Трістан

Томас Манн

Трістан

Новела

Ось він, санаторій "Затишок"! Довгий головний корпус і бічна прибудова, витримані в прямих лініях, біліють серед великого саду, мило оздобленого гротами, арками й невеличкими альтанками з кори дерев, а за шиферними дахами стіною здіймаються до неба ялиново-зелені гори, плавно переходячи одна в одну.

Заклад цей здавна очолює доктор Леандер. Він носить чорну роздвоєну бороду, кучеряву й цупку, мов кінський волос, яким набивають меблі, окуляри з товстими, блискучими скельцями і має вигляд людини, яку наука загартувала, зробила черствою і сповнила спокійним, поблажливим песимізмом. Суворий і неприступний, він цими своїми рисами тримає в покорі хворих — людей надто слабких, щоб самим встановлювати собі закони і дотримуватись їх; вони віддають йому своє майно за право перебувати під захистом його суворості.

Що ж до панни фон Остерло, то вона провадить господарство невтомно й самовіддано. Боже мій, яка вона працьовита, як бігає сходами вгору і вниз, як поспішає з одного кінця санаторію в другий! Вона володарює на кухні і в коморі, порпається в шафах з білизною, командує челяддю і дбає про їжу, виходячи з міркувань економії, гігієни, смаку і зовнішньої привабливості, господарює навдивовижу обачно, і в її бурхливій діяльності ховається постійний докір усій чоловічій половині людства, жоден представник якої не здогадався досі одружитися з нею. Але на щоках у неї двома круглими яскраво-червоними плямами незгасно горить надія стати колись пані Леандер...

Озон і тихе, тихе повітря... Хоч би там що казали конкуренти доктора Леандера і всі, хто йому заздрить, хворим на легені треба настійно рекомендувати "Затишок". Але в ньому лікуються не тільки сухотники, тут в й інші пацієнти — чоловіки, жінки і навіть діти: доктор Леандер домігся успіху в найрізноманітніших галузях медицини. Є тут хворі на шлунок, наприклад, радниця Шпац, що, крім того, скаржиться на вуха, є пацієнти з вадою серця, паралітики, ревматики і нервовохворі в різному стані. Один генерал — діабетик, що вічно бурчить, усім невдоволений, проїдає тут свою пенсію. Декотрі панове з виснаженими обличчями якось чудно закидають ноги, наче по зовсім володіють ними, що наводить на прикрі думки. Одна п'ятдесятирічна дама, пасторша Геленраух, яка народила дев'ятнадцятеро дітей і вже ні про що в світі нездатна думати, все-таки не може втихомиритися і ось уже цілий рік, гнана якимось безглуздим неспокоєм, блукає без мети по всьому будинку, спираючись на руку своєї доглядачки, німа й задерев'яніла, моторошна, мов привид.

Час від часу помирає хтось із "тяжких", що лежать у своїх кімнатах і не з'являються ні до столу, ні у вітальні. І ніхто про це не довідується, навіть пацієнти в сусідніх кімнат. Пізно вночі жовтого як віск пожильця виносять, і життя в "Затишку" знов іде своєю колією — масажі, електризація, ін'єкції, душі, ванни, гімнастика, потогонні процедури, інгаляції в різних приміщеннях, устаткованих найновішими досягненнями сучасної техніки...

Так, тут завжди людно. Заклад процвітає. Швейцар, що стоїть біля входу в прибудову, дзвонить у дзвін, коли прибувають нові пацієнти, а тих, що від'їздять, урочисто проводить до екіпажа доктор Леандер разом з панною фон Остерло. Яким тільки людям не давав уже притулку "Затишок"! Тут краде дні в господа бога навіть один письменник, ексцентричний чоловік з дивним прізвищем — воно означає якийсь мінерал чи благородний камінь.

Між іншим, у санаторії, крім пана Леандера, є ще один лікар — для легких випадків і для безнадійно хворих. Але він зветься по-простацькому Мюллер і взагалі не вартий того, щоб про нього згадувати.

На початку січня комерсант Клетеріан — фірма "А. К. Клетеріан і К°" — привіз до "Затишку" спою дружину; швейцар бомкнув у дзвін, і панна фон Остерло привітала прибулих здалеку гостей у вітальні внизу, обставленій, як і майже весь цей старий, величний будинок, у на диво чистому стилі ампір1. Відразу ж по тому з'явився й доктор Леандер, він коректно вклонився, й почалася перша, корисна для обох сторін розмова.

Грядки в саду були, як завжди взимку, вкриті матами, гроти заметені снігом, альтанки порожні. Двое санаторних служників несли валізи нових пожильців — екіпаж зупинився на шосе перед ґратчастими воротами, бо до самого будинку під'їзду не було.

— Не поспішай, Габріело, take care1, серце моє, і не розтуляй рота,— казав пан Клетеріан, ведучи дружину через сад, і в кожного, хто глянув би на неї, ніжно затремтіло серце, і він приєднався б до того "take care",— хоч, правду мовити, пан Клетеріан з таким самим успіхом міг би сказати це й по-німецькому.

Візник, що привіз їх до санаторію від станції, чоловік простий, грубий, не навчений делікатних манер, мало язика не прикусив з безпорадної натуги бути якнайобережнішим, коли комерсант допомагав своїй дружині злазити з екіпажа; здавалося навіть, що обоє гнідих, від яких у тихому морозяному повітрі здіймалася пара, скосивши очі, напружено стежили за тією подією, турбуючись за таку кволу грацію і за таку тендітну красу.

Як було ясно сказано в листі, що його пан Клетеріан попередньо надіслав з Балтійського узбережжя головному лікареві "Затишку", його дружина хворіла на дихальне горло,— слава богу, не на легені! Та якби навіть вона все-таки хворіла на легені, однаково важко було собі уявити щось миліше, благородніше, неземніше і безтілесніше, ніж ця молода жінка, що, поряд із своїм кремезним чоловіком, стомлено сиділа в білому кріслі прямих форм і, м'яко відкинувшись на спинку, прислухалася до розмови.

Її гарні бліді руки, оздоблені тільки простою обручкою, лежали на колінах, у складках важкої, темної сукняної спідниці; вузький сріблясто-сірий корсет з твердим стоячим комірцем був густо покритий накладними оксамитовими візерунками. Але від тих важких теплих тканин чарівна, невимовно тендітна, стомлена голівка молодої жінки здавалася ще милішою, зворушливішою і якоюсь неземною. Її каштанове волосся, зібране на потилиці у вузол, було гладенько зачесане, і лише одне кучеряве пасмо спадало вниз біля правої скроні, де над чітко окресленою бровою маленька хвороблива жилка своїм блакитним розгалуженням дивно порушувала бездоганну чистоту майже прозорого лоба. Та блакитна жилка над оком якось тривожно панувала над усім тонким овалом обличчя. Вона ставала ще помітніша, тільки-но жінка починала говорити і навіть як вона усміхалася,— тоді та жилка надавала обличчю якогось напруженого, майже пригніченого виразу, що викликав невиразні побоювання. А все ж вона говорила і всміхалася. Говорили невимушено й привітно, ледь приглушеним голосом, і всміхалася трохи стомленими, часом наче ладними зовсім заплющитись очима, в куточках яких, біля вузького перенісся, залягали глибокі тіні, і гарним широким ротом,— він був блідий, а проте ніби світився, може, тому, що губи були окреслені дуже різко й чітко. Зрідка жінка покашлювала. Тоді вона підносила до рота хусточку, а потім розглядала її.

— Не кашляй, Габріело,— мовив пан Клетеріан.— Ти ж бо знаєш, darling1, що вдома доктор Гінцпетер суворо заборонив тобі кашляти, треба просто взяти себе в руки, серце моє. Все лихо, як я вже сказав, у дихальному горлі,— повторив він.— Спершу, як почалася хвороба, я був справді подумав, що це легені, і бозна-як налякався. Але це не легені, о ні, де в біса, ми такого не допустимо. Правда ж, Габріело? Ге-ге!

— Безперечно,— мовив доктор Леандер і блиснув окулярами в її бік.

Потім пан Клетеріан замовив кави і булочок,— звук "к", здавалося, в нього утворювався десь глибоко в горлянці, а слово "булочка" він вимовляв так, що в кожного, хто його чув, з'являвся апетит.

Йому принесли все, що він хотів, а також дали кімнати для нього й для його дружини, і вони пішли влаштовуватись.

Між іншим, доктор Леандер узявся сам лікувати хвору, а не доручив її докторові Мюллеру.

Нова пацієнтка привернула увагу всіх у "Затишку", і пан Клетеріан, звиклий до такого успіху, задоволено сприймав кожну ознаку захоплення його дружиною. Генерал-діабетик, побачивши її вперше, на хвилину перестав бурчати, панове з виснаженими обличчями, коли опинялись поблизу неї, усміхалися і щосили намагались дати раду своїм ногам, а радниця Шпац відразу ж виявила бажання стати її старшою товаришкою. Так, ця жінка, що носила прізвище пана Клетеріана, нікого не лишала байдужим! Письменник, що вже кілька тижнів бавив час у "Затишку", чудний тип, прізвище якого звучало як назва благородного каменя1, аж зблід, коли вона пройшла повз нього коридором,— він зупинився і ще довго стояв мов укопаний, як вона вже зникла.

Не минуло й двох днів, як усе санаторне товариство знало її історію. Народилася вона в Бремені, що, між іншим, помітно було з деяких милих помилок у її вимові, і там же два роки тому дала згоду стати дружиною комерсанта Клетеріана. Він повіз її до свого рідного міста, на Балтійське узбережжя, а місяців десять тому вона в тяжких муках, з небезпекою для життя, подарувала йому сина і спадкоємця, надзвичайно жваву, вдатну дитину. Але після тих жахливих днів сила до молодої матері так уже й не вернулася, якщо в неї взагалі колись була сила. Тільки-но вона встала з ліжка після пологів, до краю змучена, до краю знесилена, як у неї під час кашлю трохи пішла кров — о, зовсім небагато, тільки ледь-ледь,— але краще, звичайно, щоб вона взагалі не йшла, а найгірше, що це незначне, але прикре явище невдовзі повторилося. Ну, на це, звичайно, є свої засоби, і доктор Гінцпетер, домашній лікар, негайно вдався до них. Він прописав їй цілковитий спокій, звелів ковтати шматочки криги, від кашлю давав морфій, а серце заспокоював різними ліками. Та все це не дуже допомагало, і тим часом як дитина, Антон Клетеріан-молодший, чудовий хлопчик, з неймовірною енергією і безцеремонністю здобував і стверджував своє місце в шитті, його молода мати, здавалось, тихо, повільно згасала... Як уже сказано, хворе було дихальне горло — цих двоє слів в устах доктора Гінцпетера звучали навдивовижу втішно, заспокійливо, майже підбадьорливо. І хоч то були не легені, доктор нарешті вирішив, що для швидшого одужання дуже бажані м'як-ший клімат і перебування в лікувальному закладі, а добра слава санаторію "Затишок" та його головного лікаря визначили їхній маршрут.

Такі буди їхні справи; і пан Клетеріан сам розповідав це кожному, хто хотів його слухати.