигляді, як у нас, в усякому разі. Але невже ви вважаєте, місіс Сондерс, невже ви вважаєте, що кущ троянд не відчуває жахливого болю, коли хтось зрізає його стебла? Що б ви відчули, якби вам хтось відрізав руку? Тепер ви знаєте, що вони живі?

— Так, містере Клознер. Добраніч. — Вона повернулась і швидко пішла до будинку.

Клознер повернувся до столу. Він одягнув навушники і деякий час вслухався.

Чути було тільки тихе потріскування та гудіння апарату і нічого більше. Він нахилився, взяв пальцями маленьку білу стокротку, що росла на галявині, і зірвав її. Відразу ж почувся слабкий звук високої частоти, але не можна було з впевненістю сказати, що це був крик болю — в ньому швидше було здивування. Чи, може, щось інше? Цей крик не виражав жодне з тих почуттів чи емоцій, що властиві людині. Він би помилився, якби назвав це криком болю. Квітка можливо й не відчуває болю. В цьому звукові було щось таке, чого він і не знав.

Клознер схопився і швидко побіг до будинку. Там він узяв сокиру і поспішив у сад. Поклав її біля дерева.

III

Потім Клознер оглядівся довкола, нервово придивляючись крізь товсті лінзи своїх окулярів. Поблизу нікого не було.

Він одягнув навушники і ввімкнув апарат. Далі взяв сокиру і з усієї сили рубонув по стовбуру дерева. Лезо глибоко ввійшло в деревину. Саме в момент удару Клознер почув дуже дивний звук в навушниках. Це був якийсь новий звук, неподібний на жодний із тих, які він чув до цього — неприємний, без всякої мелодики, низької частоти. Він був не такий короткий, як у троянд, це було швидше ридання, що тривало цілу хвилину і найголосніше в мить, коли сокира ввійшла в деревину, і Клознер із жахом втупився в те місце, де лезо сокири врізалось у тіло дерева.