Тепер "Пілігрим" був цілком підготований до плавання в штормову погоду, чи пак "під дуже свіжим вітром", як кажуть моряки.
Протягом трьох наступних днів — 20, 21 і 22 лютого — ні сила, ні напрямок вітру помітно не змінились. Проте барометр і далі падав; 22 лютого Дік Сенд відзначив, що стовпчик стоїть на двадцяти восьми й семи десятих дюйма68.
Ніщо не вказувало на те, що барометр найближчим часом почне підніматися. Небо загрозливо супилось, віяв дужий вітер. Над морем навис густий туман. Сонце не проглядало крізь товщу хмар і туману, тож важко було визначити місце його сходу й заходу.
Дік Сенд занепокоївся. Він не залишав палуби й майже не спав. Однак завдяки витримці й силі волі він не показував своєї тривоги.
На ранок 23 лютого вітер ніби трохи вщух. Та Дік Сенд не довіряв цій незначній зміні. І слушно: пополудні вітер знов подужчав, і море ще більше забурхало.
Близько четвертої години Негору, який тепер рідко виходив з камбуза, з'явився на палубі. Дінго, мабуть, спав десь у закутку, бо не загавкав на кока.
Як завжди, мовчазний, Негору простояв з півгодини на палубі, уважно вдивляючись у обрій.
Одна за одною котилися довгі хвилі; вони ще не стикались між собою. Проте вони були вищі, ніж од вітру такої сили. З цього слід було зробити висновок, що десь неподалік, на заході, бушував сильний шторм і що він незабаром захопить їх.
Негору окинув зором розбурхане море довкола "Пілігрима". Потім перевів свої холодні й незворушні очі на небо.
Хмари мовби наздоганяли одна одну. Верхні рухались набагато швидше від тих, що сунули нижче. Можна було чекати, що бистрі потоки повітря от-от опустяться донизу й "дуже свіжий вітер" перейде в шторм або і в ураган, який мчатиме зі швидкістю сорока трьох миль на годину.
Чи то Негору був дуже безстрашний чоловік, чи не розумів, яка загрозлива насувається негода, але він не виказав найменшого неспокою. Тільки уста його скривились у злій усмішці. Могло здатися, що він радіє негоді.
Раптом кок сів верхи на бушприт і поповз до бом-утлегара69. Піднявшись вище, він ніби силкувався розгледіти щось на обрії. Потім спустився на палубу й спокійно, не мовивши й слова, пішов до себе в камбуз.
Проте всі, хто плив на "Пілігримі", усвідомлювали, що одна обставина була сприятлива: судно ішло під супутним вітром — хай навіть ураганним, — який мав швидко домчати його до американського узбережжя. Зрештою, буря не становила особливої загрози для "Пілігрима"; справжні небезпеки почнуться тоді, коли доведеться причалювати до незнайомого берега.
Дік Сенд не на жарт цим турбувався. Як він вестиме судно до безлюдного берега, де не можна буде знайти лоцмана чи бодай когось, хто б знав фарватер? Що він робитиме, коли в негоду доведеться шукати, де б пристати до невідомого узбережжя? Безперечно, ще рано було сушити собі цим голову. Однак колись та виникне потреба прийняти рішення. Ну що ж, Дік Сенд його прийме!
Протягом тринадцяти діб — від 24 лютого до 9 березня — погода майже не змінилася. Небо вкривали темні хмари. Вітер ущухав на" кілька годин, потім знову дужчав. Двічі або тричі барометр піднімався на десять-дванадцять ліній, але відразу падав, а такі різкі коливання аж ніяк не провіщали зміни погоди та помірних вітрів, принаймні на ближчий час.
Зривалися також і сильні грози, які теж турбували Діка Сенда. Дві-три блискавки ударили в воду всього за кілька кабельтових од судна. Випадали зливи, й "Пілігрим" майже весь час ішов, оповитий густим туманом.
Бувало, що протягом цілих годин вахтовий нічого не бачив перед собою, і "Пілігрим" плив навмання.
Дарма що судно стійко трималося на хвилях, його все ж добряче гойдало. На щастя, місіс Уелдон витримувала хитавицю. Але малий Джек дуже страждав од морської хвороби, й мати не відходила від нього.
Що ж до кузена Бенедікта — хитавиця впливала на нього не більше, ніж на американських тарганів, його найближчого товариства. Цілими днями він вивчав свою колекцію, начебто сидів у своєму тихому кабінеті в Сан-Франціско.
На щастя, Тома і його товаришів морська хвороба теж не брала, і вони й далі старанно виконували накази молодого капітана. Сам він давно вже звик до всіх оцих безладних погойдувань судна, гнаного вітром.
"Пілігрим" мчав уперед, незважаючи на малу площу вітрил, і Дік Сенд бачив, що доведеться ще її зменшити. Однак він із цим не квапився, доки судну не загрожувала безпосередня небезпека. За його розрахунками, берег був уже недалеко. Він наказав вахтовим ще пильніше вдивлятися в обрій. Проте молодий капітан не дуже вірив, що недосвідчені спостерігачі помітять землю. Хоч хай який у людини гострий зір, а коли вона недосвідчена, то не зможе вирізнити неясні, а надто оповиті туманом обриси берега. Тим-то Дік вдивлявся в обрій і часто забирався на щоглу, щоб краще бачити.
Та землі й досі не було видно.
Це дуже дивувало Діка Сенда, і з деяких його слів місіс Уелдон зрозуміла його подив.
9 березня молодий капітан, стоячи на носі, то дивився на море й на небо, то переводив погляд на щогли "Пілігрима", що аж гнулись під натиском дужого вітру.
— Нічого не видно, Діку? — спитала місіс Уелдон, коли він опустив підзорну трубу.
— Нічого, місіс Уелдон, анічогісінько, — відповів юнак. — Тільки обрій ніби трохи прояснюється: вітер дужчає, розвіює туман.
— То ти гадаєш, що до американського берега вже недалеко?
— Інакше й бути не може, місіс Уелдон. Тому мене й дивує, що його досі не видно!
— Але ж "Пілігрим" увесь час ішов правильним курсом?
— Так, відколи почав віяти норд-вест, тобто від того дня, коли загинув капітан Халл і команда. Це було 10 лютого. А сьогодні 9 березня: минуло вже двадцять сім днів!
— А як далеко ми були від берега тоді? — спитала місіс Уелдон.
— Десь за чотири тисячі п'ятсот миль, місіс Уелдон. Ця цифра не викликає в мене ніякого сумніву, і я можу припустити похибку щонайбільше в двадцять миль туди або сюди.
— А з якою швидкістю йшов "Пілігрим"?
— Відколи вітер подужчав, у середньому сто вісімдесят миль на добу. Тож мене й дивує, що ми досі не бачимо землі! А ще дивніше, що ми не зустріли жодного корабля, які часто курсують у цих водах!
— А ти не міг помилитися, Діку, обчислюючи швидкість "Пілігрима"?
— Ні, місіс Уелдон. Тут я вже не міг помилитися. Лаг закидали щопівгодини, і я точно записував дані. Стривайте, зараз я накажу його викинути знову, і ви побачите, що ми йдемо зі швидкістю десять миль на годину, тобто понад двісті миль на добу.
Дік Сенд покликав Тома й наказав йому закинути лаг. Старий негр уже добре вмів. Це робити.
Том приніс лаг, міцно прив'язаний до ліня, й опустив за борт. Але щойно він витравив ярдів із двадцять п'ять, як лінь послаб у його руках.
— Ой, містере Дік! — гукнув Том.
— Що таке, Томе?
— Лопнув лінь!
— Лопнув лінь! То, виходить, згубився лаг?
Старий Том мовчки показав кінець ліня, що залишився в його руках.
Так, лінь перервався посередині. А цей лінь було звито з найкращого манільського скрутня. Він би міг перерватися лише в тому разі, якби поперетирались волокнини. Вони й справді були поперетирані: Дік Сенд упевнився в цьому, взявши лінь у руки. "Чому вони поперетирались? Невже лагом так часто користувалися?" — з деяким сумнівом питав себе молодий капітан.
Та лаг потонув, і Дік Сенд не мав тепер чим визначати точно швидкість "Пілігрима". З приладів у нього залишився тільки один компас. Але юнак не знав, що й компас показує неправильно!
Бачачи, що Діка дуже засмутив випадок із лагом, місіс Уелдон ні про що більше його не спитала і з важким серцем пішла до себе в каюту.
І хоч відтепер стало неможливо точно визначити швидкість "Пілігрима", отже й пройдений шлях, усе ж по кільватеру неважко було побачити: швидкість не зменшується.
Назавтра, 10 лютого, барометр упав до двадцяти восьми й двох десятих дюйма70. Це провіщало ураганний вітер, що мчить зі швидкістю майже шістдесят миль на годину71.
Задля безпеки належало негайно зменшити площу вітрил.
Дік Сенд вирішив згорнути марсель, фок і йти лише під бом-клівером та зарифленим скісним гротом.
Він покликав Тома і його товаришів: тільки гуртом вони могли виконати цю важку і, як на лихо, досить забарну роботу. А буря чимдалі шаленіла.
Дік Сенд, Остін, Актеон і Бет подерлися на реї. Том став за стерно, а Геркулес залишився на палубі, щоб, коли буде потрібно, травити шкоти.
Щогли страшенно гойдалися і гнулись, вітер налітав скаженими поривами, й сміливці сотні разів ризикували зірватися в розбурхані хвилі. Доклавши неабияких зусиль, вони врешті згорнули фок і марсель. Далі вони взяли рифи у скісного грота й згорнули внутрішній клівер. Тепер шхуна-бриг ішла тільки під зарифленим скісним гротом і бом-клівером.
Незважаючи на вкрай зменшену площу вітрил, "Пілігрим" і далі мчав уперед з надмірною швидкістю.
12 березня погода ще погіршала. Поглянувши вранці на барометр, Дік Сенд жахнувся: ртутний стовпчик упав до двадцяти семи й дев'яти десятих дюйма72.
Заповідалося на сильний ураган, і "Пілігрим" не міг іти навіть під тими небагатьма вітрилами, які ще були підняті на щоглах.
Дік Сенд, бачачи, що от-от зірве скісний грот, наказав згорнути його.
Та запізно: страшний шквал73 налетів на судно й зірвав вітрило. Остіна, який саме стояв на брам-реї, вдарило об брам-стеньгу. Діставши легке поранення, він сам спустився на палубу.
Діка Сенда охопила неймовірна тривога: за його розрахунками, ось-ось мав з'явитися берег, і тоді "Пілігрим", що його несе з такою швидкістю, розіб'ється об прибережні рифи! Юнак кинувся на ніс і прикипів очима до обрію. Та не побачивши перед собою нічого бодай трохи схожого на землю, він повернувся до стерна.
А за якусь хвилину на палубу вийшов Негору. Зненацька його рука мовби мимоволі випросталася, показуючи на якусь точку над обрієм. Складалося враження, що він помітив у тумані високий берег…
І знову зла усмішка ледь скривила губи португальця. Не мовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.
Розділ XII
ОСТРІВ НА ОБРІЇ
Того дня буря перетворилася на ураган. Скажений зюйд-вест мчав тепер зі швидкістю дев'яносто миль на годину74.
Так, це був справжній ураган, один із тих жахливих вітровіїв, що жбурляють на берег кораблі, зриваючи їх з якоря в порту, й руйнують навіть найміцніші будівлі на землі.