Шлях на небеса

З англійської переклала Олена ПОМАНСЬКА

Усе своє життя пані Фостер боялася спізнитися на потяг, пароплав чи навіть на виставу. Сама тільки думка про можливе запізнення сповнювала її (людину взагалі цілком урівноважену) таким жахом, що в неї починався нервовий тик. Здавалося б, нічого особливого: у кутику лівого ока тіпалася маленька мишка, немовби жінка комусь підморгувала, та й годі. Проте, на лихо, тик той не вщухав цілу годину, а то й більше, навіть уже потому, як вона, сяючи від щастя, сиділа в потязі, літаку чи десь там ще.

Чудасія, та й годі: у декого острах не встигнути на потяг може перетворитися на ідею-фікс. Щонайменше за півгодини до того, як малося вирушати на вокзал, пані Фостер виходила з ліфта, готова до від'їзду (у пальті, капелюшку, рукавичках), а тоді, не годна всидіти на місці, починала у тривозі бігати з одного покою до іншого, аж поки її чоловік, що, напевно, добре знав, у якому зараз вона стані, нарешті з'являвся зі свого кабінету і спокійним, байдужим голосом запитував, чи вже не час їм вибиратися.

Можливо, пан Фостер і мав якесь право виказувати невдоволення такою безглуздою слабиною своєї дружини, але аж ніяк не випадало пробачати йому те, що він ще більше посилював її муки своєю забарністю. Одначе твердити запевне, що роблено це з наміром, ми не зважуємося. І все ж таки щоразу, як подружжя мало кудись їхати чи йти, він завжди був таким пунктуальним (розраховував час із точністю до хвилини) і поводився так улесливо, аж важко було повірити, що він не зумисне піддає небогу отим своїм дрібним бридким тортурам. І він, здається, був певен, що вона зроду не зважилася б його покликати чи поквапити. Для цього вона була надто добре вишколена. Знав він, мабуть, і те, що якби примусити її чекати ще довше, аж поки острах спізнитися стане цілком виправданим, справа могла б скінчитися істерією. Двічі-тричі за останні роки їхнього подружнього життя він, здавалося, навіть хотів спізнитися на потяг — тільки задля того, щоб поглибити страждання сердеги.

Припустивши (хоча до кінця певним бути не можна), що чоловік усе ж мав за собою такий гріх, його поведінку слід було б вважати за подвійно нерозважну, бо, поминаючи цей дрібний невідчепний пунктик, пані Фостер завжди була добра любляча дружина. Тридцять із лишком років вона служила йому вірою і правдою. Попри всю свою скромність вона не могла не здавати собі в цьому справи і багато років навіть думки не припускала, що пан Фостер здатний свідомо її катувати, але останнім часом уже кілька разів ловила себе на тому, що починає сумніватися, чи справді це не так.

Пан Юджин Фостер, чоловік років сімдесяти, жив зі своєю благовірною у великому шестиповерховому нью-йоркському будинку на Східній шістдесят другій вулиці. Крім них, до числа його мешканців належало шестеро слуг. Дім відлякував своїм похмурим виглядом, і в Фостерів майже ніхто ніколи не гостював.

Одначе того січневого ранку будинок ожив і в ньому панувала метушня. Одна покоївка розносила по кімнатах купи покрівців, друга обпинала ними меблі. Дворецький зносив донизу валізи і складав їх у холі. Раз у раз із кухні визирав кухар, аби перекинутися словом із дворецьким, а сама пані Фостер у старомодному хутряному манто та чорному капелюшку, притуленому на самій маківці, літала з покою до покою, вдаючи, ніби то саме вона всім керує. Насправді ж у голові стукотіла єдина думка: що вона спізниться на літак, коли її чоловік зараз не вийде зі свого кабінету і не заявить про свою готовність вирушити в путь.

— Котра година, Уокере? — мимохідь запитала вона дворецького.

— Десять хвилин на десяту, пані.

— Машина прибула?

— Так, пані, вже чекає. Я саме збираюся віднести ваш багаж.

— До Айдлуайлда їхати десь із годину,— зауважила вона. — Мій літак відлітає об одинадцятій. Я повинна бути там за півгодини до відльоту, щоб зареєструватися. Та я не встигну. Знаю напевно, що не встигну.

— Гадаю, пані, ви ще маєте вдосталь часу,— лагідно заперечив дворецький. — Я попередив пана Фостера, що ви повинні виїхати о чверть на десяту. Ще є п'ять хвилин.

— Так, Уокере, знаю, знаю. Але прошу вас, віднесіть мерщій валізи.

Пані Фостер заходилася сновигати туди-сюди по холу, і щоразу, як стрічалася з дворецьким, запитувала його, котра година. На цей літак, казала собі жінка, їй не вільно спізнитися. Цілі місяці пішли на те, щоб вирвати в чоловіка дозвіл на подорож. І якщо вона сьогодні спізниться, він може дійти думки, шо їй взагалі слід зректися свого наміру. Хотіла б вона знати, чому він наполіг на тому, щоб супроводжувати її до аеропорту?

— Господи,— проказала вона вголос. — Я не встигну. — Мишка в кутику лівого ока шалено затіпалася, в очах їй стояли сльози. — Котра година, Уокере?

— Вісімнадцять хвилин, пані.

— Тепер не встигну вже напевно! — заволала вона. — О Боже, та коли ж він нарешті вийде!

Ця подорож важила для пані Фостер дуже багато. Вона летіла до Парижа, до своєї одиначки, одруженої з французом. Француз пані Фостер не цікавив анітрохи, але доньку вона любила і, до того ж, за багато років у неї визріло палке бажання побачити трьох своїх онуків. Вона знала їх лише по численних світлинах, які одержувала з Парижа і які були порозвішувані по всіх покоях. Та й гарні ж вони, ці діти! Вона аж дух за ними ронила, і щоразу, коли їй надсилали нову фотографію, забирала її до себе і довго над нею сиділа, любовно її розглядаючи, дошукуючись у дрібненьких личках родинних рис, таких любих для нас. Останнім же часом її огортало дедалі жагучіше бажання закінчити свої дні там, де вона була б поруч із дітьми, спілкувалася з ними, ходила разом на прогулянки, купувала їм гостинці і спостерігала, як вони вбиваються в колодочки. Вона, звісно, розуміла, що при живому чоловікові думати так негоже і певною мірою нечесно. Але вона була певна, що хоч він уже відійшов від безпосереднього керівництва своїми численними підприємствами, а проте ніколи б не погодився покинути Нью-Йорк і оселитися в Парижі. Просто дивно, як це він дозволив їй полетіти до них у гості, самій-одній та ще й на цілих шість тижнів! О, як би їй хотілося жити там завжди, завжди бути коло них!

— Уокере, котра година?

— Двадцять дві хвилини, пані.

Тільки-но він це промовив, двері відчинилися, і пан Фостер вийшов у хол. Часину він стояв, пильно приглядуючись до дружини, а та й собі видивлялася на нього, на цього миршавого, але ще доволі жвавого бородатого дідка з обличчям, так дивно схожим на обличчя Ендрю Карнегі на старих світлинах.

— Ну що ж,— озвався він. — Гадаю, нам слід поквапитись, якщо ти не хочеш спізнитися на літак.

— Авжеж, любий, авжеж! Усе готове. Авто вже чекає на нас.

— Чудово! — сказав він і, схиливши голову набік, уп'явся в неї поглядом. Він мав звичку якось по-особливому підносити голову і швидко поводити нею на всі боки. А що мав ще й звичку згортати руки високо на грудях, то нагадував білку — в'юнку, розумну, стару вивірку з Центрального парку.

— Твоє пальто осьде, в Уокера. Одягайся, любий.

— Зараз,— кинув він. — Ось тільки помию руки.

Вона стояла і чекала на нього, а високий старий дворецький завмер по— руч> тримаючи пальто і капелюха.

— Уокере, я не спізнюся?

— Ні, пані,— відказав дворецький. — Гадаю, встигнете.

Відтак повернувся пан Фостер і дворецький допоміг йому нап'ясти пальто. Пані Фостер майже вибігла на вулицю і сіла в "кадилак", замовлений напрокат. Чоловік подався слідом за нею, але сходами спускався повагом, а надворі зупинився, аби поглянути на небо і вдихнути свіжого ранкового повітря.

— Здається, туман ще не зовсім розвіявся,— промовив він, умощуючись біля неї в автомобілі. — В аеропорту він, як завжди, густіший. Я не здивуюся, якщо твій рейс скасували.

— На Бога, не кажи так, любий.

Вони більше не озивалися й словом, аж поки машина виїхала через міст на Лонг-Айленд.

— Щодо слуг, то я все вже влаштував,— похвалився пан Фостер. — Із сьогоднішнього дня вони всі у відпустці. Я сплатив їм половину шеститижневої платні і сказав Уокерові, що повідомлю його телеграмою, коли вони будуть нам потрібні знов.

— Авжеж,— кивнула вона головою. — Він мені казав.

— Сьогодні ввечері я переношуся до клубу. Буде навіть цікаво трохи там пожити.

— Авжеж, любий. Я тобі писатиму.

— Подеколи я навідуватимуся додому, аби перевірити, чи все там гаразд і вибрати кореспонденцію.

— А чи не краще було б, якби Уокер залишився наглядати за будинком?

— запитала вона покірно.

— Дурниці. Не бачу жодної потреби. Та й платню йому довелося б сплачувати всю.

— О, так,— погодилась вона. — Певна річ.

— Ба більше, ніколи не знаєш, що може вроїтись їм у голову, як залишити їх удома самих,— суворо мовив пан Фостер, після чого витяг сигару й, обтявши кінчик срібним ножиком, прикурив від золотої запальнички.

Вона сиділа мовчки, судомно зціпивши руки під пледом.

— Ти мені писатимеш? — поцікавилась вона.

— Буде видно. Хоча навряд. Ти ж бо знаєш, я не охотник листуватися без вагомої причини.

— Авжеж, любий, знаю. Не завдавай собі марного клопоту.

Вони проїхали бульваром Куїнз, а коли машина вибігла на пласку низовину, де споруджено аеропорт Айдлуайлд, мряка вже була така густа, що довелося зменшити швидкість.

— Боже правий! — вигукнула пані Фостер. — Тепер я вже напевно знаю, що спізнюся! Котра година?

— Чого ти так хвилюєшся? — знизав плечима чоловік. — Чи ж тепер не однаково? Рейс, мабуть, скасовано. Нельотна погода. Я взагалі не розумію, нащо тобі було виїздити з дому.

Пані Фостер не була цілком цього певна, але в голосі його немовби з'явилося щось нове, і вона повернулася до нього, аби глянути на його обличчя, густо вкрите рослинністю. Власне, на його губи. Очі в нього завжди були однакові, за винятком тих випадків, коли він лютував.

— А втім,— провадив він,— якщо літак усе-таки якось примудриться злетіти, я цілком з тобою згоден: ти таки напевно вже не встигнеш. Як до тебе не доходить?

Вона відвернулася і втопила очі у клуби туману за віконцем. Здавалося, він гусне мірою того, як вони посувалися вперед, і тепер було видно лише бровку та зелену смужку трави на узбіччі. Краєчком ока вона бачила, що чоловік пантрує за нею. Вона знову глянула в його бік і з жахом постерегла, що він невідривно дивиться на кутик її лівого ока, що його, як вона відчувала, сіпала мишка.

— Га?

— Що га?

— Як до тебе не доходить, що ти вже спізнилася, хай він навіть і летить.