Смерть у Венеції

Томас Манн

Смерть у Венеції

Перекладач: Євген Попович

Ґустав Ашенбах, чи фон Ашенбах, як він офіційно звався від дня свого п'ятдесятиріччя, теплого весняного надвечір'я 19... року — того року, що протягом кількох місяців таким лихим оком дивився на наш континент, — вийшов зі свого помешкання на Принц-реґентенштрасе в Мюнхені й самотою вирушив на прогулянку далеко на край міста. Збуджений тяжкою, напруженою працею, якій він віддав кілька вранішніх годин і яка саме тепер вимагала від нього найбільшої уваги, обачності, пильності й сили волі, письменник і після обіду не міг спинити в собі робочого механізму, того "motus animi continuus"1, в якому, за словами Ціцерона, полягає суть красномовства, а цілющий сон, такий потрібний удень його виснаженому організмові, не йшов до нього. Тому, напившись чаю, він зразу ж подався гуляти, сподіваючись, що свіже повітря й рух поповнять його силу і вечір не пропаде марно.

Був початок травня, і після мокрих, холодних тижнів запанувала облудна літня погода. В Англійському саду, хоч він тільки-но одягся в перше ніжне листя, було парко, наче в серпні, а в тій його частині, що прилягала до міста, аж кишіли люди й екіпажі. В ресторані Аумайстера, куди його привели все тихіші стежки, Ашенбах якусь хвилину дивився на веселий народ біля столиків у садку, за огорожею якого стояло кілька бричок та екіпажів, а коли сонце почало сідати, вирушив назад, тільки вже не парком, а полем, сподіваючись біля Північного кладовища сісти в трамвай і доїхати ним до міста, бо трохи стомився, а крім того, над Ферінґом збиралася гроза.

Випадково на зупинці та навколо неї не виявилося ані душі. Ні на брукованій Унґерерштрасе, якою блискучі рейки трамвая бігли в напрямку Швабінґа, ні на Ферінґському шосе не їхав жоден екіпаж; за огорожею каменярських майстерень, де приготовані на продаж хрести, надгробні плити й пам'ятники утворювали ніби друге, незаселене кладовище, теж ніщо не ворушилося; тихо було і в каплиці, збудованій у візантійському стилі, що стояла навпроти, осяяна призахідним сонцем. На її фасаді, оздобленому грецькими хрестами та ієратичними зображеннями, витриманими в світлих барвах, були, крім того, симетрично розташовані написи золотими літерами — вибрані цитати зі Святого Письма, що стосувалися потойбічного життя, як от: "I ввійдуть вони в оселю Господню" або: "Хай сяє їм вічне світло". Чекаючи трамвая, Ашенбах кілька хвилин читав ті вислови, намагаючись поринути духовним зором у їхню прозору містику, але раптом прокинувся від своїх мрій, помітивши в портику, над двома апокаліптичними звірами, що охороняли сходи, чоловіка, незвичайна зовнішність якого звернула його думки зовсім в інший бік.

Чи він вийшов із каплиці крізь бронзові двері, чи непомітно наблизився до них з вулиці, важко було з'ясувати. Не дуже заглиблюючись у це питання, Ашенбах схильний був припустити перше. Середній на зріст, худий, безбородий і дуже кирпатий, чоловік той належав до типу рудих людей з характерною для них молочно-білою, вкритою ластовинням шкірою. Він був явно не схожий на баварця, та й крислатий ликовий бриль на голові надавав йому вигляду чужинця, що прийшов десь іздалеку. Щоправда, за плечима він мав рюкзак, як щирий баварець, а одягнений був у жовтаву куртку з грубої вовни, підперезану паском, на лівій руці, якою чоловік упирався в бік, висіла сіра шматина, мабуть, дощовик, а в правій він тримав палицю із залізним наконечником. Він стояв, схрестивши ноги й спершись стегном на палицю, і, задерши голову так, що на його худій шиї, яка стирчала з розстебнутого коміра спортивної сорочки, чітко виступав борлак, пильно дивився в далечінь безбарвними, з червоними повіками очима, між якими, дивно пасуючи до його кирпатого носа, залягали дві рівні, вольові складки. В його поставі, — може, таке враження складалося завдяки місцю, на якому він стояв, високому і в прямому, і в переносному розумінні, — було щось владно-зверхнє, сміливе, навіть дике, бо його губи, чи тому, що він зробив гримасу, засліплений призахідним сонцем, чи тому, що його обличчя взагалі було скривлене, здавалися надто короткими; вони були відтягнуті вгору і вниз настільки, що зовсім відкривали ясна, з яких стирчали довгі білі зуби.

Може, Ашенбах, який хоч і думав про своє, а все ж пильно приглядався до чоловіка, був не досить тактовний, але раптом він побачив, що той відповів на його погляд, та ще й так войовниче, так твердо, з таким очевидним бажанням примусити його відвести очі, що Ашенбах, прикро вражений, відвернувся й рушив уздовж огорожі. Він вирішив більше не звертати уваги на чоловіка і за хвилину вже забув про нього. Та чи тому, що незнайомий скидався на мандрівника і цим подіяв на його уяву, чи причиною був якийсь фізичний або духовний вплив, Ашенбах, на свій подив, раптом відчув, що душа його дивно розширилась, його охопив якийсь неспокій, по-юнацькому палке прагнення побачити далекі краї, таке живе, таке нове, чи, швидше, таке давнє, міцно забуте почуття, що він, заклавши руки за спину і втупивши погляд у землю, завмер на місці, намагаючись з'ясувати, де воно взялося й що означає.

Це було бажання пуститися в мандри, та й годі, але воно звалилося на нього, як напад хвороби, переросло в пристрасть, затуманило свідомість. Він уже бачив ті місця, куди прагнув поїхати, його фантазія, яка ще не втихомирилась після довгих годин праці, втілювала в один образ усі дива й страхи нашої строкатої землі, бо хотіла уявити їх усі зразу. I він бачив їх: бачив краєвид під імлистим небом, тропічну болотяну місцевість, вологу, вкриту пишною рослинністю, дивовижну, якісь первісні хащі з островами, трясовинами й каламутними протоками; бачив, як із буйних заростей папороті, із землі, вкритої соковитими, набубнявілими рослинами з чудернацькими квітами, близькі й далекі, здіймаються волохаті стовбури пальм; бачив химерно покручені дерева, що в повітрі спускали своє коріння до землі, до застояної, в зелених відблисках води, де серед плавучих квіток, білих-білісіньких, великих, схожих на келихи, непорушно стоять на мілинах, настовбурчившись, невідомі птахи з потворними дзьобами й дивляться кудись убік; бачив, як серед гудзуватих стовбурів бамбука світяться очі тигра, що чигає на здобич, — і серце його колотилося з ляку і незбагненного бажання. Та потім видиво перед очима згасло, він похитав головою і рушив далі попід огорожею каменярських майстерень.

Він вважав мандри — принаймні відтоді, як став досить заможним, щоб мати змогу будь-коли їздити по світі, користаючись усіма вигодами, — тільки гігієнічною процедурою, яку треба час від часу виконувати навіть усупереч своїм бажанням і нахилам. Надто заклопотаний завданнями, які ставила перед ним європейська душа і його "я", перевантажений творчими обов'язками, не схильний до розваг, а тому й нездатний любити яскравий зовнішній світ, він цілком задовольнявся спогляданням того, що кожен може побачити на поверхні землі, не заходячи далеко за межі свого звичного терену, і ніколи не відчував ніякісінького бажання кудись поїхати з Європи. Відтоді як його життя почало повільно йти на спад і йому вже не можна було як від порожньої химери відмахнутися од властивого кожному митцеві страху, що він не встигне, від побоювання, що час спливе перше, ніж він зробить те, що йому призначено, віддасть усього себе справі, його зовнішнє буття майже цілком обмежилося чудовим містом, що стало йому батьківщиною, та простою дачею, яку він собі вибудував у горах і в якій проводив дощове літо.

I те почуття, що так пізно й навально опанувало його, він теж скоро стримав і ввів у певні рамки розумом і змолоду засвоєною самодисципліною. Він мав намір довести справу свого життя до певної крапки, а тоді зовсім переселитися в гори, і думка про мандри, що на цілі місяці відірвуть його від роботи, здавалася йому надто легковажною і небезпечною, він не мав права давати їй волю. I все ж він дуже добре знав, на якому ґрунті виростала ця несподівана спокуса. Він признався собі, що ця туга за далекими новими краями, це палке бажання звільнитися, скинути з себе тягар, забутися були спробою втечі, прагненням сховатися від праці, від буднів непохитного, холодного, самовідданого служіння. Щоправда, він любив це служіння і вже майже любив виснажливу, щоденну боротьбу між своєю впертою, гордою волею, яка витримала стільки випробувань, і дедалі більшою втомою, про яку ніхто не повинен був знати і яка нізащо не повинна була надавати його творам ознак млявості чи спрощення. А проте нерозважно було надто натягати тятиву, вперто гасити в собі таке палке, навальне бажання. Ашенбах подумав про свою працю, про те місце, на якому він сьогодні знов застряв так само, як і вчора, і яке не піддавалося ні терплячій обробці, ні раптовому натискові. Він брався до нього наново, пробував прорватися через перепону або знищити її і відступав, невдоволений і сердитий. Не те, щоб тут виникали якісь особливі труднощі, ні, — його сковували сумнів і нехіть. I це було не те благодатне невдоволення собою, яке він замолоду вважав сутністю і природою таланту і задля якого приборкував і заморожував своє почуття, бо знав, що воно схильне задовольнятися радісною приблизністю чи напівдовершеністю. То невже ж поневолене почуття мститься тепер на ньому, відмовляючись надалі живити й окрилювати його мистецтво і забираючи з собою весь захват, всю радість вислову? Не можна сказати, щоб він писав погано; перевага його віку була принаймні в тому, що він кожної хвилини був певен своєї майстерності. Та хоч уся нація вихваляла цю його майстерність, сам він не тішився нею, йому здавалося, що його творчості бракує того веселого, грайливого настрою, який, сам плід радості митця, дає радість читачам, навіть більшу, ніж глибинний зміст твору, хай то й важливіша його риса. Він боявся літа в горах, боявся самітного життя в маленькому будиночку з куховаркою, що готувала йому їжу, і служником, що ту їжу подавав; боявся звичного вигляду гірських вершин і прямовисних скель, що знов оточать його, невдоволеного й млявого. Виходить, потрібні зміни, трохи мандрівного життя, змарновані дні, чуже повітря і приплив свіжої крові, щоб літо не було тяжке й безплідне.