[143]
— Шановний пане! — вигукнув містер Вон-ка, — коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і куховарству! Кінець базарам! Не треба буде купувати м'ясо та крупи! Зайві стануть ножі й виделки! Не буде тарілок! Не треба буде мити посуд! Ніякого сміття! Ніякого бруду! Смужечка чарівної жувальної гумки "Вонка" — це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м'ясо та чорничний пиріг, хоча можна замовити все, чого душа забажає!
— Як це — томатний суп, смажене м'ясо й чорничний пиріг? — перепитала Віолета Бо-реґард.
— Якщо почнеш жувати, — пояснив містер Вонка, — то матимеш саме те, що написано в меню. Це просто дивовижно! Навіть відчуваєш, як їжа потрапляє через горло в шлунок!
А смак — дивовижний! І наїдаєшся! Стаєш ситий! Це справжня фантастика!
— Це абсолютно неможливо, — заперечила Верука Солт.
— Якщо це жуйка, — вигукнула Віолета Бореґард, — якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! — Вона миттю вийняла з рота власну рекордну жуйку й приліпила її за ліве вухо. — Містере Вонко, — сказала вона, — давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.
— Віолето, не нароби дурниць, — застерегла пані Бореґард, її мати.
— Я хочу жуйку! — вперлася Віолета. — Які тут дурниці?
— Краще не треба, — лагідно порадив містер Вонка. — Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...
— Ой, та ну його! — урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла [145] гладку руку, хапнула з шухлядки плиточк^ жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні на# треновані щелепи почали клацати, мов обценьки. —
— Стій! — крикнув містер Вонка.
— Чудово! — вигукнула Віолета. — Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!
— Зупинися! — благав містер Вонка. — Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!
— Ще й яка правильна! — заперечила Віолета. — Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!
— Виплюнь! — звелів містер Вонка.
— Вона змінюється! — крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. — Тепер уже друга страва! Смажене м'ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!
— Як цікаво, Віолето, — розчулилася пані Бореґард. — Ти в мене така розумниця. [146]
— Жуй, дитинко, жуй! — заохотив пан Бореґард. — Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!
Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м'ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:
— Ні-ні-ні-ні-ні! її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!
— Чорничний пиріг з вершками! — повідомила Віолета. — Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так... так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!
— О Господи, дитино! — заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, — що з твоїм носом! [147]
— Мамо, мовчи, дай дожувати! — озвалася Віолета.
— Синіє! — репетувала пані Бореґард. — Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!
— Мама каже правду! — заволав пан Бореґард. — Твій ніс став фіолетовий!
— Як це? — перепитала Віолета, не припиняючи жувати.
— І щоки! — лементувала пані Бореґард. — Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!
— Негайно виплюнь жуйку! — наказав пан Бореґард.
— Пожалійте нас! Рятуйте! — кричала пані Бореґард. — Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?
— Я ж казав, що жуйка ще недороблена, —зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи го ловою. [148]
— Воно й видно! — верещала пані Бореґард. — Подивіться на мою дівчинку!
Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! її лице, руки, ноги, шия — власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні — як чорничний сік!
— Завжди щось не так, коли доходить до десерту, — зітхнув містер Вонка. — Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.
— Віолето, — закричала пані Бореґард, — ти пухнеш!
— Мене нудить, — пожалілася Віолета.
— Ти роздуваєшся! — знову крикнула пані Бореґард.
— Мені дуже погано! — застогнала Віолета.
— Ще б пак! — сказав пан Бореґард.
— Господи, дитинко! — пропищала пані Бореґард. — Ти надимаєшся, як повітряна куля!-
— Як чорниця, — уточнив містер Вонка.
— Кличте лікаря! — крикнув пан Бореґард.
— Проткніть її шпилькою! — підказав чийсь батько.
— Рятуйте її! — заламувала руки пані Боре* ґард.
Та врятувати Віолету було годі. її тіло розч дималося й змінювало форму з такою швид~ кістю, що вже за хвилину перетворилося на вєі личезну круглу темно-синю кулю — власне, на велетенську ягоду чорниці, — а від самої Віоі лети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.
— Це завжди так, — зітхнув містер Вонка. — Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.
— Я не хочу мати чорницю замість дочки! [150]
закричала пані Бореґард. — Негайно зробіть її такою, як була!
Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з'явилося десятеро умпа-лумпів.
— Закотіть панночку Бореґард у човен, — звелів він їм, — і везіть у сокочавильний цех.
— Сокочавильний цех? — сахнулася пані Бореґард. — Що з нею там робитимуть?
— Чавитимуть, — відказав містер Вонка. — Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені так прикро, чесне слово...
Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.
Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися. [151]
— Чуєте, — зашепотів Чарлі, — чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали! До зали долинув спів стоголосого хору:
— Усі ми, любі друзі, згодні, що гіршого нема сьогодні, ніж бачити дурну дивачку, яка весь час жує жувачку. (Таку ганебно звичку мати — вже краще в носі колупати). Ці жуйки горе вам несуть — пустопорожня їхня суть. В халепу влип, на нашу думку, той, хто жує жувальну гумку. Вам, може, оповісти знов про бідну панну Біґелов, яка цілісінькими днями жувала жуйку до безтями? Жувала в ванні і в аптеці, в метро, в таксі, на дискотеці, [152]
жувала в церкві і в кіно — такого світ не знав давно! Якщо було їй жуйки мало, вона лінолеум жувала. Жувала віники і гроші, і навіть вухо листоноші. Жувала туфлі і панчохи... В одного хлопця носа трохи не віджувала... Й ось халепа — у неї виросла щелепа, а з нею й зуби, що стирчали, неначе в два ряди кинджали! Роками так вона жувала щодня сто жуйок, і не знала, що прийде день, настане час, коли закінчиться все враз. Ось спатки панночка лягає журнальчик перед сном читає, і жуйка в роті люба-мила, й зубочки, як у крокодила. [153]Під північ жуйку відкладає і вже немовби засинає. Та що за диво! Панна спить, а щелепи її й на мить свого жування не спиняють, хоч жуйки в роті вже не мають. Жували так безперестанку аж до самісінького ранку. Було маркотно й підозріло як в темряві щось гуркотіло, коли її великий рот гримів, як тракторний завод! Усе гучніше: "трах-тарах". О, як спинити весь цей жах! Зубиська наче показились, на все на світі розізлились і панночці, що мирно спала, пів'язика відшматували. Тож панна Біґелов німа відтоді стала і сумна, [154]
і далі все життя жила
в брудній лікарні край села.
Тому урятувати варт нам Віолету Бореґард, щоби вона так не страждала. Не пізно ще. Та часу мало. Повинна вижити вона, хоча й гарантії нема.
Розділ 22. По коридору
— Оце таке, — зітхнув містер Віллі Вонка, — бракує вже двох неслухняних діток. Залишилося троє чемних. Краще ходімо з цієї зали, щоб не втратити ще когось!
— Містере Вонко, — стурбовано поцікавився Чарлі Бакет, — а чи стане Віолета Бореґарл хоч колись нормальною, чи так назавжди й залишиться чорницею?
— З неї миттю вичавлять соки! — заявив містер [156]
Вонка. — Закотять її в сокочавильну машину, і Віолета вийде звідти тоненька, як сопілочка!
— А вона й далі буде така синя? — запитав Чарлі.
— Вона буде фіолетова! — вигукнув містер Вонка. — Гарного, насиченого фіолетового кольору з голови до п'ят! Та нічого не вдієш! От що буває, коли цілісінькими днями жувати гидку жуйку!
— Якщо ви вважаєте, що жуйка така гидка, — втрутився Майк Тіві, — то чого ж тоді виготовляєте її на своїй фабриці?
— Що ти там бурмочеш, — скривився містер Вонка. — Не розберу ні слова. Скоріше! Ходімо! Швиденько! За мною! Ми знову підемо коридорами! — І з цими словами містер Вонка помчав до дальнього краю цеху винаходів і зник У потаємних дверцятах, схованих за численними трубами та печами. П'ятеро дорослих і троє дітей — Верука Солт, Майк Тіві та Чарлі Бакет — кинулися за ним. [157]
Чарлі Бакет побачив, що вони знову опини* лися в якомусь із довжелезних рожевих кори* дорів. Від нього навсібіч відходило безліч ін-й ших рожевих коридорів. Містер Вонка мчав попереду, завертаючи то ліворуч, то праворуч| то праворуч, то ліворуч, а дідунь Джо все примовляв:
— Міцно тримайся за руку, Чарлі. Тут загубитися — це страшне.
Містер Вонка говорив:
— Досить гаяти час! Якщо будемо так повзти, то нікуди не потрапимо! — І мчав далі нескінченними рожевими коридорами у своєму чор* ному циліндрі й темно-фіолетовому оксами* товому фраці, хвости якого лопотіли в нього за спиною, наче прапор на вітрі.
Вони проминули якісь двері, тоді ще однії і ще. Двері траплялися щодвадцять кроків, і на всіх було щось написано, за деякими лунало чудернацьке клацання, з замкових щілин просочувалися [158] звабливі запахи, а з-під дверей то тут то там виривалися цівочки різнобарвної пари.
Дідунь Джо і Чарлі майже бігли, щоб не відстати від містера Вонки. Іноді вони навіть встигали читати написи на деяких дверях.