Томас МАНН
ТОНІО КРЕҐЕР
Новела
Зимове сонце над тісним містом здавалося за суцільною заслоною хмар тільки молочно-білястим, бляклим сяйвом. У вузеньких вуличках між будинками зі стрімкими дахами було мокро й вітряно, часом падав ніби м'який град — не крига й не сніг.
Уроки в школі, скінчилися. Школярі ватагами сипнули на бруковане подвір'я і далі крізь гратчасту хвіртку на вулицю, де швидко розходились хто праворуч, а хто ліворуч, поспішаючи на обід. Старші з гідністю притискали лівою рукою до плеча книжки, а правою вимахували, змагаючись з вітром; дрібнота весело бігла підтюпцем, так, що з-під ніг летіла на всі боки снігова каша, а шкільне причандалля торохтіло в ранцях із тюленячої шкіри. Але всі — і великі, й малі, — з глибокою шанобою в очах скидали кашкети перед вотановим капелюхом і юпітеровою бородою старшого вчителя, що статечно крокував до виходу…
— Ну, скоро ти, Гансе? — спитав Тоніо Креґер, який давно вже чекав на вулиці; усміхаючись, він рушив назустріч приятелеві, що саме з'явився з хвіртки, і, захоплений розмовою з іншими товаришами, хотів уже йти з ними.
— А що таке? — спитав той і глянув на Тоніо. — Ага, справді. Ну, ходімо, трохи погуляємо.
Тоніо замовк, і очі його посмутніли. Невже Ганс забув і аж тепер згадав, що вони домовлялися сьогодні пройтися вдвох по місту? А сам він майже цілий день радісно очікував на цю хвилину!
— Ну, бувайте! — сказав Ганс Гансен товаришам. — Я ще трохи погуляю з Креґером.
І вони завернули ліворуч, тимчасом як решта всі рушили праворуч.
Ганс і Тоніо могли пройтися після уроків, бо нікуди не поспішали, — вдома в них обідали аж о четвертій годині. Їхні батьки були великі купці, займали державні посади і мали неабиякий вплив у місті. Гансенам уже протягом кількох поколінь належали просторі склади дерева внизу над річкою, де могутні механічні пилки свистіли й сичали, розтинаючи колоди. А Тоніо був сином консула Креґера, чиї лантухи зерна, позначені чорним, широким фірмовим тавром, візники день у день возили вулицями і чий великий старий предківський будинок був найрозкішніший у цілому місті. Приятелям раз по раз доводилося скидати кашкети, зустрічаючись із знайомими, а дехто й перший вітався з чотирнадцятирічними хлопцями…
В обох ранці з книжками були закинуті через плече, і обоє були добре й тепло вдягнені: Ганс — у короткий бушлат, поверх якого на плечі й на спину спадав широкий синій комір матроски, а Тоніо — в пальто під пояс. Ганс був у данському матроському кашкеті з короткими стрічками; з-під кашкета вибивався білий, як льон, чуб. Хлопець був на диво вродливий і ставний: широкоплечий, вузький у стегнах, з ясним, відвертим поглядом сіро-блакитних очей. А в Тоніо зі смаглявого, по-південному різко окресленого обличчя під круглою хутряною шапкою темні, ледь підведені блакитними тінями очі дивилися на світ мрійливо і трохи несміливо… Рот і підборіддя в нього були незвичайно м'якої форми. Йшов він розхристано й нерівно, тимчасом як Гансові стрункі ноги в чорних панчохах ступали так пружно й чітко…
Тоніо мовчав. У нього було тяжко на серці. Насупивши розгонисті брови, витягши губи, наче збираючись свиснути, й схиливши набік голову, він дивився кудись удалину. Для нього були характерні ця постава й цей вираз обличчя.
Раптом Ганс узяв Тоніо під руку і скоса глянув на нього: він дуже добре знав, чого той такий похмурий. І хоч Тоніо якийсь час мовчав, на серці в нього зразу полегшало.
— Я не забув, Тоніо, — мовив Ганс, дивлячись під ноги, — я тільки думав, що сьогодні вже нічого не вийде, бо дуже мокро і вітряно. Мені-то байдуже, я холоду не боюся, але ти молодець, що все-таки дочекався мене. А я вже сердився, думав, що ти пішов додому…
Все тіло в Тоніо радісно затремтіло від цих слів.
— Ну, то давай пройдемо валами! — зворушено сказав він. — Млинарським і Гольштинським, і таким чином я тебе проведу додому. Нічого, що назад я йтиму сам, не біда! Іншим разом проведеш ти мене.
Власне, він не дуже вірив Гансові, бо добре відчував, що для того ця прогулянка й наполовину не така важлива, як для нього самого. Але бачив: Ганс кається, що забув про домовленість, і прагне помиритися. А Тоніо аж ніяк не хотів ухилятися від примирення…
Річ у тім, що він любив Ганса Гансена і вже чимало через це вистраждав. Той, хто дужче любить, завжди в підлеглому становищі і мусить страждати, — душа чотирнадцятирічного хлопця вже засвоїла від життя цю просту й жорстоку науку; але він був так створений, що задоволено відзначав цей досвід, ніби внутрішньо занотовував його, навіть до певної міри радів йому, хоч сам ніколи ним не керувався і ніяких практичних висновків з нього не робив. Така вже в нього була натура, що ця наука здавалася йому куди важливішою і цікавішою за ті знання, які він мусив опановувати в школі; навіть під час уроків, у класі з готичним склепінням, він здебільшого віддавався думкам про цей свій життєвий досвід, намагаючись якнайповніше його відчути й обміркувати. І серце його сповнювала така ж радість, як тоді, коли він ходив по кімнаті зі скрипкою (бо він грав на скрипці), видобуваючи з неї найніжніші звуки, на які тільки здатна була його рука, і ті звуки зливалися з хлюпотом водограю, що весело витанцьовував у садку, під розлогим гіллям старого горіха…
Водограй, старий горіх, скрипка й морська далечінь Балтійського моря, літні мрії якого йому вдавалося підслухати під час канікул, — ось те, що він любив, чим, так би мовити, себе оточував, серед чого проходило його внутрішнє життя і що дуже добре вкладалося у вірші. І справді, все це раз по раз оживало у віршах, які часом складав Тоніо Креґер.
Чутка про те, що в Тоніо Креґера є зошит із його власними віршами, поширилася через його ж таки необачність і дуже зашкодила йому в очах шкільних товаришів і вчителів. З одного боку, синові консула Креґера здавалося, що ганити людину за віршування — нерозумно й підло, і він зневажав за це товаришів і вчителів, які вже й так викликали в нього відразу своїми поганими манерами: він напрочуд швидко помічав усі їхні вади. А з другого боку, він і сам був такої думки, що писати вірші соромно, майже непристойно, і до певної міри погоджувався з тими, хто засуджував його. І все ж таки це не могло його спинити, він писав їх далі…
Оскільки він дома гайнував час, а в школі був забарливий, неуважний і на поганому рахунку в учителів, то завжди приносив додому найгірші оцінки, що дуже сердило й журило його батька, високого, ошатно вбраного добродія з задумливими блакитними очима і неодмінно з польовою квіткою в петельці. Зате мати Тоніо, його вродлива, темноволоса мати, що звалась Консуело і взагалі була зовсім не схожа на інших дам у місті, — батько привіз її колись із країни, розташованої в самому низу географічної карти, — мати нітрохи не переймалася його оцінками…
Тоніо любив свою смагляву, палку матір, яка так чудесно грала на роялі й на мандоліні, і радів з її байдужості до того, що в нього все інакше, ніж у людей. Та водночас Тоніо відчував, що в батьковому гніві куди більше гідності й самоповаги, і хоч як той лаяв його, він був у глибині душі згоден з ним, а веселу байдужість матері вважав трохи несолідною. Часом він думав десь так: "Хай я вже який є, такий є, недбалий, упертий, думаю про те, що нікого більше не цікавить, не хочу й не можу виправитися. Принаймні за це мене треба лаяти й карати, а не відбуватися музикою та поцілунками. Ми ж не цигани із зеленого шатра, а порядні люди, консул Креґер, родина Креґерів…" Не раз він навіть питав себе: "Чому я не такий, як усі, не ладнаю зі світом, дратую вчителів, не можу зійтися з товаришами? Адже вони добрі учні, те, що звуть "золотою серединою". Вчителі їм не здаються смішними, вони не пишуть віршів і думають тільки про те, про що належить думати і що можна висловити вголос. Якими вони, мабуть, відчувають себе порядними, геть з усім і з усіма згідними! І як це, мабуть, приємно… А хто я такий і що зі мною буде далі?"
Ця звичка Тоніо міркувати про себе і про своє ставлення до життя грала неабияку роль у його любові до Ганса Гансена. Він любив Ганса найперше за його красу, а ще тому, що той у всьому був його цілковитою протилежністю. Ганс чудово вчився, а крім того, мав здорову, веселу натуру, їздив верхи, захоплювався гімнастикою, плавав як риба і був загальним улюбленцем. Учителі ставилися до нього майже ніжно, називали його на ім'я і всіляко виявляли йому свою прихильність, товариші запобігали перед ним, чужі люди, — і чоловіки, й жінки, — спиняли його на вулиці, гладили по білявому чубові, що вибивався в нього з-під данського матроського кашкета, й казали:
— Добрий день, Гансе Гансене, який же в тебе гарний чуб! Ну як, ти ще й досі перший учень у класі? Молодець! Вітай своїх тата й маму…
Такий був Ганс Гансен, і Тоніо Креґер, відколи знав його, завжди, коли дивився на нього, відчував тугу, заздрісну тугу, що гніздилася десь угорі в грудях і палила йому серце. "Хто ще має такі блакитні очі, як ти, — думав Тоніо, — хто ще живе в такій злагоді, в такій щасливій єдності з цілим світом! Завжди ти робиш щось порядне, за що кожен тебе похвалить. Приготувавши уроки, ти або йдеш на манеж, або щось випилюєш із дерева, навіть під час канікул на морі то плаваєш, то веслуєш, то стоїш біля вітрила, поки я марную час, без діла вилежуюся на піску, видивляючись на таємничі, мінливі марева, що перебігають по обличчі моря. Того в тебе такі ясні очі. Якби я був такий, як ти…"
Та він не пробував стати таким, як Ганс Гансен, а може, не дуже й прагнув цього. Проте, лишаючись самим собою, він до болю хотів, щоб Ганс любив його, і по-своєму домагався його любові — повільно, щиро, самовіддано, болісно й сумно, але то був сум, що пече і ятрить серце дужче, ніж палка пристрасть, якої можна було б сподіватися від нього, зважаючи на його південний вигляд.
І домагався він не зовсім даремно, бо Ганс, — до речі, він бачив, що Тоніо де в чому його переважає, скажімо, вміє легко й гарно висловити навіть найскладніші думки, — Ганс дуже добре розумів, що має тут справу з незвичайно сильним і ніжним почуттям до себе, і вмів бути вдячним, завдаючи Тоніо великої втіхи своєю прихильністю, але й великої муки: Тоніо спізнав і ревність, і розчарування, і біль від марних зусиль зав'язати з Гансом духовну єдність.