Ягня на заріз

Кімната була теплою та охайною, з опущеними шторами і двома ввімкненими світильниками, один з яких був поряд неї, а інший – біля порожнього крісла навпроти. У серванті, позаду, було дві високих склянки, із содовою та віскі. Кубики льоду лежали у спеціальному відерці .

Мері Меллоні чекала з роботи чоловіка.

Час від часу вона дивилась на годинник, але у цьому не було й краплі роздратування, вона це робила радше задля того, щоб знову й знову, зігріти себе думкою, що з кожною хвилиною, наближається час, коли він повернеться. Навколо неї, і всього, чим вона займалася, повітря було, начебто сповнене посмішок. А особливо цікавим та умиротвореним було те, як вона схиляла голову, нахиляючись над своїм шиттям. ЇЇ шкіра, хоч був вже шостий місяць, як вона носила дитину, набула дивовижного напівпрозорого відтінку, її уста були м'якими, а через погляд, що віднедавна став на диво безтурботним, очі здавались, більшими й начебто темнішими ніж раніше.

Коли годинник пробив за десять п'яту, вона прислухалася, і лише кілька хвилин потому, як завжди вчасно, вона почула знайомий звук колес на бруківці, двері автомобіля, що, як завжди, голосно грюкнули, кроки мимо вікна та ключ, що звучно повертався у замковій щілині. Щойно він ввійшов, вона відклала своє шиття, піднялася з крісла і попрямувала, аби поцілувати його.

— Привіт, любий, — промовила вона.

— Привіт. – Відповів він.

Вона взяла його плащ і повішала у спеціальну комірку. Тоді, обминувши його, вона приготувала два звичних для них напої: міцніший – для нього, та слабший – собі. Незабаром, вона знову сиділа у своєму кріслі, схилившись над шиттям, а він вмостився навпроти, обома руками тримаючи високу склянку і потрясуючи кубиками льоду.

Ці години вона завжди вважала блаженними. Вона добре знала, що він не любить розмовляти, допоки не осушить дна першої порції віскі. Зі свого боку, їй вистачало просто сидіти поряд з ним, після довгих годин у самотньому пустому будинку. Вона любила нагоджуватись його присутністю, та ніжитись у відблиску його чоловічої сили, наче купаючись у теплих променях сонця. Вона любила його за те, як він входив у двері, чи повільно, великими кроками тинявся кімнатою. Вона любила його глибокий, зосереджений погляд, а надто, коли він затримувався на ній, кумедну форму його рота, особливо коли він не обмовлявся й словом про свою втому, залишаючись непорушним, допоки віскі не розслабить його.

— Любий, ти втомився?

— Так, — відповів він, — втомився.

В цей час, він зробив дещо незвичне. Піднявши склянку, він одним ковтком осушив її, хоча в склянці була ще з половина віскі, добра/щонайменше половина. Хоча вона й не спостерігала за ним, але це було очевидно, з брязкання льоду об пусте дно склянки, коли він опустив руку. Тоді, опершись на своє велике крісло і, начебто, на хвилину завмерши, він піднявся і повільно попрямував за наступною порцією випивки.

— Я принесу, — майже скрикнула вона, зірвавшись з крісла.

— Присядь, — відказав він.

Коли він повернувся, за темно-бурштиновим кольором склянки можна було впізнати, скільки віскі у ній було.

— Любий, принести тобі тапочки?

— Ні.

Вона спостерігала, як він маленькими ковтками почав пити віскі, у склянці якого було помітно вихор із специфічних бульбашок, що свідчив про явну міцність напою.

— Я думаю, твоєму начальству має бути соромно, що полісмен твого віку все ще повинен цілісінький день ходити пішки.

Він не відповів, тому вона знову взялася до шиття; але щоразу він підносив до губ віскі, їй було чутно брязкіт кубиків, що вдарялись об боки склянки.

— Любий, — сказала вона, — Може мені принести трохи сиру? Сьогодні четвер, я не готувала нічого.

— Ні. — Відказав він.

— Якщо ти надто втомлений, щоб піди кудись поїсти, ще зовсім не пізно, аби приготувати щось вдома. У морозильнику ще залишилось досить багато м'яса. Тобі й не треба буде підніматись, я принесу його у самісіньке крісло.

ЇЇ очі терпеливо чекали хоч якоїсь відповіді, усмішки, чи найменшого кивка, але він залишався незворушним.

— У будь-якому випадку, — продовжила вона, — Я все ж принесу для початку печива і трохи сиру.

— Я не хочу. – Сухо відповів він.

Зніяковівши, вона посунулась у своєму кріслі, продовжуючи спостерігати за ним своїми великими, виразними очима.

— Але тобі потрібно повечеряти. Мені не завдасть жодного клопоту приготувати щось. Мені було б навіть приємно зробити це для тебе . Наприклад відбивні з ягнятини, чи свинину. Будь-що, що ти захочеш. Все вже майже готове, лежить морозильнику.

— Забудь. – Сказав він.

— Але, любий, тобі слід поїсти. Байдуже, хочеш ти чи ні, у будь-якому випадку, я приготую хоч щось.

Піднявшись з крісла, вона відклала шиття на стіл, посунувши його у бік лампи.

— Сядь, — майже наказав він. — Просто присядь хоч на хвилину.

Почувши це, їй стало дійсно страшно.

— Ну ж бо, — продовжував він, — присядь.

Вона повільно опустилась назад у своє крісло, продовжуючи дивитись на нього своїми великими, розгубленими очима. Він якраз допив другу порцію віскі, і супився, начебто, розглядаючи порожнє дно склянки.

— Послухай, — почав він, — я маю сказати тобі дещо.

— У чому справа, любий? Щось трапилось?

Він не ворухнувся й на дюйм, залишаючись сидіти з опущеною головою, ще й під таким кутом, що, світло від лампи, що висіла поруч, спадало на верхню частину його обличчя, залишаючи підборіддя і рот у тіні. Вона помітила лише малесенький м'яз, що ворушився у кутику його лівого ока.

— Я боюсь, це може стати шоком для тебе, — сказав він,— я довго над цим думав, і єдине, що мені лишається зробити – це просто розповісти тобі все, як воно є. Надіюсь, ти не дуже нарікатимеш на мене.

Тоді він розказав їй. Це не зайняло багато часу, не більше п'яти хвилин, протягом яких вона залишалася незворушною, із спантеличеним, але водночас гордим виглядом, спостерігаючи, як з кожним словом від начебто віддаляється від неї.

— Отже, тепер ти все знаєш, — додав він, — і я розумію, що зараз далеко не найкращий час, щоб говорити про це, але в мене просто немає іншого виходу. Звичайно, я допомагатиму тобі фінансово, слідкуватиму, щоб про тебе добре дбали. Але давай не будемо робити з мухи слона, принаймні, надіюся, ти не будеш. Ти ж знаєш, як це може вплинути на мою кар'єру.

Першим, що спало їй на думку, було просто напросто не вірити у все, що він сказав. Адже, можливо це все їй лише здалося, можливо він і не говорив нічого, може це все – не більше, ніж плід її уяви. І якщо вона займеться звичайними справами і вдасть, що нічого не чула, то пізніше, прокинувшись, виявиться, що нічого й не трапилося.

— Я приготую вечерю. — Це було все, що їй вдалось прошепотіти, і цього разу він вже не намагався зупинити її.

Прямуючи кімнатою, вона не відчувала ніг під собою, тоді вона не відчувала абсолютно нічого, крім легкої нудоти і та бажання блювати. Все, що вона робила, було, начебто, підсвідомим: спуститися у підвал, ввімкнути світло, проймаючий холод, у якому вона потягнула перше, що попало під руку. Вона підняла його перед собою, щоб краще розгледіти, а оскільки воно було загорнене у папір, вона негайно ж зняла обгортку і знову придивилась.

Нога ягняти.

Все правильно, вони вечерятимуть саме нею. Вона понесла її сходами доверху, міцно тримаючи кінець обома руками, і пройшовши вітальню, побачила його, він стояв біля вікна повернений спиною до неї, тоді вона зупинилась.

— Заради Бога, — почав він, почувши її кроки позаду себе, хоча й не повертаючись, — не готуй для мене вечері, я йду…

Якраз тоді Мері Меллоні просто підійшла до нього ззаду, і не зволікаючи, замахнулася величезною, замороженою ногою ягняти, та із всієї сили опустила її , на його потилицю чоловіка.

Завдати настільки сильного удару, вона могла б хіба що залізним ціпком.

Вона позадкувала, ніби вичікуючи, адже кумедним було те, що після удару, він ще залишався стояти десь чотири чи п'ять секунд, ледь похитуючись. І аж тоді гучно завалився на килим.

Несамовитість гуркоту від його падіння і перекинутий маленький столик все ж привели її до тями. У такому стані, у перемішку з відчуттям байдужості та здивування, вона примружено дивилася на тіло, все ще міцно стискаючи цей безглуздий кусень м'яса обома руками.

"Все гаразд. — Сказала вона сама до себе, — то, я вбила його".

Надзвичайно дивним було те, наскільки раціональним раптом став хід її думок. Вона почала мислити надзвичайно швидко. Як дружина слідчого, вона добре знала, яке покарання на неї чекає. Але все ж гаразд, тим паче, їй якось байдуже. Фактично, це стало навіть певним полегшенням для неї. З іншого боку, що буде з дитиною ? Що говорять закони про вбивць, що носять ще не народжених дітей ? Може вони вбивають обох – і мати і дитину. Чи зачекають, поки вона народиться ? То що ж вони роблять?

Мері Меллоні цього не знала. І, безумовно, вона не була готова настільки сильно ризикувати.

Вона занесла м'ясо на кухню, поклала його на сковорідку і включивши духовку, заштовхнула всередину. Тоді, помивши руки, вона швидко побігла нагору, до спальні. Вона сіла навпроти дзеркала, привела в порядок обличчя, трохи підфарбувавсь і підвела губи. Спробувала посміхнутися. Це вийшло досить своєрідно. Спробувала знову.

-Привіт, Сем, – весело привіталась до дзеркала Мері.

Але голос також звучав якось дивно.

— Я б хотіла трохи картоплі, Сем. І може ще банку бобів.

Цього разу вийшло значно краще. Тепер вже і голос, і усмішка стали набагато природнішими. Вона ще трохи потренувалась, тоді швидко спустилася донизу, одягнула пальто і через задні двері вийшла через садок на вулицю.

Тоді ще не було й шостої вечора, тому у продуктовому досі світилось.

— Привіт, Сем, — безтурботно привіталась Мері до чоловіка за касою.

— Добрий вечір, Місіс Меллоні, як ви ?

— Я б хотіла трохи картоплі, Сем. І давай ще банку бобів.

Чоловік обернувся і дістав боби, що лежали на полиці позаду нього.

— Патрік сказав, що він надто втомлений, щоб піди кудись поїсти,— сказала Мері,— хоч, зазвичай, ми ніколи не їмо дома по четвергах , от у нас й не залишилось жодних овочів для вечері.

— А як щодо м'яса, Місіс Меллоні ?

— Ні, м'ясо в нас є. Я якраз вийняла з морозильника чудову лапу ягняти.

— О, тоді гаразд .

— Знаєш, Сем, я не дуже люблю готувати заморожені продукти, хоча цього разу ризикну.